«Виборці на політичний грип не хворіють»

Авторитетний дослідник–соціолог Євген Головаха, попри тісну «співпрацю» із цифрами, не любить говорити про рейтинги й шанси–відсотки кандидатів на виборах. Він надто цінує свою політичну незаангажованість і багаторічну вірність науці. Заступник директора Інституту соціології НАН України переконаний: жодний «експерт» своїми безкомпромісними прогнозами не повинен схиляти українців до необдуманого голосування. Адже, на думку Головахи, нині в українців непросте завдання: нарешті навчитися голосувати розумом, а не емоціями.

«Скандальні викиди на виборця не впливають»

— Пане Євгене, Україну охопила істерика у зв’язку з епідемією грипу. Очевидно, що ця проблема має політичний діагноз. Як ви вважаєте, чи здатні спекуляції на цій темі суттєво вплинути на рейтинги кандидатів у президенти?

— Дійсно, грип — це вже не тільки медична, а й політична проблема. На ваше запитання я відповім алегорією. Ці рейтинги — як і люди, вони теж можуть хворіти. Але представники еліти не будуть помирати від цього грипу — на відміну від багатьох пересічних українців, вони отримають необхідну медичну допомогу. Отак і рейтинги — їх лікуватимуть ті ж самі представники політичної еліти. І вилікують. Рейтинги не помруть! А засобів для лікування дуже багато — це й популізм, і демагогія. Тому, гадаю, «грипозна» тема не позначиться суттєво на рейтингах.

— Але вона може зіграти комусь із кандидатів на руку?

— Грип — він політично нейтральний. І виборці, все ж таки, на щастя, на політичний грип не хворіють.

— Добре, грип на рейтинги, ви кажете, не вплине. А інші гучні скандали — як–от «педофільний»?

— Як на мене, то політики сильно перебільшують вплив політичних інформаційних «викидів». Українці обирають кандидатів безвідносно до того, які скандальні події циркулюють у політичному істеблішменті. З кандидатами вони визначаються залежно від того, з ким пов’язують своє майбутнє.

Знову про грип. Є таке поняття, як імунітет. Якщо людина перехворіла на грип, то цей штам її вже не вразить. Те саме й у політиці. Ми пережили вже не одні скандальні вибори, тож і до виборів–2010 маємо імунітет — для того, щоб не сприймати їх надто емоційно. А до війни компроматів під час цієї виборчої кампанії ми ще маємо бути готові.

— Соціологи кажуть, що 40 відсотків виборців ще не визначилися зі своїм кандидатом. Що може вплинути на їхній вибір?

— Люди визначаються по–різному — це вже добре вивчено електоральною соціологією. Є виборці, які належать до так званого електорального ядра певного кандидата, вони визначаються задовго — за рік чи два. Є люди, які визначаються за півроку, за місяць, за день. І є навіть такі, що визначаються безпосередньо на виборчій дільниці. Але від цього, повірте, ситуація не змінюється. І всі дослідження показують: у першому турі голоси тих, хто не визначився, розподіляються між усіма кандидатами приблизно пропорційно до рейтингів.

— То інтриги таки нема? Кандидатам нема за що змагатися?

— Вони повинні змагатися! Боротися без надії — гідна позиція. Не гідна — сподіватися на щось без боротьби.

«Політики нас рятують. Замість дати можливість нормально жити»

— Поясніть феномен наших виборів: замість конкретних програм і бачення майбутнього країни кандидати рік у рік пропонують лише красиві пустопорожні гасла. І люди на це ведуться. Це вже стає нашою проблемою, чи не так?

— Ви правильно сказали: це є наша проблема — пересічних виборців. Бо ми самі не бачимо для себе іншої перспективи, ніж підтримувати тих, хто нам давно набрид.

Є різні варіанти політичного вибору. Сутність месіанського вибору: ми сподіваємося, що хтось прийде й одразу всіх ощасливить. Раціональний вибір — це сподівання не на окрему постать, а розуміння того, що потрібно змінювати еліти, треба обирати найменш корумпованих політиків, не демагогів. А ми ж голосуємо навпаки. Ми досі чекаємо месію. І доки чекатимемо, нічого принципово не зміниться. Замість дати нам можливість нормально жити, політики й надалі будуть нас «рятувати» — щоб ми не перейшли випадково межу відчаю (бо тоді гірше буде саме політикам).

— А чи є політичні «гачки» і прийоми, на які вже не звертає увагу виборець?

— Існує так званий «ефект бумеранга». Коли щось дуже наполегливо, надмірно насаджується, тоді виникає ефект спротиву такому впливу. І люди вже його не сприймають. Наприклад, «ефект бумеранга» викликає наполегливе протиставлення себе як єдино компетентного політика. У нас така форма агітації присутня багато років: мовляв, ці кандидати нічого не знають, ті — не вміють, а от нарешті з’явився «Я».

Дивіться, що зараз каже Тимошенко: «Вони заважають. Одна я працюю». Янукович каже: «Вони нічого не вміють, тільки я можу дати результат». От на такі речі люди вже не «ведуться». Особливо цю неефективність можна бачити на нових кандидатах, які також намагаються такі прийоми використати.

— А як українці реагують на нові обличчя у політиці?

— Наш виборець — консервативний. Українці обирають вірою, а не розумом, і дуже обережно ставляться до появи нових постатей. Виборець дотримується принципу: старий, поганий, але хоч відомо який, а цей — поганий, та ще й невідомий.

Такий підхід не дуже корисний для суспільства, бо нові постаті мають з’являтися. Але вони повинні враховувати певні особливості — мають пропонувати щось нове, а не повторювати кроки, на які вже існує «ефект бумеранга».

— А якого українці хочуть Президента?

— Не диктатора...

— Але з «сильною рукою»...

— Ми з’ясували, що в розумінні українців «сильна рука» — це не диктатор, а справжній хазяїн, який упевнено робить свою справу. Це не авторитарний лідер. І українці від кожного політика цього чекають: Президент має бути демократичним політиком, але впевненим, сильним. Демократія не означає слабкість.

— Але Ющенка звинувачують саме в цьому, хоча й визнають, що він демократ.

— Я не вважаю його слабкою людиною. Президентами слабкі люди не стають, повірте. Коли вони довго вагаються, не вдаються до рішучих дій, це означає лише одне — вони не знають, які дії корисніші, насамперед для них особисто.

— А які ви відзначили б зміни у політичній суспільній свідомості після Майдану?

— Майдан мав різні суттєві наслідки. З одного боку, маленькі надії — маленькі розчарування, великі надії — великі розчарування. І це ми маємо. Але є дуже велике надбання — ми відчули, що на щось можемо впливати. До певної міри в Україні встановилася така собі керована охлократія — політичні лідери за потреби «викликають» людей. І це нормально. Люди відчувають, що вони впливають, вирішують долю країни.

— Чи схильні так само українці продавати свої голоси на виборах?

— Переважна більшість людей голосує все ж за політичними, ідеологічними та емоційними переконаннями. Українці продають свої послуги на ринку політичної реклами — там, де потрібно постояти з прапором, пороздавати листівки. А продаж голосів — це не така гостра проблема. Адже у нас тепер демократичні вибори. І це ще одне з надбань Майдану.

«Ми зробили крок назад»

— Якщо порівняти попередні президентські кампанії з нинішньою, які є принципові відмінності? Ми традиційно обирали між двома «полюсними» кандидатами. Цього року ключових гравців більше...

— Насправді ж у цій «гонитві тарганів» зараз є чітка поляризація. Бо саме зараз Україна еволюціонувала до чіткого «двокланового» розподілу політичних сил. І такого ще в нас не було. І саме зараз поляризація максимальна за всі часи існування української політичної системи. Тут є провина багатьох політиків. Бо не можна було впроваджувати суто пропорційну систему виборів. Я, наприклад, завжди був проти цього. У них був аргумент: мовляв, у такий спосіб ми структуруємо політичне суспільство. Ось ми його і структурували!

Раніше Україна, на відміну від багатьох пострадянських країн, була багатоклановою країною. Це погано, але «двоклановість» — ще гірше. Адже коли джерел впливу багато, не можливо встановити будь–яку гегемонію, привласнювати суди, міліцію, прокуратуру. Багатоклановість — це зародок демократичного суспільства. А ми зробили крок назад. Тепер у нас «двоклановість», і є реальна загроза узурпації влади. Тоді духовне, політичне, інтелектуальне життя суспільства потроху почне зникати.

— А що можна протиставити цьому?

— Безнадійних ситуацій немає. Але єдине, що можна протиставити, — плюралістичний вибір. Скажіть, що заважає виборцю голосувати іншим чином, за інших кандидатів? Усе залежить лише від них. І як би ви не називали інших кандидатів — технічні, безнадійні, але саме вони дають надію на те, що «одноклановості» можна уникнути.

Пам’ятаєте, як злякалася громадськість, коли Тимошенко і Янукович вирішили об’єднатися? І правильно зробила. Тепер слід боятися узурпації влади. Адже, крім «одноклановості», нам загрожує ще й така собі «пародія на авторитаризм». Чому я говорю про пародію? Тому що в нашій державі тотального авторитаризму бути не може — тут є багато чинників, насамперед регіонально–ідеологічне розмежування країни, яке певною мірою запобігає встановленню тотального контролю над країною. Але будуть авторитарні дії, які супроводжуватимуться абсурдом.

— А загрози українству ви не вбачаєте?

— Я не бачу якоїсь фатальної проблеми. Наведу вам приклад: у нас упродовж 15 років усе більше людей ідентифікують себе як українців, хоча раніше в них була російська самоідентифікація. Ці люди вважають, що українська ідентифікація є домінантною, більш прийнятною для них особисто. По–друге, рідна мова. Багато українців говорять російською, а рідною мовою при цьому називають українську — і таких стає більше. Двадцять років тому у нас 40 відсотків анкет брали українською (ми ж під час опитування респондентам пропонуємо на вибір анкети російською чи українською мовою), 60 відсотків — російською. А зараз 50 на 50. А це дуже великі зміни, повірте.

У нас немає українського конкурентоспроможного інтелектуального продукту — то це проблема інтелектуальної еліти. Над цим просто потрібно працювати, а не спекулювати.

СИЛА ЦИФР

«Соціологи — як виробники зброї»

— На соціологічні рейтинги останніми роками є багато нарікань. Українці взагалі вірять цим даним?

— Українці більше довіряють соціологам, ніж політикам. Але, як на мене, то краще б не вірили. Я проти політизації первинної соціологічної інформації — це просто цифри, які ми не маємо права інтерпретувати. А саме коментарі журналістів і політологів–експертів сприймаються як «заклик до дії». Утім це не проблема соціології як науки. Соціолог, який просто викладає цифри, не знає, що потім із ними зроблять. Він, як виробник зброї, — виготовив «інструмент», а хтозна, як його використають.

— Але ж і відверто є замовні, «намальовані» цифри.

— Ну це просто шахрайство. Але розібратися в цьому просто: соціологічна спільнота відповідає лише за ті центри, які зареєстровані при Соціологічній асоціації (www.sau.kiev.ua).