З часу трагедії у Чорнобилі минуло вже вісімнадцять років. Вiдтодi наша держава, здавалося б, мала робити все для того, аби забезпечити постраждалим людям принаймні нормальне та спокійне життя. Це, до речі, передбачає 16 стаття Конституції: в Основному законі сказано, що «подолання наслідків чорнобильської катастрофи» (а до цього пункту слід віднести не лише опіку над природою, а й над постраждалими людьми) є обов'язком держави. Проте Конституція для наших чиновників — не завжди указ. Тому людям, котрі постраждали від аварії, от уже вісімнадцять років доводиться чути відлуння не лише пам'яті про Чорнобиль, а й чиновницької халатності.

Нещодавно «УМ» писала про той фінансовий меч, що навис над газетою Верховної Ради «Голос України». Видання, нагадаємо, опинилося перед загрозою значних втрат після того, як 10 грудня 2003 року суддя Дарницького місцевого суду Києва Тетяна Щасна постановила стягнути з редакції та її журналіста Сергія Лавренюка більш ніж півмільйона гривень. Ці кошти мали піти на користь позивача — ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест», невдоволеного серією матеріалів у «Голосі України» про обставини приватизації ВАТ «ЛиНОС» та борги останнього. Від «непідйомних» грошових виплат журналістів «урятувало» рішення Апеляційного суду. Колегія суддів останнього задовольнила апеляційну скаргу «голосів» і направила справу на новий розгляд.