Щойно вийшла книжка Сергія Жадана «Лілі Марлен» (Х.: Фоліо, 186 с.). Немає жодних підстав назвати її новою — тут подано лише десяток справді «свіжих» віршів (приблизно стільки принагідно друкують журнали або й «Літературна Україна»). Плюс чотири прозові тексти, з яких перший підозріло знайомий своєю фабулою. Тобто — класичне PR–видання.

Здавалося б, нема про що писати: ринок є ринок. Проте книжка ця, коли придивитися, є не лише видавничим гачком для ловитви додаткових адептів Жадана, а й неабиякою цікавинкою для його давніх поціновувачів. Прикметна вона принаймні під трьома оглядами. По–перше, Жадан із тих письменників, яких не буває забагато. По–друге, її структуру вибудувано так, що бачиш усю «історію хвороби» його творчості. І по–третє, ця книжка дає знати, чого очікувати від автора надалі.

У номері від 23 жовтня «Україна молода» повідомляла про непросту ситуацію, яка склалася в Київському державному інституті декоративно–прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Нагадаємо, студенти цього вишу висловили недовіру своєму ректору Володимиру Ляхоцькому та оголосили безстроковий страйк. Одностайність зі спудеями тоді виявила й чимала частина викладачів інституту. Вже через кілька днів студенти зрозуміли, що зможуть простояти під рідною альма–матер і до Нового року, а нічого не зміниться. Тому вирушили під стіни Міністерства освіти. Тут їм і справді вдалося домогтися створення спеціальної комісії, яка наразі розглядає ситуацію у ВНЗ та має вирішити подальшу долю ректора Ляхоцького. Відтак після семи днів страйку студенти повернулися до своїх аудиторій. Але сьогодні у них знову з’явилися побоювання, що розпочату справу (а студенти принципово домагаються зміщення з посади ректора) так і не буде доведено до кінця. Надто дивною видається політика Міносвіти. В самому міністерстві скарг з Інституту декоративно–прикладного мистецтва зібрався уже цілий стос, одначе на них надходять банальні відписки. Відтак є побоювання, що й справу ректора спустять на гальмах...

Що не говоріть, гени — велика річ. Народжений у родині репресованих вояків УПА в Карагандинській області, Тарас Житинський лише у 1981–му зміг повернутися на Батьківщину — місто Івано–Франківськ. Там він закінчив Івано–Франківський інститут мистецтв і здобув три дуже важливих для себе перемоги: третю премію у категорії «поп–музика»на фестивалі «Червона Рута» у 1991–му, а у 92–му — гран–прі фестивалю «Кришталевий лев» та спеціальну відзнаку на «Слов’янському базарі». В його творчому активі тих часів також надзвичайно вдалі, сказати б — ефектні, виступи на вже легендарних нині форумах «Оберіг» і «Мелодія». Справді потужно свій концертний сет Тарас відіграв на імпрезі, присвяченій 50–річчю створення УПА у 1992–му. Саме там розкрилися дивовижна харизма, сильний голос і вкрай експресивна манера виконання співака — три складові, що скрізь, де б не виступав, приносили йому успіх.

Українська прем’єра картини, яку мали презентувати ще 5 листопада — в 75–й день народження Кіри Муратової, відбулася 3 грудня у кінотеатрі «Київ». Запрошення чітко регламентували дрескод — елегантний діловий (очевидно, відповідно до тематики вечора, адже, крім презентації соціальної драми, було представлення ще й благодійного проекту — всі зібрані від прокату кошти підуть на допомогу покинутим дітям). У фойє кінотеатру запрошені ліниво потягували шампанське й чоломкалися з новоприбулими: серед гостей були голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач, художник Сергій Якутович, голова Держкомкіно Ганна Чміль, кінорежисер Олег Фіалко, театральний режисер Артемій Троїцький, дизайнери Андре Тан і Ірина Каравай. Знімальну групу представляли Кіра Муратова, її чоловік Євген Голубченко, Рената Литвинова (вразила всіх чорним костюмом із золотими паєтками), юні актори Лєна Костюк і Рома Бурлака та продюсер Олег Кохан.