Хто нам доктор?

14.02.2008
Хто нам доктор?

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Із приходом нового уряду в освітянських та наукових колах знову заговорили про актуальну проблему щодо адаптації нашої системи освіти до західноєвропейської. Зокрема, про необхідність запровадження трьох рівнів вищої освіти бакалавр—магістр—доктор замість теперішньої фактично п’ятирівневої (у нас є ще спеціаліст та кандидат наук). Проте очевидно, що формальний перехід на трирівневу систему вищої освіти нічого не дасть в якісному плані, окрім того, що кількість «проффесорів» серед депутатів, міністрів та чиновників усіх рангів почне ще швидше зростати. Тож робити формально такий перехід найближчими роками немає сенсу.

По–перше, згадана трирівнева система донедавна була традиційною далеко не для всіх країн Заходу, а перш за все для США, Великобританії та Канади, тобто англомовних країн. Скажімо, ще в 2003 році у Франції за повний час успішного навчання в університетах по черзі видавали аж чотири дипломи, а в Німеччині та Польщі ще й досі є ступінь «доктор габілітований», без якого стати професором практично неможливо. Тому не можна нашу освітню систему протиставляти всій Європі, бо у ній також далеко не все однаково.

По–друге, диплом бакалавра в більшості розвинених країн традиційно вважається дипломом про вищу освіту. Отримуючи його, більшість студентів без жодного примусу іде працювати. Наприклад, коли я перебував у Ноттінґамському університеті (Великобританія), мені знайомий професор розповідав, що це є проблемою, бо чимало талановитих студентів не хочуть вчитися на магістеріумі, а потім писати докторську дисертацію. У нас же всі намагаються будь–яким способом ще рік–два повчитися, незважаючи на те, що власне бажання вчитися в багатьох давно пропало. Найчастіше студенти пояснюють це проблемами з працевлаштуванням, що пов’язано, перш за все, з високим (але офіційно прихованим !) безробіттям в Україні. На мою думку, тільки уряд із дуже високим рейтингом довіри та дуже авторитетним міністром освіти та науки можуть вольовим чином ліквідувати освітній рівень «спеціаліст», тобто відправити шукати роботу більшість студентів після отримання диплома бакалавра.

По–третє, диплом магістра в тих же США та Англії здебільшого веде до написання докторської дисертації (PhD). У нас же магістрів — неймовірна кількість, і лише невелика їх частка поступає в аспірантуру. Насправді в магістратуру повинен бути досить жорсткий відбір з метою підготовити фахівців, які після її закінчення будуть готові вести дослідницьку роботу щодо написання дисертації. Основою магістратури мають бути спецкурси, в яких викладається матеріал з переднього краю відповідних розділів науки (advanced studies). Скажемо відверто, що в сучасній Україні в переважній більшості університетів такі спецкурси читати просто нікому, хоч магістратура є практично в усіх вузах.

По–четверте, захист PhD у країнах Заходу та кандидатської дисертації в країнах колишнього СРСР суттєво відрізняється. Про цю різницю в Україні мало хто бажає говорити аргументовано. А насправді є глобальна проблема — абсолютна більшість українських науковців перебуває за межами світового наукового процесу, оскільки вони не друкують наукових робіт у міжнародних наукових виданнях і практично не читають цих видань (зокрема, через незнання англійської та обмеженість доступу до цих видань). Наводжу найсвіжішу цифру, озвучену Борисом Патоном на цьогорічних загальних зборах НАНУ: всі науковці найголовнішої наукової організації країни, якою, безумовно, є НАНУ, опублікували в іноземних (до них зараховано і російські) наукових журналах за 2006 р. 4,5 тисячі робіт, тобто лише по одній на п’ять співробітників (тут я припустив, що з 44 тисяч працівників НАНУ лише половина має пряме відношення до наукових досліджень).

Якщо ж поїхати в будь–який університет обласного центру, то буде великою проблемою знайти хоч кількох викладачів, які регулярно друкують наукові праці на Заході. З цього випливає, що під природною вимогою до дисертації «отримати нові наукові результати» науковці України розуміють зовсім не те, що на Заході. В університетах Англії та Франції, де я провів чимало часу і бачив, як пишуть дисертації, доказом новизни отриманих результатів є опублікування робіт у загальновизнаних наукових виданнях. Це, як правило, журнали зі списку Інституту наукової інформації у Філадельфії (кожен бажаючий може переглянути цей список на сторінці www.isinet.com). У нас же є свій окремий список журналів, затверджений ВАК, який нічого спільного зі списком ISI не має , і абсолютну більшість наших, перепрошую, «ваківських мурзилок» ніхто за межами України не знає і не читає. Якщо в часи СРСР такий підхід хоч якось виправдовувався високим науковим потенціалом 250–мільйонної країни, то зараз це є звичайнісіньким хуторянством. Якщо ж замість теперішнього списку журналів створити новий на базі списку ISI, то відразу настане катастрофа — надрукувати 3 статті (це головна передумова для захисту кандидатської дисертації !) в журналах із такого списку зможуть лише одиниці з багатьох тисяч аспірантів! Навіть якщо цю вимогу зменшити до однієї статті, то й це мало що змінить.

По–п’яте, в тій же Англії і Німеччині чи сучасних Польщі та Чехії умовою для успішної наукової кар’єри є те, що після захисту PhD молода людина повинна на конкурсній основі отримати так звану «постдоківську» посаду (postdoc position) в університеті чи інституті іншої країни. В тому університеті вона повинна отримати новий досвід і лише після цього претендувати на постійну наукову чи викладацьку посаду. Як може зробити це наш молодий кандидат наук, якщо його робіт на Заході ніхто не знає, оскільки всі вони опубліковані в наших ваківських журналах?

Роман ЧЕРНІГА,
доктор фізико–математичних наук, голова Асоціації «За європейські цінності в науці»
  • Що там, у голові?

    Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>

  • Підкорене небо

    У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>

  • «Небесний тихохід»

    Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>

  • Філософ волокон із чвертю ставки

    Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>

  • НаЗУБок

    Усім відома фраза: «Одне лікуєш — інше калічиш». Але далеко не завжди ми можемо побачити зв’язок між прийомом якихось ліків і проблемою зі здоров’ям, яка виникає через деякий час. Особливо при протезуванні зубів. >>