Євангеліє від Гібсона

20.04.2004
Євангеліє від Гібсона

«Синку, я поруч», — каже Марiя. (Фото з порталу Kinokolo.)

      Об'єктом для журналістських досліджень може бути що завгодно на світі. Що завгодно з того, що викликає суспільний інтерес. А про багато з «того» писати просто треба — ну хоча б з огляду на професійний обов'язок. Писати ж про «Страсті Христові» ніхто з журналістів «УМ» якось не наважувався. Ми супроводжували життя кінострічки регулярними замітками про бюджет і прокат, про підбірку акторів і реакцію західного глядача, про місце зйомок і погоду в той час, про духовне зростання Мела Гібсона і «зубовний скрегiт» голлівудських заздрісників. Ми писали про багатство і тягар фільму, а не про сам фільм. Дарма одного сонячного ранку після перегляду «Страстей» я досить упевнено заявила: «А може, я напишу?». Пішов третій день. Думки плавають, цигарка димиться. Не пишеться. Висновок один: Бог є. Бог є, і писати про нього надзвичайно складно. Особливо навесні.

      Що нам посилає Бог? Іноді й фільм.

      Чи йшли кияни в кінозал, як у церкву? Навряд чи. Але виходили після «Страстей» — як із церкви: тихі, вдумливі, не базікаючи, дехто в сльозах. Хоч церков набудовано по Україні багацько, люди, здається мені, зараз менше ходять туди (чи принаймні з меншою жагою), ніж в ейфорійні 90-ті роки, коли вірити в Бога дозволили не криючись, а ім'я його в періодичній комсомольській пресі нарешті почали друкувати з великої літери. Банальна констатація: світ змінився. Він став заінформатизованим, швидшим і — почасти — комерційнішим. Щоб співпрацювати з нинішнім світом, бажано бути не так моральним, як техногенним. Напевно, пошуковців «незамулених джерел» залишилося не менше, проте зараз розкопувати вічні істини їм допомагає і заважає інтернет.

      Християнська церква, щонайбільше наша, православна, не встигає за цивілізаційним стрибком. Можливо, консервативність і направду є однією з найбільших чеснот церкви, але пастві до того байдуже. Наразі християнській церкві добре поміг Мел Гібсон. Докори, що лунають з її боку на адресу режисера, на мій погляд, мають цілковито земну природу — це відчуття певного роду ревнощів. Ревнощів до того, хто сучаснішими за книжку засобами перенотував частину Євангелія. Коріння цього почуття, як бачиться, теж корчиться у глибині згаданої консервативності православ'я. Бог не повинен бути «кіношним», як у баптистів, думає більшість батюшок, не усвідомлюючи, що ці розмірковування вживлені в їхні голови років так триста-чотириста тому.

      Ортодокси не зауважують, що «Страсті Христові» перетворюють кінозал на церкву, де забрьохані буднями, заклопотані, закумарені швидкостями люди просто з-за робочого бюро сідають перед іконою — тільки рухливою — і якщо не моляться, то посилено думають про неї, думають про своє, але всі разом, усі 150 чи 200 — скільки є в кінотеатрі глядацьких людино-місць. Дві години думання про Бога — для декого з наших сучасників це вже чимало. Хоча б з цієї причини поява такого фільму — теж своєрідна духовна благодать.

      Я думаю: а що, як широко показати цю стрічку в ісламському світі, а подібний за силою фільм про Магомета — приміром, у США... Чи приніс би такий гуманістичний експеримент екуменічну користь, інакше кажучи, чи зуміли б люди різних духовних рас оцінити «чужого Бога» і через нього зрозуміти одне одного? Чи ця думка теж навіяна захованою глибоко в загогулинах генів християнською наївністю, адже між любими і гідно оціненими ми все-таки завжди обираємо любих.

      Сила і новаторство стрічки Гібсона — у відмові від новаторства, від усіляких мистецьких вигадок і нашарувань. Зараз мало хто ставить фільми і спектаклі, не спокушаючись відволіктися від тексту, сьогодні нікому не спадає на думку поставити, наприклад, «Ромео і Джульєтту» так, як писав п'єсу Шекспір. Гібсон вирішив по можливості чітко, канонічно перенести на біле простирадло екрана найрозпачливішу євангельську картину — без фантазій, без метафор і алегорій. Видно, час для постмодерних фантазувань на тему Бога у режисера вже давно минув. Фільм не прагне научати глядача, моралізаторствувати, підштовхувати і вести. Це проста оповідь як було — тобто як здається, що так було, бо ж ніхто у світі за дві тисячі років уже не пам'ятає, як було насправді. Тому дещо смішними здаються сьогоднішні дискусії вчених, які чубляться, дошукуючись, яких неточностей у відтворенні деталей припустився Гібсон. Справа, вочевидь, не в копіюванні нюансів, точність яких, погодьмося, ставлять під сумнів останні дві тисячі років. Головна мета — щоб у сьогоднішньої людини склалося враження, немовби вона бачить останні 12 днів із земного життя Ісуса через прочинені двері сусідньої єрусалимської мазанки. Ми бачимо надзвичайно переконливу, реальну Марію, красиву й постарілу, її висохлі сльози, а під очима —  не гримерські, справжні синці виснаженої безсонною ніччю жінки, ми чуємо, як дзижчать мухи над розкритою раною і як краплі крові м'яко стікають у біблейський пісок, ми йдемо, важко переводячи дух, крок у крок з гамірним натовпом єрусалимських роззяв, ми йдемо, не знаючи, чи нам це треба, ми задихаємося від спеки на Голгофі. Мабуть, саме для цього ми й купили квитки і прийшли, щоб дивитися.

      Мелу Гібсону намарно закидають, що фільм занадто натуралістичний, що слід зменшити кількість ударів нагаями і болісних судом, скоротити шлях до Голгофи і тягучість розп'яття. Ну а як, ви думали, можна інакше показати біль — найбільш реальніше з того, що може відчути людина? Похмурою романтичною алегорією, цибулячою сльозою, склянкою вишневого сиропу? Врешті-решт погодьмося, Гібсон і так пішов на поступки «монтажу»: 12 годин перетворюються всього на дві екранні. Хто боїться нашкодити своїй психіці спогляданням натуралізму — той сидить удома і читає книжку, кров зі сторінок, слава Богу, не капає, що дозволяє з більшим комфортом сприймати євангельську правду.

 

IНШИЙ ПОГЛЯД

Отець Богдан Тимошенко, священик козацької церкви Покрови Пресвятої Богородиці, УПЦ КП:

      «Фільм справді вражаючий, я відчув це по залу. Перед початком перегляду молоді люди жартували, сміялися — я побоювався, що вони весь час коментуватимуть фільм. Однак зал був шокований, фільм кожного зачепив. Картина утверджує віру в Христа, у його Воскресіння. Вона змінює погляди на муки Христові навіть богословів. Адже ми з Писання не маємо достовірних фактів, яким чином відбувалися катування. Вочевидь, у праці над стрічкою були використані нові дослідження Туринської плащаниці, які поки що не дуже відомі широкому загалові. Це фільм католицький, отже, несе думку, що Христос узяв на себе викуп людства через страждання. Точка зору православних трохи інакша — що вже в Гетсиманському саду Христос усе перетерпів і зумів повністю підкорити людське Божественному. Однак ці відмінності не є надто суттєвими. Для будь-якої людини фільм є потрібним, пропонує замислитись над незвичайною постаттю — Спасителем, який прийняв смерть задля нашого визволення».

* * *

Жанна Марущинець, дипломниця Вищого інституту релігійних наук імені Томи Аквінського:

      «Цей фільм, на мою думку, більше потрібен віруючим, ніж невіруючим. Особливо тим, хто присвятив себе Богові, — щоб нагадувати про любов Божу. Невіруючих, можливо, ця стрічка відлякає. Мені й самій було страшно її дивитися. Здається, якби я не вірила, то не змогла б її додивитися. Фільм надто тілесний, по-католицьки. Православні робили б його інакше. Щодо відповідності Святому Письму, то є кілька сцен, які режисер узяв iз містичних видінь святих. Скажімо, це сцена, де римський воїн проштрикнув тіло Христа списом і на нього ринули кров і вода — він став на коліна й увірував. У багатьох після цього фільму змінюється світобачення. Я зрозуміла, що у кожної людини є своя «темна ніч», свої страждання, які треба пережити. Цей фільм — про Розп'яття. Воно у кожного своє, його не оминути, і треба донести свій хрест до кінця».