Немає слів? —Даруйте квіти

Немає слів? —Даруйте квіти

Напередодні 8 Березня країна занурюється в радісний «квітковий психоз». Та хоч би яким було ваше ставлення до цього успадкованого з радянcьких часiв свята, сподіваємося, ви з цікавістю прочитаєте інтерв'ю з викладачем флористики Академії краси та знань Валерією КОПАЧ. Адже пані Валерія говорить не просто про мистецтво складання букетів, а про культуру дарування квітів і навіть про деякі соціальні та філософські аспекти життя людей у світі квітів.

Безкоштовно, тобто даром

Безкоштовно, тобто даром

Дитячо-юнацькі спортивні школи (ДЮСШ) сьогодні є практично в кожному районному центрі, і саме навколо них там обертається спортивне життя. Вибір видів спорту на периферії не надто великий і залежить від наявності матеріальної бази і тренерських кадрів. Як правило, до цього списку входять: легка атлетика, футбол, волейбол, баскетбол, різні види єдиноборств. ДЮСШ фінансують з районних бюджетів, тож заняття для дітей — безкоштовні. Але гроші в основному виділяються лише на заробітну плату тренерів, тому для придбання спортивного інвентаря, форми, організації поїздок на змагання доводиться залучати спонсорські, в тому числі і батьківські кошти. Втім, як зауважила директор ДЮСШ м. Тараща (Київська обл.) Тамара Осипенко, якщо сім'я бідна, а дитина має здібності, то тренер готовий навіть за власні гроші везти її на змагання. Дітей без спортивних задатків зі школи також ніхто не відраховує, головне — щоб у учня було бажання тренуватися. Взагалі, завдання підготовки спортсменів високої кваліфікації перед тренерами районних ДЮСШ зазвичай не стоїть — найбільш талановиті діти після двох — трьох років тренувань, як правило, поступають у спортивні інтернати (наприклад, у Київській області такі заклади є у Броварах і Білій Церкві).

«Чйорт поб’єрi!»

«Чйорт поб’єрi!»

Які тільки несподіванки не підносить нам іноді журналістська професія! Декілька місяців тому мені потрапив до рук часопис «Київська Русь», де поміж іншого була надрукована дебютна проза авторки з красивим псевдо Ївга Веснич. Перше, що зацікавило мене в фантасмагоричному романі «Душа», — це присвята: «Моєму Києву — місту, яке я втрачаю». Далі йшла коротенька передмова, в якій важко було не помітити фразу: «...на четвертий рік після зникнення Києва з лиця землі». Форма розповіді теж інтригувала: у вигляді почергового цитування двох знайдених через роки після катастрофи текстів — документального і художнього. Врешті-решт, я полишила всі справи і поринула у нафантазований авторкою світ. І далі керувалася лише двома критеріями: читається чи не читається, подобається чи ні.
Попри не в усьому довершений (що з огляду на дебют цілком зрозуміло) стиль письма і, як на мене, трохи надмірний натуралізм, читалося легко. Ба, навіть ненормативна лексика з уст (точніше, з-під пера) Ївги Веснич чомусь не викликала в моїй душі звичного опору. Коли остання сторінка була перегорнута, мені захотілося розшукати авторку. Бодай для того, щоб сказати: «Я теж безмежно люблю це місто. А ще його любить добра сотня моїх знайомих. І сотня ваших знайомих, мабуть, також. І знайомі наших знайомих. То, можливо, не все ще втрачено? І коли завтра на вулицях Києва, не приведи Господи, справді з'являться зграї чортів і чортиць, у нас вистачить сил не продатися їм навіть в обмін на кохання найкращого чоловіка (чи жінки) у світі, не кажучи вже про трикімнатну квартиру на Хрещатику...» Про це мені хотілося сказати авторці «Душі». І яким же було моє здивування, коли, влаштувавшись невдовзі на роботу в «Україну молоду», я випадково дізналася, що Ївга Веснич — ніхто інший, як журналістка Наталія Лебідь, матеріали якої я читала на шпальтах газети. І хоча у письменників-початківців інтерв'ю брати не прийнято, читачам «УМ», гадаємо, цікаво буде побачити добре знайому їм авторку з дещо іншого — не журналістського — боку. Тим більше що «Душа» нещодавно вийшла окремим виданням у серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби».

Веселі картинки замість сірості

«Усе це заради маленького хлопчика, якого багато хто встиг полюбити і який не дожив навіть до свого четвертого дня народження. Все це заради наших дітей...». Такими словами півтора року тому розпочала установчі збори благодійного фонду «Краб» житомирянка Лариса Лавренюк. Про цю мужню жінку, яка, втративши сина, не замкнулася у своєму горі, а вирішила допомагати іншим, «УМ» свого часу вже розповідала. Саме пані Ларисі належить ідея об'єднати батьків, чиї діти в різний час лікувалися в дитячому відділенні Iнституту онкологiї АМН України і просто небайдужих до чужого горя людей.

Програла імперія, виграла географія

Програла імперія, виграла географія

Стверджуючи напередодні чемпіонату Європи, що варшавський форум засвідчить кінець епохи російського панування у фігурному катанні, ми не помилилися в прогнозах. Цього разу скарбничка збірної Росії поповнилася лише двома срібними медалями - їх здобули спортивна пара Марія Петрова/Олексій Тихонов і танцювальний дует Оксана Домніна/Максим Шабалін.

Без амбіцій чемпіоном не станеш

Без амбіцій чемпіоном не станеш

Суперсенсація, що вимальовувалася після першого дня змагань у чоловіків, коли на чолі турнірної таблиці опинився чех Томаш Вернер, не відбулася. У довільній програмі француз Брайан Жубер поставив усе на свої місця, хоча й виступив не найкращим для себе чином. Утім, за відсутності чемпіона світу Стефана Ламб'єля, Брайан міг собі це дозволити — його загальна перевага над суперниками більш ніж відчутна.

«Золотий» смак молочного шоколаду

«Золотий» смак молочного шоколаду

За традицією, перші медалі чемпіонату Європи були розіграні в парному катанні. Як ми й передбачали, найвища нагорода дісталася фігуристам з Німеччини — колишній українці Олені Савченко та її нинішньому партнерові Робіну Шолкови. Вихованці тренера Інго Штойєра виділялися посеред інших учасників не лише своїм «шоколадно-молочним» зовнішнім виглядом (вона — яскрава білявка, він — мулат), а й дуже сучасним виконавським стилем. У їхніх програмах практично немає так званої водички, один складний елемент переходить в інший, всі стрибки, підтримки, обертання виконуються на великій швидкості.

«Козацький гарт» замість ГПО

«Козацький гарт» замість ГПО

«Що треба робити, коли стався ядерний вибух? — Загорнутися в біле простирадло і повільно повзти до кладовища». «Чому повільно? — Щоб не створювати паніки». У радянські часи навіть в анекдотах обігрувалася тема підготовки до війни. І це не дивно, адже найрізноманітніші сфери суспільного життя — система освіти в тому числі — так чи інакше були підлаштовані під потребу армії. Не лише хлопці, а й дівчата на уроках ПВП мусили розбирати-складати автомат Калашникова й знати напам'ять склад мотопіхотного відділення армії США. Та що там ПВП — «військовому Богу» в радянській школі майже повністю був підкорений і такий предмет, як фізичне виховання. Згадаймо хоча б славнозвісний комплекс «Готовий до праці та оборони» (у загальновживанiй у СРСР абревiатурi — ГТО). Можна лише уявити, скільки сліз було пролито круглими відмінницями, котрi ніяк не могли метнути півкілограмову гранату до позначки 23 м, — саме таким для учениць старших класів був норматив на оцінку «відмінно».

«Варшавська мелодія» на льоду

«Варшавська мелодія» на льоду

За прогнозом багатьох фахівців, нинішня континентальна першість має стати поворотною в історії фігурного катання. А точніше — документально затвердити кінець епохи панування знаменитої російської школи. Звісно, справжні шанувальники цього красивого виду спорту з великою повагою ставляться до російських чемпіонів різних поколінь — від Людмили Білоусової з Олегом Протопоповим до Олени Бережної та Антона Сіхарулідзе. Але сухі факти, зокрема результати останньої серії Гран-прі, невблаганно свідчать: «золота копальня», якою так пишалися російські чиновники, майже спорожніла. Після того як великий спорт залишили тріумфатори Турина-2006 — спортивна пара Тотьмяніна/Марінін, танцювальний дует Навка/Костомаров, одиночник Євген Плющенко, бронзова призерка останньої Олімпіади Ірина Слуцька — стало очевидним, що гідної заміни лідерам у російській збірній немає.