Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. Попередня (Інкогніто. Таємне життя мозку. — К.: BookChef, 2022) дістала другу рейтингову позицію серед науково-популярної літератури.
«УМ» рецензувала її в номері від 17.05.2023. Іґлмен пише настільки інформативно насичено, що повторитися у згадуванні про нього важко — тож нагадаю про суть, використовуючи раніше не залучені його цитати й повороти оповіданої ним історії.
Мозок — такий собі внутрішній космос, досліджений досі так само мало, як і космос зовнішній. Щокроку натрапляємо на якісь НЛО в нашій голові.
Свою науку дослідник представляє так: «Уявіть, що ваш стаціонарний комп’ютер почав керувати своїми зовнішніми пристроями, зняв свою кришку та скерував вебкамеру на власну мікросхему. Ми робимо те саме».
Висновки, до яких учені дійшли вже, неабияк підважують тезу про нібито автономну та всесильну людську волю. Принаймні демонструють, «якою мірою ми не є тими, хто керує човном».
Іґлмен не лише теоретик, а й практик — керує кількома компаніями, що розробляють дивовижні пристрої, здатні комунікувати з мозком.
У попередній книжці містилися лише глухі натяки на технології, які уже дозволяють «водолазам бачити язиком в каламутній воді, а солдатам у темряві».
Нова книжка — саме про ці дива: «Секрети нейропластичности. Як мозок адаптується до нових викликів».
Коли дослідник збагнув, що «мозок розподіляє свої ресурси відповідно важливости завдань у змаганні «роби або помри» між усіма його складовими елементами», і «якщо потрібного інструменту немає, він його створює», — то замислився, як це можна використати у нинішній повсякденности.
Наприклад, як перетворити протез на повноцінну частину тіла: «Протез зберігає повну «тишу»: мозок не має уявлення про його положення. Тож ми прикріпили чутники тиску та кута нахилу до протеза ноги й подали дані на Neosensory Vest, що уможливило його позиціонування майже як здорової ноги».
Те саме стосується і ушкоджених очей: коли раніше незряча людина «бачила» лише через постукування тростиною (ехолокація), то тепер здатна «бачити» язиком або через навушники мобільного телефона.
«Сенсорне заміщення відкриває нові можливости для компенсації втрати чуттів. Але це лише перший крок, що веде нас далі — до сенсорного посилення», — пише Іґлмен і наводить приклад з недавно винайденим французькими дослідниками шоломом, що дозволяє бачити на 360°: «Час адаптації дуже короткий: за 15 хвилин носіння гарнітури користувач може схопити предмет, хоч би де той був, ухилитися від невидимого нападника й навіть зловити кинутий ззаду м’яч».
Це неухильно скеровує нас до вельми популярної нині екранізації роману Лю Цисіня «Проблема трьох тіл» (український переклад — К.: BookChef, 2017). І сам Іґлмен повсякчас оперує посиланнями на фантастику.
«Чи можна оснастити тіло більшою кількістю рук, механічних ніг або керованим думкою роботом на іншому боці планети?» — запитує він і тут же відповідає уже наявним прикладом: «Коли 1963 року дебютував серіал «Дивовижна Людина-павук», можливість під’єднання до мозку роботизованих кінцівок зі здатністю керувати ними видавалася чистою фантастикою. Але ця ідея напрочуд швидко втілилася в реальність».
Спочатку, звісно, на рівні нейробіологічної теорії, яка тепер стверджує: «Мозок реорганізується відповідно до нового плану будови тіла... Мозок граційно опановує керування тілом, у яке він потрапив».
Відтак від приголомшливого французького шолома висновується наступна думка-теорія Іґлмена: «Що, якби ви могли не тільки бачити на 360 градусів, а й помічати речі, які зазвичай невидимі, наприклад розташування кількох людей навколо вас у темряві».
Для нас у стані війни подібні його одкровення найбільш актуальні. Ось він пише про поточні розробки його компаній: «Ми розширюємо сприйняття операторів дронів... Чи відчуватиметься дрон прямим продовженням тіла? Що як, замість зчитати всі показники, пілот відчуваватиме літак? Перейде від доступу до великих даних до безпосереднього їх сприйняття? Дистанційно сприйматиме дрон шкірою?».
До речі, про шкіру. Ось невеличкий Іґлменів уступ, що демонструє його сторітелінгову вправність: «Шкіра — це дивовижний складний обчислювальний матеріал, але в сучасному житті ми не використовуємо її властивости достатньо широко. Якби такий матеріал синтезували на заводі в Кремнієвій долині, він коштував би купу грошей, а натомість ховається під вашим одягом практично без ужитку».
Несподіванкою було дізнатися, що Девід Іґлмен був науковим радником серіалу «Світ дикого Заходу» від НВО (2016—2022), де була використана вже згадувана його технологія Neosensory Vest.
Хоч під час перегляду й упевнився у значущості цього серіалу на рівні «Матриці» Вачовськи чи «Початку» Нолана, тепер, по прочитанні «Секретів нейропластичности», планую неодмінно повернутися до повторного перегляду підо впливом переконливої впевнености Іґлмена у гіпершвидкому перетворенні фантастики на реальність.
За великим рахунком, нова книжка топнейробіолога багато що прояснює в езотериці запорозьких характерників, магів Кастанеди, будівників єгипетських пірамід та фізіології Термінатора.
Далі, схоже, вічне питання — що є Бог? Не сумніваюся, що воно переймає пана Іґлмена. Але він, ясна річ, вдається лише до експериментально підтверджених даних.
Як-от з історією собаки Фейти, яка народилася без передніх кінцівок та зі щенячого віку навчилася ходити на двох задніх лапах, як людина.
Для дослідника це демонстрація того, «як легко мозок здатен розібратися з наявним «оснащенням» і пристосуватися до обставин... Безрукі лучники та двоногі собаки підтверджують той факт, що мозок не запрограмований для певної будови тіла, натомість пристосовується виживати, рухатися і взаємодіяти з навколишнім середовищем».
Те саме і з відомими собаками-серфінгістами: «Все, що для цього потрібно, — можливість спробувати, а рухові системи навчаться... Мозок просто дотримується відповідної схеми керування м’язами за наявного контексту... Фундаментальний принцип: якби генетично в собак були дві ноги замість чотирьох або колеса замість лап, або скелет, схожий на дошку для серфінгу, їхньому мозку не довелося б міняти конструкцію. Він би просто перекалібрувався».
З цього прикладу витікають два основоположні висновки: «Зберігши мозок, можна сконструювати нове тіло». І — нами керують мрії, інтенсивні й наполегливі настільки, щоб достукатися до мозку.
«Фейта прославилася не тому, що це єдина собака, яка могла це зробити, а єдина, яка змогла. Так само з незрячими людьми, які використовують ехолокацію. Виявилося, що на таке здатні люди з абсолютно нормальним зором. Але більшість зрячих просто недостатньо мотивована, щоб витрачати час на перелаштування своєї нервової мережі».
Тих, кому вдається перелаштування, зазвичай титулують геніями — фортепіанних віртуозів, до прикладу, або операторів дронів — коли «їхній мозок інкорпорує інструменти як природне продовження тіла».
Зараз це ще схоже на утопію, але немає чого заперечити Іґлменові: «Найкращий спосіб передбачити майбутнє — це створити його». Зрештою, по прочитанні книжки мимоволі віриш, що невдовзі «постане нове чуття, цілком відмінне від зору, слуху, дотику, запаху чи смаку».
У цій книжці ще чимало приголомшливої інформації з перших вуст одного з вищих авторитетів стосовно сучасного розуміння мозку. Тут і про нове розуміння пам’яти, сновидінь, мови, постправди.
Й навіть про кохання: «Розуміння нейронного прогнозування також пояснює «розбите серце». Люди, яких ви любите, стають частиною вас — не просто метафорично, а фізично. Вони залучені у вашу внутрішню модель світу. Мозок перебудувався, призвичаївшись до їхньої присутности. Після розриву з коханою, смерти друга або втрати батьків їхня раптова відсутність — це серйозне порушення балансу в системі».
Вже на початку своєї 300-сторінкової праці наш автор вставляє професійно обумовлену ремарку: «Ви прочитали лише кілька сторінок цієї книжки, а ваш мозок уже змінився: символи на них зоркестрували мільйони крихітних змін у велетенських мережах нейронних зв’язків, перетворивши вас на когось відмінного від того, ким ви були до читання цього розділу».
Годі заперечити. І що вже казати, якщо ви прочитали всю книжку. Тим більше — обидві.
