Лівий берег п'є горілку, правий — ще воює...

13.05.2004

      Ситуація, на кшталт винесеної у заголовок, склалася в обласному центрі наприкінці 1943 року. Ставка Сталіна висловлювала невдоволення з приводу, на думку Москви, зволікання з початком штурму Запоріжжя. Реалії ж були такими: шлях «саботажникам» до індустріального центру перетинали дві лінії масованої оборони — на плацдармі шириною у сорок кілометрів і в глибину до двадцяти (!) німці зосередили кількасот танків, шістсот гармат і мінометів, близько 40 тисяч вояків. Упродовж двох тижнів війська СРСР не відважувалися штурмувати захисні редути нацистів: генерали вирішили нагромадити більше сил.

      Москві ж не терпілося, і сталінський штаб ультимативно визначив дату взяття Запоріжжя — 15 жовтня! Активні бойові дії почалися 10-го. За три доби було здолано першу лінію оборони. Вирішальний штурм розпочався 13 жовтня о 21.30. Наступного дня німців було відкинуто на правий берег, за ДніпроГЕС. Однак Москва поспішно відсалютувала з приводу повного визволення Запоріжжя, а не тільки його лівобережної частини. Ім'я «Запорізький» було присвоєне тридцять одному військовому підрозділу.

      Історики совдепівської епохи не вельми охоче визнавали той факт, що на правому березі фашисти де-факто хазяйнували аж до 30 грудня 1943 року. Вдалося їм, зокрема, здійснити кілька підривних акцій на ДніпроГЕСі. Згідно з інформзведеннями Ставки Верховного командувача, після 14 жовтня Запоріжжя стовідсотково вважалося нашим. Відтак достеменно не встановлено, скільки ще солдатів та офіцерів Південно-Західного фронту загинуло у жовтні-грудні 1943-го, доки фашистів остаточно вибили з міста. Це сталося лише в результаті успішної операції з форсування Дніпра на Розумовському плацдармі.

      Тоді, у 40—50-х роках, історію фальсифікували рукою Москви. Патріотично ж налаштовані запоріжці ніяк не можуть зрозуміти, чому до сьогодні День міста, тобто день визволення Запоріжжя, відзначають за московським «сценарієм», а не 30 грудня! А втім ледве не всі урочистості влада проводить-таки у лівобережній частині міста. Отож виходить, що біля «білого дому» облдержадміністрації фронтовики та їхнi друзi  вже п'ють горілку, а по іншу сторону греблі ДніпроГЕСу  ще історично воюють...

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>