У цьому невеликому передгірському місті з неофіційним статусом «західних воріт Прикарпаття» нині мало що залишилося від колишньої ремісничої слави — чинбарства, солеваріння, деревообробки та виготовлення цегли. Зате демократія процвітає: недобре пахне зі шкірзаводів чи АЗС «ліплять» у самому центрі — болехівці тут як тут із пікетами. Можуть і центральну вулицю перекрити, хоча в межах міста — це частина дороги державного значення. Місцеве жіноцтво, звісно ж, — у гущі подій. Воно і в інших краях тепер не пасе задніх, але болехівчанки мають історичні переваги перед рештою українок — у їхньому місті жила і похована перша вітчизняна феміністка Наталія Кобринська, котра понад століття тому взялася жіночі права наближати до чоловічих. І дещо встигла зробити на цьому тернистому поприщі.

Маленькими Карпатами називають на Черкащині село Сунки Смілянського району. Ландшафт цього населеного пункту справді нагадує природу Карпат: Сунки розкидані на зелених пагорбах й з усіх боків обрамлені казково мальовничим лісом. Краси селу додають і тамтешні ставки. Їх тут аж одинадцять. У цьому селі зов­сім немає порожніх хат. Тут навіть кияни влітку живуть: майже 30 столичних родин придбали в Сунках дачі. Цікавою є й історія села. Колись завдяки його власниці — княгині Наталі Яшвіль — про Сунки знали у Санкт–Петербурзі та Парижі.

Тепер не дуже віриться в те, що на місці Тисова колись буяли нетрі Східних Бескидів, де ховалися від золотоординців втікачі з руських земель. Мабуть, із тих часів тут добре попрацювали лісоруби (перша письмова згадка про село датується 1464 роком), бо нині в долині річки Сукіль і на довколишніх пагорбах не те що дефіцитного тису ягідного не видно (від цього дерева нібито походить назва села), а й традиційних смерекових лісів не густо. Зате людей побільшало. Під час останнього перепису тисівчан нарахували понад три тисячі осіб. І не тільки християнських душ. Після поразки в 1672 році татарської кінноти у битві з вояками польського короля Яна Собєського під Журавно багатьох підданих кримського хана розселили в Галичині, зокрема в Тисові. «Саме в цей час у селі, — стверджує місцевий краєзнавець Ірина Пилипів, — виник новий присілок Тирчів, заселений полоненими татарами. Сама назва Тирчів, як і прізвища Пукас, Турмис, Фенджерин, Кайлик, Булюк, Буджерин, Риндзак та інші мають тюркське походження. В окремих тисівчан і сьогодні проглядаються монголоїдні риси».

Цього хутора не знайдете на жодній карті України, адже навіть водій «маршрутки» «Рівне—Дермань» не міг підказати, де виходити, щоб потрапити в Плугаки. Допомогли місцеві люди. Показали і дорогу до садиби–музею «Плугаки». Адже, тієї осінньої погожої днини, коли сюди примандрував, на хутір завітали також учні Здолбунівської гімназії разом зі своїми наставниками. Його господар Микола Огородник, одягнутий у лляний костюм, зустрічав гостей біля воріт. У брилі та з батогом у руках, пан Микола виголосив правила поводження в садибі, й наголосив: «Всі наші гості роззуваються й заходять у двір босоніж». За приклад Сергійович був сам — адже на своєму хуторі ходить босим і влітку, і взимку. Отож побігати по зеленому моріжку мали змогу всі присутні.

Після того, як одним із семи чудес України визнали Дністровський каньйон, уже було закономірним, що при проведенні регіонального конкурсу «Сім чудес Вінниччини» він теж потрапив у поле зору. Але зі всіх об’єктів, що лежать на мальовничому березі завдовжки понад сто кілометрів, журі зупинилося тільки на одному — на стародавньому православному монастирі, що, немов ластівчине гніздо, приліпився над урвищем біля самісінького плеса ріки.

Добратися сюди можна тільки пішки. Ми покидаємо авто біля підніжжя гори і стрімкою стежкою, що веде через кам’яний місток над глибоким вузьким яром (у минулому він служив чудовою природною перешкодою для непроханих візитерів), поволі вибираємось нагору.

Тут Дністер повертає майже на дев’яносто градусів, і всі його звивини точнісінько повторює кордон, що проходить по центру акваторії: на низинному правому березі — Молдова, на крутому лівому — Україна. Тут же розташоване гирло лівої притоки, яка називається Лядова, а в її глибокій долині ховається однойменне село. А з найвищої точки добре видно нижню греблю Новодністровської ГЕС, що перегородила русло п’ятьма кілометрами вище за течією і стала рукотворною окрасою краєвиду.

...Спочатку у Воздвиженському посадили липи. Дві велетенські алеї завдовжки сімсот та вісімсот метрів — навхрест. Хрест мав захищати майбутній сад од вітру. Потім навколо виростили плодові дерева. Дивовижна краса була, коли вони цвіли. А як пахли, квітнучи, липи! Бджоли з пасіки, спеціально розташованої поруч, трудилися невтомно... Справді, острівець раю на землі. Як, мабуть, і мріяв Микола Неплюєв, який заснував тут незвичайну школу для бідних дітей — такий собі «інститут нешляхетних панянок».

Зараз тих яблунь, звісно, не лишилося — вік плодових дерев, як і людей, досить обмежений. А липи стоять уже понад сто років і продовжують вражати величністю.

Шульгинка розкинулася по обидва боки траси «Луганськ— Старобільськ» за 15 км від останнього. Хтозна, коли автор цих рядків зібрався б відвідати історичне село, якби не побачив в інтернеті Шульгинку з космосу і «прив’язану» до неї фотографію: селянська хата, а на даху — гасло аршинними літерами «ОУН–УПА — слава!» І це — в «червоній» Луганщині! Бути такого не може...

Усе почалося з... кожуха. З банального кожуха, якого умів пошити чи не кожен чоловік цього села. Пардон, міста, бо Нова Вижва селом стала вже за влади нової, радянської. До того від часів незабутньої королеви Бони, яку й досі шанують і пам’ятають у цих краях, вона звалася містом. Його мешканці ніколи не знали, що таке неволя і панщина, бо завжди були вільними людьми. І саме цей дух свободи надихнув, напевне, вижівських кожухарів, або шнайдерів, як називали їх колись, на захист своїх інтересів. Тому вони й винайшли свою особливу мову, шнайдерську, яку розуміли тільки вони...

На початку ХХ століття у Самборі було дві машини: містечкове таксі й авто лікаря Володимира Кобільника, засновника товариства «Бойківщина» і однойменного музею. Серед членів музейної громадської ради й меценатів були найповажніші самбірці — медики, адвокати, професори–науковці, власники кав’ярень і ресторанів. Щоб культурні традиції краю не розчинилися в нав’язуваних асиміляційних «канонах» Великої Польщі (яка в 1921–му анексувала Галичину), цвіт української еліти не шкодував ні грошей, ні вільного часу. Утім після ІІ Світової війни, коли Галичина опинилася вже під третьою за століття окупацією, музей знищили, а його «людський ресурс» взялися перевиховувати в Сибіру. З незалежністю енергійні люди відродили музей, сьогодні це один з найцікавіших і найбільш перспективних культурних осередків Львівщини. Та чи готові нинішні адвокати, медики і власники ресторанів любити свій край і його культурний центр «до глибини кишені»?

...Світова криза, економічний колапс, привид масового безробіття, обвал гривні, коливання курсу долара, передчасні вибори. Все це так дістало, що перевтомлена психіка просто волає про перепочинок. Отож ми їдемо туди, де ніхто не говорить ані про долар, ані про парламентських комедіантів. Туди, де люди просто живуть. Їдемо у маленьке мальовниче село Заячівка, заховане на карті Ковельщини з усіх боків лісами й рукавами Стоходу...