Кустуріца як диво

11.07.2008
Кустуріца як диво

Колективне фото на пам’ять. Режисер Каріон — у капелюсі, ліворуч від нього — Кустуріца, праворуч — актор Кане. (Фото Максима КУДИМЦЯ.)

У вівторок друзі запропонували мені знятися в масовці в кіно. Я не був у захваті від такої пропозиції, але коли почув, що в стрічці зніматиметься серб Емір Кустуріца, — ані хвилинки не вагався. Кустуріца прославився як видатний режисер, але мені було цікаво подивитися, як він гратиме в кіно, зрештою, кортіло дізнатися, як виглядає кіношна кухня зсередини.

Чорнова назва стрічки — Farewell. У стрічці розповідається про полковника КДБ Володимира Вєтрова, який на початку 80–х працював на французьку розвідку. 52–річний Кустуріца грає роль Вєтрова. Дія відбувається в Москві. Частина зйомок пройшла в Києві.

 

Як я став радянським інженером

Нам сказали приїхати до київського «Експоцентру» вдосвіта, о шостій ранку. Центральний плац колишньої «Виставки досягнень народного господарства» прикрашений прапорами республік СРСР, гаслами на кшталт «Рішення КПРС — в життя» та «Кріпи союз серпа і молота», плакатами з зображенням Гагаріна тощо. На доріжках стоять радянські автомобілі: «Жигулі», «Москвичі», «Волги», «Запорожці». Декорації мають відтворювати Москву початку 80–х. Але «Експоцентр» і без того нагадує про радянський час. На будівлях у стилі радянського конструктивізму досі можна побачити оздобу з минулої епохи.

Ми йдемо в гардероб. Костюмери оглядають людину, вигадують для неї типаж і підбирають одяг. Підлітку видають футболку «Акванавт» із широким коміром, чорнявій жінці — коричневу спідницю і кавову блузку, худорлявому хлопцеві з трикутним обличчям — солдатський мундир із погонами «СА». Учасники масовки сміються, оглядаючи один одного. Мені видають коричневі штани, пастельну сорочку, піджак у клітинку і туфлі. «Вам треба приклеїти баки», — каже мені молода жінка. Ми йдемо в гримерку. Тут працює кілька дівчат. Комусь кріплять перуку, дівчаткам в’яжуть бантики. Спочатку гример змащує мені обличчя спиртом, а потім накладає баки на клей. «Тепер ти виглядаєш як справжній радянський інженер», — оцінює мій вигляд хлопець із масовки.

А в театр ідіть брудні

Наша місія — бути заднім тлом до сцени, в якій співробітник французьких спецслужб (Гійом Кане) сідає у «Волгу» до полковника радянського КДБ (Емір Кустуріца). Зустріч героїв має відбутися біля Будинку культури «Строітєль». На будівлі, яка виконує функцію БК, висять афіші: «Творча зустріч із Людмилою Гурченко», «Микола Караченцев, Олена Шаніна в спектаклі «Юнона і Авось», концерт Алли Пугачової. Молодий хлопець у кепці відбирає п’ятнадцять осіб і вишиковує нас у чергу, котра стоятиме за квитками в БК. «Ви станете поруч із цією чорнявою дівчиною, будете парою, — каже мені представник знімальної групи. — А ви, жіночко, поверніться обличчям до цих двох дівчат. Нехай кожен запам’ятає, як і де стояв».

Після репетиції нас ведуть на сніданок. Але сніданок — це гучно сказано для канапки з ковбасою і склянки кави. На «Виставці» вже з’явився Емір Кустуріца. Хто знається на кіно, відразу впізнає видатного режисера, але ніхто не наважується до нього підійти. Кажуть, за це можуть вигнати зі зйомок. Емір спокійно ходить майданчиком із вдумливим поглядом. Невдовзі його з Гійомом Кане садять у сіру «Волгу». Актори грають сцену, коли агенти вже зустрілися в машині. Частину масовки розставляють по плацу. «Волги» і «Москвичі» за командою теж починають рухатись.

Потім настає наша черга. «Зараз вас трішки вимастять — і ми почнемо зйомки», — каже хлопець зі знімальної групи. Нас насторожує оте «вимастять» і ми переглядаємося. Невдовзі до нас приходять дві француженки і починають нас «обробляти»: одна притрушує одяг порохом, а інша збризкує його водою. Вони грайливо поводяться з масовкою і щось щебечуть французькою мовою. Коли мої штани вкрилися білими плямами, я спитав мадам, навіщо це робиться. «Тому що ваші костюми виглядають надміру новими», — відповіла вона. Через кілька хвилин ми нагадуємо учнів, що потерлися об школярську дошку. «І як мені в такому одязі йти у театр», — жартує жінка.

Із Кустуріцею в кадрі

Нас запрошують на майданчик. «Ставайте у чергу так, як я вишикував вас уранці», — каже хлопець. Він дає нам вказівки: «Мужчина, ви стоятимете на вході. Ти, хлопче, підбіжиш до входу — а ви, мужчина, відправите його в кінець черги». Наша роль нескладна, але видно, що багато хто почувається ніяково.

У мене розклеїлися туфлі. Дівчина зі знімальної групи намагається підправити взуття за допомогою клейкої стрічки. Я питаю в неї, яку сцену ми гратимемо і що в цей час роблять головні герої. «Я не можу вам цього сказати, — відповідає вона. — Нам заборонено». Інформацію про стрічку отримати дуже важко: я переконався в цьому напередодні, коли вивчав історію фільму через інтернет.

На майданчик приходять голов­ні герої. Їхнє завдання теж дуже просте. Гійом Кане з чемоданом і чорними окулярами стоятиме біля БК «Строітєль». Коли до будівлі під’їде Емір Кустуріца — француз має підсісти до нього у «Волгу».

Починає припікати сонце. Найбільше не щастить тим героям масовки, кого вдягли в шерсть або товсту синтетику. Нарешті лунає команда: «Почали!». Сцена проста, але її знімають більше п’яти дублів. Ми томимося. «Я хочу у фонтан, — каже дівчинка з косичками. — Або у м’якесеньке ліжко з 28 подушками».

Після того, як сцену знято, виявляється, що це був останній епізод у стрічці, в якому зіграв Гійом Кане. Знімальна група аплодує французькому акторові. «Дякую вам за зйомки, — каже Гійом. — З вами добре працювалося, ви чудові люди. Нехай у вас буде чудове життя і багато любові».

Довженко як сувенір

Нас покликали на обід. За супом та рисом із м’ясом вишикувалася велика черга. Але нам із колегою було не до обіду. Ми хотіли поспілкуватися з Еміром Кустуріцею. Зокрема перекинутися кількома словами про Олександра Довженка, котрим, як виявилося, захоплюється сербський режисер. Ми хотіли передати гостеві буклет із Музею Довженка, що в селі Сосниця на Чернігівщині. На Московському кінофестивалі Кустуріца презентував свій фільм «Заповіт» і сказав, що його остання стрічка — це «мій поклон Довженку». Але в діжці меду знайшлася ложка дьогтю: Емір називає автора «Землі» російським режисером.

Знімальна група верталася після колективної фотографії, Кустуріца йшов трохи позаду. Це була чудова нагода порозмовляти з режисером. Ми підійшли і привіталися. На жаль, не можемо представитися журналістами, бо граємо в масовці і не хочемо себе видавати. Тому поводимося як шанувальники. «Ми дуже любимо ваше кіно, воно нам дуже близьке, — намагаємося привернути увагу режисера. — Ми були приємно здивовані, коли дізналися, що ви любите Олександра Довженка». Почувши прізвище режисера, Кустуріца киває головою. «Довженко народився в Україні, — кажу я і подаю Емірові буклет, — можливо, вас зацікавить брошура з його музею. Тут є трохи англійського тексту». Режисер гортає буклет. «Чи це його хата?» — питає Емір, показуючи на білу мазанку з солом’яною стріхою. — «Так». — «Чи далеко цей музей?» — «На жаль, він не в Києві. Але не так уже й далеко від столиці: в Чернігівській області, десь за 200 кілометрів звідси».

На прощання ми запитуємо в Еміра, як він почувається в Україні. «Дуже добре, — каже режисер, — гарні обличчя, гарні люди. Я ще не добре пізнав вашу країну. Мої відвідини України завжди були пов’язані з роботою». Хочеться сподіватися, що після прочитання буклета і нашої, якщо чесно, трохи незграбної розмови з режисером, Кустуріца називатиме Довженка українським режисером.

За день «совка» — 125 гривень

Після обіду стає значно легше. Сонце ховається за хмари, а невдовзі взагалі почався дощ. Це засмучує знімальну групу, адже для фільму треба зняти два загальні плани площі з перехожими при ясній погоді. Ми перечікуємо дощ між колонами БК «Строітєль».

Коли дивлюся: поруч стоїть Гійом Кане. Вирішуємо поспілкуватися з актором. Запитуємо англійською: How are you feeling about Ukraine («як вам в Україні?»). А він відповідає: «Гаварітє по–рускі», без крихти французького акценту. У нас відібрало мову, і ми від несподіванки відійшли вбік. Через кілька хвилин до нас доходить, що це не Гійом, а його дублер, і ми вертаємося до актора. «Вас так загримували, що ми вас поплутали з Гійомом», — кажемо і вже тепер бачимо, що в дублера — штучна борода, перука. І як це ми не помітили раніше? «Ви не перші нас плутаєте, — сміється Олексій. — Коли ми знімали сцену на Хрещатику і сиділи в автомобілі з дублером Еміра Кустуріци, до нас теж підходила дівчина і намагалася заговорити французькою».

Олексій каже, що Гійому Кане сподобався дублер. Вони були настільки схожими, що Гійом зробив собі на згадку фото з Олексієм.

Дощ закінчився. Знову починаються зйомки. Нам кажуть прогулюватися довкола фонтана. Сцену знято. Потім мене скеровують до першого павільйону. По команді я маю пройтися з одного боку площі на другий. Крокуючи плацом, вітаюся з перехожими, з кимось починаю розмовляти. У нас небагато місця для творчості, але коли ми можемо, ми імпровізуємо.

Раптом автомобілі починають гучно клаксонити, а знімальна група вдалині махає руками. Це сигнал, що знімальний день закінчився. Ми йдемо в гардероб перевдягатися. Потім стаємо в чергу за грішми. Нам дають по 125 гривень за десять годин роботи в масовці. Не зрозуміло, чому нас так довго тримають і замість одного касира не поставлять двох. Адже те, що люди грали крихітні ролі в масовці, не означає, що до них треба ставитися як до масовки і після того, коли вони зняли костюми...

 

ПРО ЩО ФІЛЬМ

Україна як сцена

Французька знімальна група на чолі з режисером Крістіаном Каріоном («Щасливого Різдва!» — номінація на «Оскар», «Дівчина з Парижа») зняла в Україні кілька сцен. Зйомки проводилися в Києві та Харкові. Воно й не дивно, адже фільмування в Москві обходиться дуже дорого. Там дорожче коштуватимуть і оренда, і асистенти–помічники, і та сама масовка.

Чорнова назва фільму — Farewell (з англійської — «прощавання»). Але можна почути також про інші варіанти назви — «Останній», «Коридор». Farewell — це кличка полковника КДБ Володимира Вєтрова, який був завербований французькими розвідувальниками. Він розчарувався у комунізмі і став працювати на Францію й НАТО. На початку 80–х років Вєтров передав з Радянського Союзу багато цінної інформації. Зокрема, викрив списки агентів СРСР за кордоном. Це реальний історичний персонаж.

На французьких сайтах можна прочитати, що спочатку на роль Вєтрова планувався Нікіта Міхалков. Російський режисер відмовився через зайнятість, і тоді Крістіан Каріон запропонував роль Емірові Кустуріці («Час циган», «Андеґраунд», «Чорна кішка, білий кіт», «Життя як диво», «Заповіт» — режисер), який, до речі, є другом Міхалкова.

Роль французького посередника, який контактує з Вєтровим, зіграв 35–річний французький актор Гійом Кане («Полюби мене, якщо зможеш», «Просто разом», «Пляж», «Не кажи нікому»). Молодий актор зіграв багато ролей і дуже популярний у Франції. Він знімався з Жераром Депардьє, Леонардо ді Капріо, Одрі Тоту, Тильдою Свінтон, Маріон Котійяр тощо.

  • «Поверніть нам Україну!»

    ...Поїздка у Крим до друзів лише на перший погляд здавалася мені приємною пригодою, а в реальності подорож перетворилася на постійне нервування, втрачений час та зустріч із людьми, повними розчарування. >>

  • Зцілення за гамбурзьким рахунком

    Збройні сили Німеччини — Бундесвер — мають загалом п’ять госпіталів у різних містах країни. Ми заходимо в той із них, що в Гамбурзі, на Лессерштрасе, 180. Надворі зимно; стоїть густий, як молоко, туман — такого в найбільшому портовому місті ФРН не бачили вже давно. >>

  • Хто рано встає, тому вишиванки — на вибір

    То колись пана було видно по халявах. Нині треба брати вище. На піку популярності — вишиванки. За ними легко ідентифікувати українців, скажімо, в натовпі на Манхеттені, Єлісейських полях чи на ЧС-2014 у Ріо-де-Жанейро. Що вже казати про Україну. >>

  • На півночі, де ялинки ростуть

    Йдеться не про крайню північ, де казкова Герда шукала свого Кая, а про північ Сумщини. Край, утім, не менш красивий, ніж казковий.

    Пам’ятаю, коли ще студенткою–практиканткою вперше приїхала до північних районів області, була вражена дерев’яними будинками, воротами з дерев’яними дашками... >>

  • Хильнемо історії?

    Ще задовго до появи в Тернополі цього незвичайного музейного закладу тут було створено «Самогонну ресторацію» — родинну корпорацію закладів громадського харчування, емблемою якої є долоня із зображеним на ній серцем. Такий символ господарі пояснюють прагненням вкладати у справу своїх рук максимум любові. >>

  • За Київ, до перемоги!

    Осінній недільний ранок для мешканців житлового масиву Троєщина минулого тижня був особливим. Адже на вулицях району можна було побачити німців, що спокійно розгулювати з автоматами в руках та мило посміхалися перехожим. Здавалося, ніби зараз не 2013 рік, а період Великої Вітчизняної і столиця знову окупована гітлерівцями. >>