Олексій Івченко: Росія вдавиться, але й долара не подарує нікому

За словами Івченка, ці кошти Росія однак поверне. «Повірте мені, якщо б навіть сума штрафних санкцій була не 8,5 млрд., а один долар, то гарантую, що Росія просто так не списала б цей борг Україні», — таку думку він висловив, коментуючи для агенції ІМК нещодавні домовленості України з Росією про «пробачення» українській стороні штрафних санкцій за недобір газу.

Газові проблеми з Росією почалися з 2005 року

— Олексію Григоровичу, чи можемо ми почати розмову з того, що стало основою проблем сьогоднішнього стану «Нафтогазу»?

— Перше: з професійної точки зору ми можемо стверджувати, що 2005 року з вини керівників уряду відбулася руйнація взаємовигідного російсько–українського співробітництва в газовій сфері. І тут справа не в посередниках, які здійснювали операторські функції за межами України. Починаючи від 1994 року, співробітництво в газовій сфері між Україною, Росією і третіми сторонами зазвичай здійснювалося за участі посередників. (...)

Україна тоді отримувала здебільшого туркменський газ, а також певні обсяги російського та інших. Турк­менський газ був істотно дешевшим за російський. Його постачання здійснювалося на базі міжурядової угоди, яку ініціював і підписав Прем’єр–міністр Ющенко 22 грудня 2000 року. Пізніше, 2001 року, на розвиток цієї угоди було підписано ще одну міжурядову угоду. Обидві чинні до 2013 року — їх ратифікували парламенти обох країн, тобто вони мають силу закону. Відповідальність за їх виконання покладена винятково на уряди.

Співробітництво за міжурядовими угодами було вигідним і Україні, і Росії, і постачальнику — Туркменістану. Усі мали змогу на середню перспективу планувати свій бізнес і зменшувати ризики. (...) Україна, за угодами, отримувала туркменський газ за ціною, більш ніж удвічі ниж­чою за російський. Транзит територією Росії обходився у стільки ж, у скільки транзит російського газу в Європу територією України, де вдвічі коротший маршрут. Отже, вигідно. А от російській стороні... Можливо, російський бізнес відчував дискомфорт, що українці здебільшого беруть дешевий туркменський газ, а не дорогий російський.

Невід’ємними і обов’яз­ковими складовими угод є щорічні міжурядові протоколи, якими визначаються обсяги і ціни газу та його транзиту. Ці протоколи підписували до 1 липня на кожний наступний рік. Усю відповідальність за їхню підготовку і оформлення покладено на уряди обох країн. Такі документи були своєчасно оформлені у 2001, 2002, 2003 і 2004 роках (...). На 2006 рік протокол між українським і російським урядами також мав бути підписаний до 1 липня 2005 року.

Однак наш уряд цього не зробив, попри численні звернення «Нафтогазу». Усі спроби нового уряду після 8 вересня 2005 року (після відставки Тимошенко. — Ред.) підписати із запізненням протокол були безуспішними: російська сторона залишалася непоступливою і мотивувала свою позицію буквою згаданих угод — не встигли до 1 липня, отже, порушили контракт.

31 грудня 2005 року через відсутність протоколу російська сторона припинила постачати газ в Україну, хоча Україна на той момент не мала жодних боргів ні перед Росією, ні перед Туркменістаном, ні перед кимось іншим. (...) Тож завдяки урядові Ю.Тимошенко «Газпром» завів контрольованого ним посередника «РосУкрЕнерго» (...)

Мета російської гри – отримати українську ГТС

— Сьогодні точиться багато розмов про можливе банкрутство НАК «Нафтогаз». 4 грудня НАК повідомив, що розрахувався за спожитий у листопаді газ. Експерти допускають, що це кошти статутного фонду компанії. НАК мав на це право? Це крок до банкрутства?

— Це дорога в нікуди. Сьогодні НАК нарощує свої борги, які стали вже майже не підйомними для компанії, бо кредиторська заборгованість уже становить понад 90% річного фінансового балансу НАК. Такого кредитного навантаження, повірте мені, не витримає жодна іноземна, а тим більше українська, компанія. (...) Якщо уряд не візьме на себе борги «Нафтогазу», то, звичайно, НАК стане банкрутом. (...)

— Дивною видалася легка згода російської сторони скасувати штрафні санкції за недобір газу. (...)Звідси питання: чи можна так трактувати, що російська сторона переклала претензії з однієї кишені до іншої?

— Я в тому більш ніж переконаний. Повірте, якщо би навіть сума штрафних санкцій була не 8,5 млрд., а долар, то гарантую, що Росія просто так не списала б цей борг Україні.

— Росія своє візьме у будь–якому разі?..

— Звичайно. Тому що там сидять жорсткі прагматичні професіонали, які відстоюють тільки свої національні інтереси. Тому повірити в те, що нам списали 8,5 млрд. доларів штрафних санкцій, важко. Скоріше, Росія просто приготувала іншу кишеню.

Чи бачив хтось офіційний документ про скасування санкцій, чи це лише слова тих, хто підписував контракти 19 січня? Нам російська сторона жодного долара не подарує. Не виключено, що Україні буде пред’явлено штрафні санкції — раніше чи пізніше, через «Газпром», його дочірню структуру або «РосУкрЕнерго», 50 відсотками якого керує «Газпром». РУЕ має борги перед «Газпромом», які успішно перекладе на українську сторону. (...)

Якщо штрафні санкції буде пред’явлено Україні в міжнародному суді, а вимога буде визнана правомірною, то всі українські закони, зокрема і про заборону приватизації стратегічних об’єктів, не будуть мати юридичної сили. Тому ті, хто виграє суд в України, абсолютно законно можуть арештувати все майно України за кордоном і в самій Україні. Таким чином, можуть на блюдечку отримати нашу ГТС. От у чому полягав сенс цих угод, написаних і ненаписаних. На жаль.

— Якщо Росія має замовлення на видобуток певного обсягу газу — вона його видобуває. І не її питання, що покупець передумав. Що робити з залишком?

— Принцип «Бери або плати» абсолютно нормальний у міжнародній практиці. Такий принцип закладається здебільшого для унеможливлення несправедливої конкуренції, демпінгу. Ми не проти такого принципу, ми проти того, на що погодилася Україна в контракті з РФ від 19 січня 2009 року. Тобто проти штрафних санкцій у 300% за недобір газу, чого зовсім немає в міжнародній практиці. (...) Ми знали тенденції, можна було прорахувати все і замовити у РФ газ за принципом «Бери або плати» з правильною корекцією плюс–мінус 10—20%. Це можна було зробити без проблем.

— Хто мав прорахувати це?

— «Нафтогаз» разом із урядом прораховують на підставі заявок і прогнозів потреб споживачів. Але йдеться про інше. Українська сторона свідомо пішла на 300% штрафу за недобір і не записала у контрактах адекватні умови за принципом «Транспортуй або плати». Як наслідок маємо те, що російська сторона транспортує територією України цього року на 30—40 млрд. кубометрів менше газу, ніж мала. І нічого за це нам не заплатить — жодних штрафних санкцій. Натомість українська сторона «заробила» за повітря, за недобір газу 8,5 млрд. дол. штрафних санкцій.

«Треба було почекати і натиснути на Росію»

— До 2010 року залишилось кілька тижнів. У січні 2009–го почались газові проблеми не лише між Україною та Росією, а й з Європою. Існує точка зору, що ми тоді зарано підписали угоду, треба було протриматися ще трохи, і Росія здала б свої позиції. Є також думка, що угоду треба було підписувати чимшвидше. Що мала зробити Україна в тій ситуації?

— На мою думку, якщо вони вже збиралися підписувати ту угоду, яку підписали, то зволікати було не варто. 1 січня ще можна було такий договір підписати, і не треба було затягувати, набуваючи негативного іміджу для держави в Європі. Але чи треба було підписувати таку угоду 19 січня, чи ще почекати та натиснути на Росію, вимагаючи адекватніших умов? На мою думку — так, треба було ще зачекати, все одно втрапили в халепу. (...)

Українська сторона мала всі можливості добитися партнерських відносин по газу. Бо ми можемо протриматися, хоча і на сухому пайку, але всю зиму. А Росія однозначно не протримається — їй би довелося гасити половину родовищ, у них ПГС із малими обсягами. І Європа протрималася б без російського газу. Тому не Європа повинна мати питання до нас, а ми до Європи: чому російський газ Європа купує на західному кордоні України, а не так, як з усіма нормальними транзитними державами — на кордоні України та Росії?

З Україною — контракт на транзит, з Росією — контракт на купівлю. І крапка. Хай би собі розбиралися, хто винний. Росія би на вході закачала газ у трубу України для Європи, ми б цей газ отримали по лічильнику на західному кордоні, передали б наступному транзитеру. Все. (...) Проте керівники нашого уряду і «Нафтогазу», на жаль, у січні цього року виявили позицію слабкого.

— Чому 2009 року Юлія Тимошенко полетіла до Москви вирішувати питання і повернулася з контрактом, а 2005 року вона на такий крок не пішла? Адже ще тоді вона як Прем’єр мала змогу підписати угоди з Росією.

— На жаль, сьогодні ми можемо констатувати факт, що жодного разу за час прем’єрства Ю. Тимошенко 2005 року вона не відвідала Москву, зокрема і заради переговорів у газовій сфері. Таким чином, не було підписано міжурядового протоколу, не було проведено переговорів відповідно до міжурядової угоди, і «Нафтогаз» кинули у переговорному процесі на поталу, під танк потужної російської держави.

— Об’єктивні причини були для цього?

— Складно говорити про причини, бо документів, які б свідчили, чому саме вона не їхала до Москви, я не бачив, але чітко знаю: жодного разу вона не була в Москві і не вела переговорів у газовій сфері. Це правда.

Олена БИЛІМ

(Інтерв’ю подається у скороченому вигляді)

ДОСЬЄ «УМ»

Івченко Олексій Григорович народився 2 січня 1963 року в селі Хоробрів Сокальського району Львівської області.

У 1996 р. закінчив Державний університет «Львівська політехніка», економічний факультет.

У 2001 р. захистив кандидатську дисертацію «Особливості зовнішньоекономічної політики України в умовах ринкової трансформації» (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім.
Т. Шевченка), кандидат економічних наук.

У 2000—2001 рр. — радник Прем’єр–міністра України Віктора Ющенка; 13 квітня 2003 року обраний Головою Конгресу українських націоналістів на VII зборі Конгресу українських націоналістів.

З 2 березня по 10 грудня 2005 — перший заступник міністра — голова правління НАК «Нафтогаз України», Міністерства палива та енергетики України. З 9 грудня 2005 по 11 травня 2006 — голова правління НАК «Нафтогаз України».

З липня 2005 — голова Наглядової ради ДАТ «Чорноморнафтогаз», а з серпня того ж року — голова Наглядової ради ВАТ «Укртранснафта» НАК «Нафтогаз України».

Одружений, має двох доньок.