Диплом коваля — польською Swiadectwo nauki, скріплене печаткою Коломийського магістрату, — Степан Бежук отримав 23 січня 1903 року, започаткувавши нову для його давнього хліборобського роду «вогненну» професію. Відтоді землями великого села Спас, розташованого на північних окраїнах Гуцульщини, прокотилися лавини двох світових воєн та змінилися уряди п’яти держав. Сам зачинатель ковальського ремесла, перед тим як залишити цей світ у середині минулого століття, встиг навчити досконалої роботи в кузні не тільки трьох синів — Володимира, Йосипа та Богдана, а й доньок — Ганну, Ольгу і Марію. «Мої сестри, звісно, не махали молотом зрання до вечора, та могли щось із простого кухонного начиння викувати, а при нагальній потребі — й підкову підбити», — стверджує Богдан Бежук, якому невдовзі виповниться 84 роки.

Незабаром сильну «руку» водної стихії відчують українці, які живуть поблизу потужних водоймищ. Синоптики прогнозують високий ризик підтоплення в 11 областях України, а особливо в Києві. Причиною таких тривожних передбачень є кучугури, які залишили по собі «у спадок» аномальні снігопади. За кілька днів вони почнуть танути, що може викликати паводки.

«Необізнані» зі штормовими попере­дженнями рятувальників, лелеки повернулися з теплих країв на Прикарпаття, керуючись століттями апробованим графіком, i несподівано для себе опинилися в епіцентрі негоди. На щастя, люди не кинули птахів напризволяще.

Таких страшних снігопадів о цiй порi року в Україні не було більш як століття, звітує директор «Укргідрометцентру» Микола Кульбіда. У середньому по країні випало за день 40—50 мм опадів. Можливо, надзвичайність ситуації є певною мірою виправданням тієї розгубленості, яку продемонструвала влада, і насамперед у Києві. Дивно, хоч рясних снігопадів синоптики не обіцяють у найближчі дні, але столичний голова міськдержадміністрації Олександр Попов позавчора оголосив, що надзвичайний стан продовжено до п’ятниці. Це означає тільки одне: комунальних ресурсів у Києва вкрай мало, а ще менше — організаційних здiбностей грамотно керувати ними і тими додатковими технічними засобами, які «позичили» на час негоди у Міністерства оборони та Держслужби з надзвичайних ситуацій. Негода підмочила репутацію столичного очільника (втім, якщо вибори мера таки не відбудуться найближчого літа, то про це буде забуто).

Постає низка запитань і до «Укргідрометцентру», який прогнозував силу опадів удвічі меншу, ніж випало насправді. Утім як би там не було, але на тлі інших регіонів, зокрема західних областей країни, які вже «призвичаїлися» до боротьби з березневими заметами, Київ виглядає просто–таки ганебно.

Тим часом снігопади припинилися — дають можливість рятувальникам працювати в уже не настільки екстремальних умовах. За даними Держслужби з надзвичайних ситуацій, станом на вчора загалом по країні було розчищено всі дороги державного та обласного значення, поновлено подачу електроенергії у більшість iз близько 600 «відрізаних від світла» населених пунктів. До вчора без електрики залишалося ще 161 село.

Стихія зіпсувала канікули дітям, адже тільки «на підступах» до Києва рятувальники визволили зі снігового полону п’ять автобусів зі школярами, які їхали до столиці на екскурсію, але, звісно, змушені були повернути додому. Наприклад, два такі автобуси стояли в корці на Житомирській трасі понад 12 годин!

Сніговії зіпсували і ЗНО майбутнім випускникам. У Міносвіти заспокоюють: учням, які через негоду не змогли дістатися до пунктів пробного тестування, буде виділено інший день. У міністерстві кажуть, що регіональні центри оцінювання якості освіти зв’яжуться з кожним зареєстрованим учасником особисто та повідомлять, коли і де він зможе пройти пробне ЗНО.

Дорогу до Бога, блукаючи спокусливими світськими шляхами, брат Лев намацував не одне десятиліття. На пік пошуків несподівано для себе вийшов, чи точніше виїхав, аж у Північній Америці, куди закинула заробітчанська доля в середині дев’яностих років.

Там стався випадок, який круто змінив траєкторію його життя. «Виникла потреба нагальної поїздки, і я свідомо сів за кермо легковика з «липовими» номерами, — зізнається він. — Комп’ютеризована тамтешня поліція миттю мене вирахувала й «висмикнула» з потоку машин. На моїх зап’ястях замкнулися кайданки. Це був шок. Перед очима якимось дивом промайнули уривки мого грішного життя. Я став на коліна й почав гаряче молитися, випрошуючи в Господа прощення. Стражі порядку здивовано спостерігали за цим імпровізованим ритуалом. Я не розігрував каяття — все було по–справжньому, ніби з чиєїсь волі. Почув, як поліцейські щось запитали. Що саме, до кінця не зрозумів. Відповів, що це — проблеми між мною і Богом. На превеликий подив, мене відпустили, хоча в подібних випадках депортація була неминучою. З того моменту моє життя різко змінилося — у ньому запанував Закон Божий».

У невеличкій майстерні Романа Воротняка, що сусідить із кухнею його квартири в одному зі спальних мікрорайонів Коломиї, на видному місці — барельєф двох отців церкви зі старовинними манускриптами в руках. Це — преподобні Антоній і Феодосій, засновники Києво–Печерської лаври. Вирізьблені з дерева лики святих ніби випромінюють мудрість пізнання божественних істин. «Коли на відкритті виставки я сказав, що для створення цієї роботи в довершеному вигляді мені знадобилося цілих 15 років, багатьом мої слова видалися надто гіперболізованими. Мені ж насправді треба було пройти саме через такий тривалий етап осмислення теми, яка «не піддавалася», — зізнається майстер. — Починав різьбити — і зупинявся. До пори до часу з існуючих у свідомості фрагментів ніяк не складався цілісний образ. А потім — ніби осяяння: сів і почав працювати до останнього штриха».

Багато хто готовий був заплатити за його «Антонія і Феодосія» чималі гроші, та автор щоразу відхиляв пропозиції. «Сюди, — відповідав, — я вклав частку душі, а вона — не продається».

Бронзова постать Івана Франка, урочисто відкрита наприкінці минулого літа в середмісті Коломиї, як нині з’ясували слідчі прокуратури, постала не у повній красі. Прикро, позаяк кошти на спорудження монумента видатному українцю, котрий неодноразово відвідував місто над Прутом, до того ж сидів тут у криміналі як політв’язень, збирали дев’ять років. Освітяни міста, аби прискорити цей процес, навіть переказали на спорудження пам’ятника свій скромний одноденний заробіток.

Жодній земній істоті, за твердим переконанням етнографів, прикарпатці не поклонялися так, як Тарасові — уродженцю далеких Моринців. Його «Кобзар», якого мали ледь не у кожній галицькій хаті, часто замінював Святе Письмо. Тому цитати з культової книжечки Шевченкових поезій тут знали, як «Отче наш». Напевне, завдяки цьому феномену ніколи й не переривався ланцюжок єднання підданих цісарської корони галичан із братами–наддніпрянцями, не затухали іскри боротьби за державне відродження нації.

І чи не найсуттєвіше народній канонізації образу вусатого вуйка в кожусі і смушевій шапці на західноукраїнських землях ще понад століття тому прислужилися поштові листівки — доступний для розуміння навіть неписьменним селянам синтез фотографії, образотворчого та поліграфічного мистецтв. Який це мало вплив на формування національної свідомості, розповідає Валерій Ковтун — директор Коломийського педагогічного коледжу, відомий в Україні філокартист, автор книг «Золота доба коломийської листівки» й «Тарас Шевченко і Прикарпаття» (Із серії «Українське мистецтво у старій листівці»).

Коломийський педагогічний коледж замахнувся на рекорд тривалості читання віршів, започаткувавши проект «Слово Кобзаря», присвячений 200–річчю від дня народження Тараса Шевченка. «Від середи і впродовж 200 наступних робочих днів у актовій залі нашого навчального закладу студенти, викладачі, письменники, громадські діячі і всі бажаючі декламуватимуть рядки з «Кобзаря» — близько трьох сторінок щодоби, — розповідає «УМ» директор коледжу Валерій Ковтун.

Всесвітньо відомий професор медичного факультету університету Джорджтаун (штат Вашингтон) Ричард Вагнер удруге відвідав Івано–Франківщину. Рік тому заокеанський хірург–новатор провів майстер–клас для місцевих отоларингологів, власноруч прооперувавши кількох прикарпатських пацієнтів з особливо ускладненими вадами слуху.