У Царград, до султана

Слідами запорожців

Першим враженням для мандрівника, який вирішить потрапити до найбільшого міста Туреччини морським шляхом, будуть береги Босфорської протоки. Пором з Одеси до Стамбула прибуває рано–вранці, тому її похмурі береги виглядають особливо вражаюче. Саме цією дорогою до столиці Османської імперії добиралися запорозькі козаки, коли хотіли показати свою звитягу на ділі. «Ой, чи пан, чи пропав...» або «У Царграді, на риночку..» в цій місцині співається з особливим задоволенням.

Згідно із загальноприйнятою думкою, ліворуч протоки розташована Азія, а праворуч — Європа, на території якої є лише три відсотки мусульманської Туреччини. Але саме ця мізерна, на перший погляд, цифра і дозволяє туркам уже який рік претендувати на членство в Європейському Союзі. Як відомо, поки безуспішно.

Потрапити до цієї країни через морські ворота Стамбула надзвичайно просто — платиш 30 доларів, і прикордонники за кілька секунд вклеюють візу в твій закордонний паспорт. І за мить уже крокуєш переповненими вулицями цього мегаполіса. Перше, що впадає в очі прибульцеві із сонної України, — поліцейські з автоматами та величезна кількість людей на вулицях. Мимоволі починаєш з підозрою вдивлятися в невинних перехожих — у якому з них заховався потенційний терорист?

Знайомі турки стверджують, що тут проживає аж 20 млн. людей. Офіційна статистика дещо інша, але паралелі з Києвом, де фактично мешкає більше населення, ніж зареєстровано офіційно, змушують вірити в ці слова.

Аби така сила–силенна народу могла комфортно переміщуватися містом, його влада забезпечує функціонування вражаючої транспортної системи: від довжелезних швидкісних трамваїв та метробусів, які на великій швидкості пересуваються вулицями по окремо виділених смугах, до великих катерів, які з’єднують протилежні боки Босфору та легендарної затоки Золотий ріг.

Стамбул туристичний

Передусім Стамбул відомий своїм історичним спадком. Уже на початку Босфору гостей вітає велична Румелійська фортеця, яка за середньовіччя була митницею. А вже з самого морського вокзалу, де затока Золотий ріг з’єднується з Босфором, починається пішохідне знайомство зі столицею багатьох держав. Площі, мечеті, башти — за один день усе й не переглянеш, а дивитися є на що.

Чи не найефектніший вигляд на їхньому тлі має палац Топкапи — резиденція турецьких султанів, якою вона була аж до середини XIX століття. У 1923 році Мустафа Кемаль проголосив його вже музеєм. Фігура першого президента Турецької республіки узагалі на особливому місці в цій країні. Обличчя Ататюрка тут буквально на кожному кроці: від портретів у чайханах до зображень на кожній грошовій одиниці, аж до найменшого куруша.

А за вхід до султанського палацу кожен турист мусить заплатити чималеньку суму в 20 турецьких лір — майже 100 українських гривень. За цей вхідний внесок турист має право оглянути внутрішній інтер’єр палацу, який займає площу близько 700 тис. квадратних метрів, а також експонати, що розташовані в його виставкових залах. Турецькі громадяни платять на порядок менше.

Чи не кожного відвідувача цікавить султанський гарем, але за проникнення до цього сакрального місця потрібно викласти ще 15 лір. Утім, після кількагодинної прогулянки султанським маєтком не було й крихти жалю за витраченими грошима, адже місцина вражаюча. А ще ж є Айя–Софія, Блакитна мечеть, площа Іподром — усього й не згадаєш, а спраглій до пошуків нових вражень душі туриста є де знайти втіху.

Поторгуватися на базарі

Не менш ефектно виглядає у центрі старої частини Гранд–базар — один із найбільших критих ринків у світі. Існує він із середини XV століття, коли Константинополь–Стамбул став мусульманським містом, і до XIX століття був центром работоргівлі на цих теренах. Невільників, серед яких було й чимало українців, тепер тут не продають, натомість можна придбати багато різних речей: від коштовних виробів із золота до смачнючих східних ласощів. Назви смаколиків за ціною кілька лір, запам’ятати не вдалося, та й насолоду від них передати словами важко. Потрібно пам’ятати, що стартова ціна, яку вам тут запропонують заплатити за вибраний товар, не є остаточною. Торгуються тут завзято та із задоволенням і завжди готові скинути кілька лір уже за сам процес.

Цікаво, що ставляться до гостей з інших країн відповідно — як до туриста, якого можна й треба обдурити. Характерний епізод: просто на вулиці підійшов бомжуватого вигляду чистильник взуття і запропонував почистити черевики автору цих рядків — нас видали наплечники за спиною. Після того як почув заперечну відповідь, то промовив, що «це подарунок від мене» і кинувся натирати «берци» туриста з України чорною ваксою. Коли ж перше здивування минуло і почалися пошуки якогось дріб’язку для чоловіка, то сам чистильник повідомив, що за роботу йому належить дати «тюркіш мані», а точніше — 10 лір. Кілька дрібних монет, які залишалися в кишені, навряд чи задовольнили його, але надалі ми спілкувалися з місцевим населенням обережніше. Що ж: турист, якого не обманули, не справжній.

Інтернаціональний чай

Турки фантастично гостинні. Сусід бельгійця Метью, чиї батьки придбали невеликий будиночок у старій частині Стамбула і в якому ми зупинилися на першу ніч, ледь не опівночі приніс у подарунок цілу гору свіжої випічки — аби привітати хлопця з приїздом. Під час поїздки «стопом» північною Туреччиною практично кожен водій намагався якщо не нагодувати, то хоча б напоїти чаєм.

Цей напій тут користується особливою популярністю: чорний чай п’ють чи не на кожному кроці. Для цього використовують невеличкі стограмові скляночки та продукт суто місцевого виробництва. Вирощують його на північному сході країни: від Трабзона до грузинського кордону всі прибережні гори вкриті кущами, листя з яких переробляють на численних місцевих фабриках. Кілограмова пачка, подарована одним водієм, досі тішить згадками про цікаву мандрівку. Турецькою ж слово «чай» звучить так само, як і українською.

Стамбул футбольний

Футбол у цій країні користується особливою популярністю. Ледь не кожен другий школяр, який траплявся на нашому шляху в Стамбулі, мав або шарф–розу улюбленої команди, або принаймні її кольори на одягу. Великих клубів тут три: «Фенербахче», «Галатасарай» та «Бешикташ», але найбільшою популярністю користуються перші два.

Вважається, що за «Фенер», який розташований в азійській частині Стамбула, вболівають представники робітничого класу, тоді як «європейський» «Галатасарай» підтримує своєрідна інтелігенція. Такий поділ підтверджений практичним досвідом: єдиний водій, який міг хоч трохи розмовляти англійською під час нашої мандрівки північчю, уболівав за «левів». Решта, а було їх із десяток, фанатіють від «канарок».

«Сарай» підтримують і відвідувачі чайхани, до якої потрапили в один із вечорів у Стамбулі: на стінах — фотографії гравців улюбленого клубу або моменти, які фіксують найвеличніші миттєвості в його історії. Ще й фото Ататюрка — як же тут без нього.

Такі місця є традиційними об’єктами відпочинку для турків: тут п’ють чай, грають у карти та ніякого алкоголю! Жінок сюди теж не прийнято впускати, але власник цього закладу підтверджує думку стосовно інтелігентності частини фанів «Галатасараю» та дозволив українкам зайти всередину.