Віктор Ющенко: Якщо переможець не сів за стіл переговорів — він уже програв

07.04.2010
Віктор Ющенко: Якщо переможець не сів за стіл переговорів — він уже програв

(Івана ЛЮБИША-КІРДЕЯ)

Ми зустрілися з Віктором Ющенком в партійному офісі «Нашої України», що тепер розташований на вулиці Щорса. Кабінет лідера партії ще не обжитий: там мало старовини і речей, котрими любить себе оточувати Віктор Андрійович. Партія — один із ключових напрямів, яким перейматиметься В.Ю. після того, як він залишив посаду Президента. Віктор Ющенко задекларував намір провести радикальні зміни в партії, почав боротьбу за вплив у фракції «НУНС». У принципі, цього давно чекали і в партії, і у фракції.

Аналізуючи політичні процеси, Віктор Андрійович часто згадує про свій досвід президентства. Головний висновок Ющенка про перший місяць влади: вона відмовляється від політики єдності та консолідації. Екс–Президент критикує представників нової влади за антиукраїнську політику, але не шкодує, що в другому турі закликав голосувати «проти всіх».

 

«Я не вірю, що владі вдасться так легко ігнорувати наші святості»

— Вікторе Андрійовичу, вже минуло більше місяця, як Президентом є Віктор Янукович. Через кілька днів мине й місяць, як працює уряд Азарова. Які можна зробити висновки з цього періоду?

— Чим визначається складність українського, зокрема, й політичного буття? Навколо чого можна розвивати десятки тем і вести дискусії? Це політика у контексті національної єдності та державного становлення. Вона може закінчуватись бюджетом, мовою, Російським чорноморським флотом — будь–чим, але в основі завжди буде критерій: чи ця політика працює на державне становлення і єдність нації, чи ні?

Безумовно, ця тема найбільше проявляється у зрізі Схід—Захід. На жаль. Тут є історичні фактори. Україна була розшматована на різні частини. Лише за ХХ століття українською землею проходили півдесятка імперій. Це успадковане підґрунтя. Але є інший фактор — набутий. В Україні є багато політиків, які намагаються грати на темі розколу. Йдеться про неправильну або надумано неправильну політику. Про те, що не несе національної єдності та не сприяє державній розбудові.

В Україні відбулися вибори. Вони закінчилися досить оригінальним результатом, коли переможець не набрав підтримки більшості нації. Якщо ми відштовхнемося від першого параметра — від проблеми національної єдності, — і подивимося на результати виборів, то зробимо висновок, що в таких умовах найбільш затребуваною має бути політика діалогу та єдності.

На жаль, ці очікування не виправдалися. Нема відчуття, що політична сила, яка прийшла до влади, розуміє важливість тем національної єдності, соборності та державної розбудови. Йде політика кадрового реваншу, якщо не сказати шабашу. Хоча справа зовсім не в кадрах, а в принципах. Я намагаюсь реагувати на кадрові призначення. Але я не гаяв би на це стільки часу, якби знав, що ми маємо перед собою змістовну політику, яка об’єднує націю.

Зважаючи на те, як висловлювався щодо української нації міністр Табачник, зважаючи на кроки, які він здійснив у мовній політиці, — в мене виникає тривога. Коли з мотивів реваншу утвер­джується, що мовою вступних іспитів буде грецька, болгарська, французька, німецька, мені хочеться спитати: чому так не робить влада іншої країни — із названих і не названих? Нема хрестоматійного поняття, що з мови виростає нація.

Із дій влади випливає, що в них нема потреби в діалозі, що ми не наближуємося до порозуміння, яке я в 2006 році назвав «Універсалом національної єдності». Це неправильна політика. Не можу ствер­джувати, що так і буде далі. Але відчуття тривоги, що влада не розуміє пріоритету єдності, вже є.

Якщо говорити про підсумки, за ці тридцять днів мене також розчарували спроби демонтажу демократичних завоювань. Це легковажне ставлення до ключової конструкції державного ладу, зокрема формування інституту парламентської коаліції.

— Перед виборами ви сказали, що українська нація вже пройшла точку неповернення в усвідомленні власної історії, в утвердженні української мови. Але ми бачимо перші кроки нової влади — заяви Табачника, звільнення Володимира В’ятровича, наступ на Інститут національної пам’яті — і виникає занепокоєння: може, владі під силу розвернути ці процеси?

— Список, який ви назвали, — до щему в серці доходить... Бо це не державна політика, це нелюдська політика. Влада не може так вчиняти із власною пам’яттю. В’ятрович — молода талановита людина, яка дуже багато зробила в політиці відновлення історичної справедливості. Колишня влада нав’язувала українській нації відчуття «совєцкого чєловєка» — без пам’яті, без поваги до своєї мови, культури. Завдяки Інституту національної пам’яті ми закріплювали ці святості. Ця робота вже сприйнята людьми. Я не вірю, що владі вдасться так легко, розчерком пера, ігнорувати наші святості.

Я аплодую студентам. Ви знаєте, мені прикро за багатьох ректорів, які дуже легко прийняли перехід у вчорашній день. І щодня, якщо є можливість звернутися до студентів, я кажу: «Ви робите прекрасну політику. Ви своїм вчинком вчите мільйони людей — як не ховатися, показуєте, як відстоювати свої цінності».

Усе–таки давайте адресувати уроки не тільки політикам. Політики, яких ми маємо сьогодні, — це ті, кого створили виборці, або ті, кому дали мандат. Можна критикувати Януковича, Табачника, Семиноженка... Але хіба ми не знали про це п’ять місяців тому, коли йшла виборча кампанія? Знали. Їдеш Одещиною, а на бігбордах написано: «Дві мови — одна дер­жава». Все було очевидно.

Я переконаний: найстрашніше — не влада. Найстрашніше — нігілізм, який допускає суспільство. Незнання, лінь, пасивність — це найстрашніше. Тому що ресурс і мотиви для поведінки влади беруться від суспільства. На жаль, ми маємо досить пасивне суспільство. Існує дуже багато нігілізму по тих речах, які в інших державах викликали б бурхливішу реакцію. Тому я захоплююсь поведінкою студентів. Вони є уроком для політиків, ректорів, суспільства. Коли я дивлюся на них, то думаю: «Та виграємо ми війну з Табачником, із Семиноженком». Це питання часу.

«Ні Кравчук, ні Кучма не працювали в таких умовах, як я»

— Ви кажете про пасивність, про нігілізм... Але людей теж можна зрозуміти. У 2004 році, під час Помаранчевої революції, вони проявили небачену активність, але за п’ять років чимало з них розчарувалися у владі і втратили віру. Ви, мабуть, самі це усвідомлюєте, і самі відчували, коли йшли на президентські вибори...

— Я сказав би так: і так, і ні. Очевидно, що завжди є великі мірки. Особливо в такі моменти, як Помаранчева революція. Нація мала такі сподівання, аж важко сказати, що слід було зробити, щоб ці бажання були адекватними до можливостей.

Які в нас були пріоритети у 2005 році? Мільйони людей привела на Майдан не боротьба за Ющенка, а позиція: «В мене є вибір». Я вважаю, що національний прогрес закріплюють дві речі: свобода і демократія. Свобода формує принципи, а демократія формує механізми, як ці принципи захистити. Людині властива свобода. Якщо ти вільний, ти можеш бути щасливим, якщо ти раб — щасливим не будеш. Ми отримали свободу. Революція здобутків не приносить — революція дає шанси.

Я прийшов на посаду, не маючи у парламенті більшості. Якщо її нема — важко моделювати законотворчий процес. Півтора роки працювала Верховна Рада, обрана у 2002 році. Ми прийняли країну з конституційною реформою, суть якої — формування парламентської держави. Як тільки вступили в силу конституційні зміни — Президент втратив низку повноважень. Жоден глава держави не працював у таких умовах, у яких працював я. Мене важко з кимось порівняти. Ні в Кучми, ні в Кравчука таких умов не було.

Багато людей ототожнюють демократію і свободу з анархією, слабкістю. Це категорично неправильне розуміння! Свобода — це законність, не беззаконня. Куди демократія не дійшла — там беззаконня. Тому не бийте демократію і не звинувачуйте її в тих сферах, куди вона ще не встигла зайти. Демократія та свобода не слабкі — вони найсильніші. Тільки дайте їм можливість укорінитися.

Попри все, за п’ять років у нас були непогані показники економічного розвитку. Дай Бог, щоб такий ріст залишався й на найближчі роки. Ми зробили поступ у європейській політиці, розпочали переговори про асоційоване членство у ЄС. Увійшли у «болонський процес». Підписали угоду про спільний енергетичний простір з Європою. Мені є чим пишатися.

Якщо людина розуміє, що Президент — не суддя і не прокурор, що прокурора призначає та знімає парламент... Була б колосальна помилка, якби Президент почав судити. Це те, про що каже Тимошенко: «Дайте мені посаду прокурора — я всім покажу». Ми це вже проходили в 30–х роках, коли люди на зборах викрикували: «Смерть зрадникам!», а невдовзі самі ставали жертвами «червоного терору». Це помилкова логіка — вважати, що порядок почнуть наводити не з тебе, а з сусідів. Ні, до тебе теж дійдуть!

У 2005 році я був на піку токсикологічного захворювання. Я провів 26 операцій, а тих операцій, які проводилися без наркозу, — можливо, сотні. Приходив на робоче місце і за день міняв дві–три сорочки, бо вони були закривавлені. Але я був на посту Президента! А тепер мені у спину кидають докір: «Хлопче, ти не все встиг зробити». Ви знаєте, це несправедливо. Мій стан 2005 року — я колись про нього напишу. Але не зараз...

Думаю, щоб дати оцінку останнім п’яти рокам, нам треба трішки часу прожити. І оцінити те, що принесено, і те, що, не дай Боже, може бути втрачено.

— Повноваження, які ви отримали, справді не порівняти з можливостями Кучми. Але той же обсяг влади дістав і Віктор Янукович. Попри це, йому вдалося дуже швидко сформувати коаліцію, і, наприклад, блискавично вирішити питання стосовно Фонду держмайна. Це дві проблеми, які в останні роки завжди забирали багато часу. Чи справді Янукович виявився таким впливовим, чи це політикум скучив за «сильною рукою»?

— У 2005 році, якщо користуватись методом, який сьогодні проводився в українському парламенті, теж можна було сформувати коаліцію з, образно кажучи, «Єди», СДПУ(о) та інших фракцій. Діяти методами, які проходять не через сумління, а через переляк. Пристосуванці залишалися пристосуванцями і тоді, й тепер. Їхня доля — або потрапити під кримінальне переслідування чи наступ на бізнес, або сумирно скласти лапки й співати другу пісню. Повірте, вони співатимуть. Тому що за ними не стоїть ідеологія, а меркантильні мотиви.

Творити консолідацію на кримінальних переляках — це не гармонізована політика. Якщо виходити із принципу «з сьогодні на сьогодні» — це гарна картинка. У людей, які не потребують глибокого аналізу, може скластися враження, що нарешті звершилося те, про що так мріяли. Але цим не треба гордитися. Така політика — це конструкція на піску. Найскладніше — розпочати переговори. Найлегше — згуртувати людей через маніпуляцію. Ця дорога набагато гірша, ніж пошук діалогу. Інакше треба повертатися в минуле століття, коли була одна партія, «керівна і спрямовуюча». Результат цих виборів підказує: «Прислухайтесь — домовляйтесь!». Якщо переможець не сів за стіл переговорів — це його перша поразка.

«Моїм обов’язком були чесні вибори. А не підтримка Тимошенко»

— Ви казали про те, що політику Януковича можна було передбачити ще п’ять місяців тому, коли тривала виборча кампанія. Як ви оцінюєте свій вклад у те, щоб Янукович не став Президентом. Виборець, орієнтований на демократичні сили, а особливо прихильники Тимошенко, закидають те, що, якби ви закликали не голосувати за Януковича, ми не мали б того, що маємо зараз...

— А що б ми мали?

— Очевидно, йдеться про те, що ми мали б Тимошенко...

— Якщо ви вважаєте, що при Тимошенко не відбулося б «відбілення» злочинців або шахраїв, ви помиляєтесь. Думаю, в героях би ходили Лозинський, Губський, Ляшко... Та були б другі Білоконі!

Моє глибоке громадянське переконання, що Тимошенко та Янукович — це політики одного порядку. У них дуже близька система цінностей, вони однаково маніпулюють категоріями національних і державних інтересів. Моя ключова місія в першому турі була одна: пояснити нації, що вибір стоїть не на лінії Тимошенко—Янукович. Якщо виборець увійшов у цю лінію — він уже не має вибору, він уже програв. Тому треба давати аналіз не другому турові. Для мене «фінал» між Януковичем і Тимошенко — це тур без виборів.

Дуже легко створити дискусію в контексті «або той — або той», а не в контексті того, що йде за кандидатом. Невже хтось хоче жити в країні з ручним управлінням економікою, в державі, в якій елементарно нема бюджету? А ми кажемо, що ця людина (Тимошенко. — Авт.) заслуговує на першу посаду... Як ставитись до кандидата, який не може запустити проект «Одеса—Броди» у рамках проекту, який упродовж місяця проводить консультації про вибори Президента в парламенті і в рамках цього ж проекту запроваджує другу мову? У чому ж тоді різниця?!

Я бачив своє завдання в тому, щоб вплинути на майбутню владу. Сказати на виборах: «То не мій курс!» — хороший спосіб вплинути на конструкцію політики, яку кандидати впроваджуватимуть на посаді Президента. Чим більше відсотків виступили «проти», тим толерантнішим буде політик.

Я не можу підтримувати світогляд Тимошенко, її ідеологію. Це моє право як громадянина. Моїм обов’язком як Президента було проведення чесних виборів, а не гра на боці того чи іншого кандидата. Я хочу підкреслити, що це не помилка. Це відповідальний, обдуманий крок.

«Питання про легітимність коаліції таке ж очевидне, як про терміни Кучми»

— З яким настроєм ви очікуєте рішення Конституційного Суду?

— Думаю, сьогодні перед Конституційним Судом стоїть приблизно той же тест, який стояв під час запиту Президента Леоніда Кучми про кількість термінів на посаді глави держави: один плюс один — усе–таки два чи один?

Задача сформульована досить просто. Із 2006 року в нас діє парламентська модель влади. Фігурою номер один став Прем’єр–міністр. Він призначається парламентом, в якому формується коаліція. У Верховну Раду заходить не депутат, а партія. Конституція виписує, що первинна одиниця для формування коаліції — фракція.

Якщо мати мораль, то жодної дискусії довкола цього питання нема. Відповідь дуже просто й чітко виписана в Конституції. Тим більше, що в 2008 році Конституційний Суд уже давав тлумачення з цього приводу. Закон, ухвалений Партією регіонів, не кореспондує з Конституцією. Формула створення коаліції на основі депутатських мандатів, а не фракцій — це бажане, а не дійсне. Якщо Конституція виписана під парламентську модель — ми повинні бути віддані Основному закону й не шукати у законі протиріч.

— У 2003 році теж було очевидно, що один плюс один — два. Але Конституційний Суд відповів, що в сумі буде один. Як має вчинити опозиція, якщо КС винесе рішення про легітимність формування коаліції «тушок»?

— Теоретично це можливо. Таке рішення, безумовно, привело б до політичної корупції. Коли на другі ролі відходить ідеологія та філософія політичної сили, а головною стає купівля «тушок».

Але я все–таки даю більше відсотків, що Конституційний Суд визнає неконституційним той спосіб формування коаліції, який запропонували Президент і Партія регіонів.

Якщо КС ухвалить рішення про нелегітимність коаліції, у Президента з’явиться два виходи: або оголосити дострокові вибори, або сформувати легітимну коаліцію. Щоправда, на той час у Віктора Януковича вже буде уряд, у нього будуть голови райадміністрацій. Ніхто не перевірятиме легітимність цих призначень.

Коли йдеться про дострокові вибори, то той період, який пройде від моменту формування коаліції на базі «тушок» до оголошення рішення КС, потрібен владі для того, щоб увійти й укорінитися в кабінетах. Виконавча влада відповідає за підготовку виборів, тому очевидно, що Президент хоче отримати надійних людей, щоб проводити вибори. Коли з’явиться негативне для коаліції рішення КС — ніхто вже не розбиратиметься в легітимності призначень. Я думаю, що такий сюжет дуже імовірний.

Дострокові вибори найбільше вигідні Президентові. Тому що сьогодні він фаворит. Через два з половиною роки, коли будуть чергові парламентські вибори, партія влади втратить підтримку. Це очевидно, тут і до ворожки ходити не треба. Тому в Партії регіонів є вибір: або піти на вибори зараз, або прийти до виборів через два з половиною роки із втратами. По–друге, дострокові вибори дали б можливість усунути центри, які виникли в Партії регіонів, і за певних обставин можуть ухвалювати рішення, неприємні Президенту.

Я допускаю можливість переговорів «Нашої України» з Януковичем»

— Ви казали, що інший сценарій — формування легітимної коаліції. Які формати, на вашу думку, є прийнятними для Партії регіонів? І чи могла б «Наша Україна» вступити у переговори з Януковичем?

— Такі переговори можливі. А інакше навіщо йти в політику? Якщо ти хочеш, щоб твою думку було враховано в основах політичного курсу — ти повинен сідати й говорити. А якщо завтра твій принцип стане основою діяльності Януковича чи Азарова — то, вибачте, заради цього варто йти в політику.

Якщо говорити про сценарії, які відкриваються після рішення Конституційного Суду, то, я б сказав, найжахливіший — варіант союзу Партії регіонів й Блоку Юлії Тимошенко. За цим альянсом стоїть Кремль. Цей союз конституційний — він дає більше 300 голосів. Ідея такої коаліції розроблялася ще в 2008 році. Ці сили споріднені. У них великі патрони. Той союз не відбувся через те, що його не допустили Президент, громадськість, журналісти. І через те, що ПР і БЮТ не змогли домовитись про розплід ключових посад — Президента і Прем’єра.

Якщо Віктор Федорович піде за цим сценарієм, він повторить помилку Ющенка. А моя ключова помилка — це Тимошенко. Це персональна загроза для нього. Думаю, він це чудово розуміє. Ці два ведмеді в один барліг не помістяться.

— Які ще сценарії можливі?

— Другий — Партія регіонів, «Наша Україна» і, умовно кажучи, Блок Литвина.

Що в цій конструкції найскладніше? Думаю, в темі економічних реформ нам не треба було б вести довгого діалогу. Нема проблеми в знаннях, у досвіді. Країну треба виводити з кризи, можливо, непопулярними реформами. Можна програти тактично — але виграти стратегічно. Для цього треба партнерів. Щоб провести реформи, треба мінімальну опозицію і максимальну кількість союзників. Судячи з діяльності, яку протягом місяця проводили Президент і Партія регіонів, вони формують політику начебто на самодостатності. Вони не шукають собі максимум партнерів. Це помилка.

А найголовніші протиріччя лежали б у політичній частині. В ідеології. Одна з перших проблем: як нам вирішити мовну політику? Це питання долі нації: або вона зміцнюється, або ж ми продовжуємо грати на двох платівках, поглиблюючи між собою відмінності.

Це був би позитивний знак суспільству. Три сили, які представляють Схід і Захід України, — «НУ», ПР і БЛ — сіли б за стіл переговорів і сказали: «В нас є єдині національні пріоритети». Власне, для цього і треба займатися політикою. Але поки що ця дорога не прийнята.

— Чи можливий узагалі діалог із Партією регіонів? Ви вже згадували про «Універсал національної єдності». Свого часу ця угода так і не привела до бажаного результату. Розбіжності між вами справді дуже великі.

— Ніколи не кажи «ніколи». Ми виходимо з того, що кожна політична сила, яка ввійшла в українське політичне життя, живе в русі.

У політиці не треба ставити завдання: всі мають мислити так, як я. Не треба казати, що ми протилежні. Слід говорити по–іншому: ми відмінні. А тоді сідати за стіл переговорів. І говорити про національні пріоритети. Це головне, а не квоти розподілу уряду.

Проблема номер один: як вийти на тему єдності? Як зробити так, щоб люди з різних куточків країни називали одне одного братом і розуміли, що нас набагато більше речей об’єднує, ніж відрізняє, в тому числі успадкована проблематика мови та історії. Ми можемо мати відмінності, але в нас є базове осердя.

Одним із факторів єднання є державна мова. Це спосіб єднання номер один. Нема моделі, коли б через призму державної мови якась нація не знаходила порозуміння і єдності. Візьміть Росію: російська мова об’єднує цю велику багатонаціональну країну. Мова — це клей, це душа. Це не доктрина, що формує неповагу до іншої мови, до іншого етносу — ні!

Те саме стосується національної пам’яті. Наші сусіди поляки давно перегорнули цю сторінку. У них була Армія Крайова, яку сформував уряд у екзилі, і Армія Людова, яку сформували у Москві. Воїнів АК судили в Москві, та минув час, і сьогодні солдати обох армій є героями Польщі. Вони боролися за національну незалежність, і тому заслужили на повагу. Ми мали схожу історію, але досі не дали відповіді. А ждемо підказок із Москви, із Брюсселя.

Часто доводиться чути: «Я ніколи не консолідуюся з політичною силою, яка представляє Схід». Це неправильно. Я вважаю, що це найбільш руйнівна для України політика. Слід протистояти базовим речам: звичайно, треба критикувати владу, якщо вона не сповідуватиме державних і національних пріоритетів. Я як представник партії, що не входить до влади, — в опозиції? Безумовно. Але громадянська позиція зобов’язує: якщо ця влада зробить крок у напрямку до політики — я це підтримаю. Наприклад, Янукович засудив заяву віце–прем’єра Семиноженка про союз із Росією і підкреслив, що він вибирає європейський курс. Мені важко судити, чи це фальш, чи щирість, але якщо Президент декларує, що його політика — європейська, мені це до вподоби як громадянину. Можливо, це гра в політику з боку Януковича, але за формою це те, що я хотів почути.

 

ПАРТАКТИВ

«Тимошенко — як «політична вдова»: хто потрапляє в її орбіту — втрачає себе»

— Вікторе Андрійовичу, ви задекларували намір провести радикальні зміни в партії. Минулого тижня відбулося засідання президії політради «Нашої України». Розкажіть, про що йшлося на цих зборах?

— Я ініціював засідання політичної ради, щоб ми, по–перше, дали оцінку тому, що відбувається в демократичному русі, а по–друге, оцінили ситуацію в нашій партії.

Ми вирішили прийняти європейську концепцію розбудови правоцентристської партії. Найближчим часом «Наша Україна» проведе політраду, потім вийдемо на з’їзд. Ми працюємо над новою структурою, переглядаємо штат, запроваджуємо політику членських внесків. Наша мета — радикально відновити партію.

Ми не зрадили людині та ідеалам. Ця партія пережила багато ударів. На жаль, до цього доклалися наші союзники — цинічно, зухвало, в спину. Все почалося з «любих друзів». Спочатку йшла атака, а потім за кулісами ці люди перейшли в табір Тимошенко: Мартиненко, Порошенко, Третьяков. І там вони уже не називалися «корупціонерами».

Така політика привела до серйозного розколу в демократичному та патріотичному русі. Я думаю, свої висновки має зробити не тільки «Наша Україна», а й кожна політична сила, яка потрапляла під орбіту Тимошенко. Для мене Тимошенко — як «політична вдова». Кожна сила, яка проходила до неї близько, через рік–два втрачає себе на політичній карті. Можна риторично запитати: де сьогодні Народний рух, із якого масово вийшли члени партії, включаючи три ключові організації — Львівську, Івано–Франківську, Тернопільську? Яка доля партії «Реформи і порядок», звідки таки вийшов Віктор Пинзеник — один із провідних українських економістів?

Найбільшою подією останніх років у демократичному русі є небачена втрата консолідації. Тому тема консолідації є однією з найбільш фундаментальних, якщо говорити про партійну розбудову сьогоднішньої політичної карти в Україні.

Одна з задач, яку ми обговорили на засіданні президії, — нам треба швидко відновити діалог у системі існуючого парламенту серед тих депутатів, які представляють «НУНС». Я усвідомлюю, що там є баласт, із яким нецікаво говорити. Тому, по–перше, я зібрав народних депутатів, ми вирішили створити політичну групу «Наша Україна». Вона оголошена, визначений координатор — Зиновій Шкутяк.

Друге. Я зустрівся з керівниками різних депутатських груп, які є в фракції «НУНС»: Миколою Мартиненком, В’ячеславом Кириленком, Віктором Тополовим тощо. У цьому колі ми дійшли висновку, що настав час скоординувати свої дії. Хоча б виробити механізм прийняття рішень. Найперше, нам треба відновити довіру. Тому можна розпочати з форми. Голосування останніх двох–трьох тижнів свідчать, що з ідеологічних питань фракція на 60—65 відсотків голосує разом. Була запропонована угода, мета якої — у рамках єдиної фракції вийти на формат спільних домовленостей.

— А як ви оцінюєте можливість об’єднання опозиції не лише у фракції, в парламенті — чи можлива співпраця Ющенка й Тимошенко?

— Очевидно, так. Це якщо ми говоримо про загальні підходи. Але зробити це так, як я зробив у 2005 році, буде дуже важко...

Починаючи з 2000–го, всі посади, які були в Тимошенко, ініціював я. У мене була віра, що демократичний рух отримує партнера. Ніхто, крім мене, не хотів її бачити в уряді віце–прем’єр–міністром із паливних питань. Мені доводилось відповідати на неприємні питання. Люди питали: «Чому ця «воровка» біля вас?». У мене була думка, що це неправда. Я був переконаний, що влада інспірувала переслідування, щоб не з’явилася демократична сила. Коли в 2005 році я її призначав Прем’єр–міністром, у мене було абсолютне переконання, що це призначення щонайменше на десять років. Але дуже швидко розчарувався.

Демократи не програли війни — ми програли бій. І не через слабкість ідеї, а через слабкість наших рядів, через ці атаки. Виникає закономірна ідея: ми можемо виграти тільки в одному форматі — якщо запропонуємо консолідацію. Але йдеться не про арифметичне об’єднання, а про консолідацію з уроками.

  • Видання The New York Times закликають виправити карту з «російським» Кримом

    Відоме американське видання The New York Times знову опинилося в центрі скандалу. Зокрема, на карті поширення пандемії COVID-19 у світі, оприлюднену виданням, українська автономна республіка Крим знову помилково позначена, як територія Росії. >>

  • Трепак закидає Венедіктовій намір поховати реформу прокуратури

    Ексзаступник генпрокурора Віктор Трепак вважає, що нове керівництво Офісу генпрокурора на чолі з Іриною Венедіктовою хоче переглянути рішення попередників щодо звільнення неатестованих прокурорів. Для цього планується створити апеляційну атестаційну комісію, яка фактично нівелює реформу прокуратури. >>

  • Зеленський відпочивав в Омані за рахунок дружини - ОП

    В ОПУ додали, що у зв’язку з тим, що візит був неофіційним, Офіс президента до підготовки та організації поїздки не залучався, організаційно-протокольне забезпечення візиту Зеленського до Оману не здійснювалося і делегація не передбачалася. >>

  • Шмигаль посилює карантин, оновлено

    Кабінет міністрів затвердив список додаткових обмежень на час карантину, який було введено через загрозу поширення коронавірусної інфекції в Україні. Ці обмежувальні заходи триватимуть щонайменше до кінця квітня. >>