Каюсь, грішна, іноді — найчастіше таке трапляється в метро — почитую детективи. Власне, там таких багато, тож неповноцінною я себе не відчуваю. А от амплуа білої ворони нещодавно таки довелося на себе приміряти — тоді, як усі прогресивні детективомани змагаються з нудьгою у метро з допомогою книжок Мариніної та Донцової, я якось навіть виклично видобувала зі своєї сумочки томик сучасного українського письменника Євгена Є. Він лише починає свою боротьбу за наш iз вами читацький інтерес, отож не варто напружувати пам'ять щодо такого незвично короткого й водночас надзвичайно образного та життєствердного прізвища. Людина робить перші кроки, але, з усього, що таке амбіції і наскільки вони важливі у літературній кар'єрі, розуміє прекрасно. Два томики Євгена Є — «Гра на роздягання» та «Гра на роздягання — 2», що вийшли нещодавно у серії «Золотий бабай», можна розцінювати як вагому й небезпідставну заявку на популярність у майбутньому.

У хітовості нової вистави Театру драми і комедії «Брешемо чистісіньку правду» сумніватися не доводиться навіть сьогодні, за тиждень до дати офіційної прем'єри. Тема, знаєте, така, що нею цікавляться всі верстви населення — від зарозумілого науковця-психолога, який наліво не те що не ходить, а й не поглядає, безнадійно втупивши очі в монітор комп'ютера, до легковажних парубійків, що лише освоюють майстерність залицятися до дівчат і з готовністю сміються над анекдотами на кшталт чоловіка в шафі, який винахідливо представився міллю. Отже, подружня зрада, яка вона? Попри всю ту критику, яка була злита на це начебто ганебне явище протягом багатьох століть, мусимо визнати: є у цій амурній справі щось таке адреналіново-хвацьке, авантюрно-захопливе, на що народ невтомно спокушається, додаючи своєму прісному життю трохи перцю.

Вечір пам'яті — надзвичайно делікатна штука. Завжди є загроза чи то перегнути палицю в бік відвертого пафосу, чи збитися на нудний фактаж. На вечорі пам'яті Ірини Молостової, що відбувся днями в Національному театрі імені Лесі Українки, нічого подібного зафіксовано не було — цьому, зокрема, свого часу прислужилася й нині покійна Ірина Олександрівна, яка завжди була такою далекою як від пишномовних слів, так і від нудних справ.

Отже, Руслана. Красива, енергійна, вольова, рішуча, етнічна, вибухонебезпечна, дико-танцювальна, платинова... Забагато чеснот як для простого смертного, а от для учасника пісенного конкурсу «Євробачення» —якраз. Період чуток завершився — час діяти й інформувати про це громадськість. У середу на спеціальній прес-конференції президент НТКУ Олександр Савенко офіційно оголосив, що представником від України на цьогорічному «Євробаченні» буде співачка Руслана Лижичко.

В оптимістичній теорії кількох життів є один суттєвий мінус: її ланцюговий процес. Хочеться всього й відразу. Прикро усвідомлювати, що якась, можливо, навіть краща іпостась чекає на тебе в іншому житті, а зараз доводиться тішитися тим, що маєш. Хоча й з цією теорією, за великим бажанням, можна посперечатися.

Якщо поезію Олександра Вертинського (1889—1957) порівнювати з прянощами, то це, швидше, ваніль. Або ні, кориця... Чи, може, гіркий мигдаль, який у перетертому вигляді додають для пікантності смаку в тісто чи крем. Часи минають, а цей інгредієнт залишається таким же важливим для засвоєння духовного харчу, який сьогодні, звісно ж, дуже відрізняється від того, чим частували своїх сучасників поети майже століття тому. Киянин Олександр Вертинський уперше з'явився на естраді у 1915 році, співаючи про одиноких бідних діточок, кокаїном розіп'ятих на мокрих бульварах Москви. Він почав виступати у костюмі П'єро, від якого поступового залишилася лише загримована біла маска-обличчя і яскраво-червоні губи...

Хто такий Григорій Кохан? Відомий кінорежисер, народний артист України, постановник фільмів «Народжена революцією», «Циганка Аза», «Ярослав Мудрий», «Стамбульський транзит»... Відповідь правильна, але неповна, винятково кінематографічна. Оскільки починав Григорій Романович — і про цей факт, гадаю, знає дуже небагато шанувальників його творчості — як художник, закінчивши поліграфічний інститут у Львові. Співпрацював із провідними видавництвами — «Молодь», «Музична Україна», — оформлював збірки творів Стефаника, Собка... По закінченні Вищих режисерських курсів у ВДІКу почав займатися кіно, але від образотворчого мистецтва не відрікався і робити цього не збирається.

Ві­сім­де­сят ро­ків то­му в Тбі­лі­сі на­ро­див­ся один з на­йяс­кра­ві­ших пред­с­тав­ни­ків ук­ра­їн­сь­кого по­е­тич­но­го кі­но Сер­гій Па­рад­жа­нов (1924—1990). Че­рез три де­ся­ти­літ­тя — май­бут­ній ре­жи­сер та ху­дож­ник нав­чав­ся на во­каль­но­му від­ді­лен­ні Тбі­лісь­кої кон­сер­ва­то­рії, бу­ді­вель­но­му фа­куль­те­ті Iн­с­ти­ту­ту ін­же­не­рів за­ліз­нич­но­го тран­с­пор­ту, ВДІ­Ку — він зні­ме свій пер­ший пов­но­мет­раж­ний фільм «Ан­д­рі­єш», ще че­рез де­сять ро­ків — ле­ген­дар­ні «Ті­ні за­бу­тих пред­ків» (іс­то­рія ко­хан­ня гу­цуль­сь­ких Ро­мео і Джульєт­ти — Іва­на та Ма­річ­ки — пос­та­ла на ек­ра­ні у всій кра­сі фоль­к­лор­них кос­тю­мів, об­ря­дів, ме­ло­ди­ці ук­ра­їн­сь­ко­го ме­ло­су і за­ча­ру­ва­ла від пер­шо­го до ос­тан­ньо­го кад­ру). Але й у цей над­з­ви­чай­но юві­лей­ний для Па­рад­жа­но­ва рік до­во­дить­ся вкот­ре виз­на­ти, що й філь­мог­ра­фія йо­го бу­ла б на­ба­га­то дов­шою, і кар­тин би він на­пи­сав біль­ше, як­би не сум­ноз­віс­ний кви­ток у міс­ця поз­бав­лен­ня во­лі, ви­да­ний йо­му ра­дян­сь­кою вла­дою.

У Київ приїздила Джессі Норман — одна з найвидатніших і найфантастичніших оперних дів нашого часу. У неї голос, який не можна зробити репетиціями, педагогами, працьовитістю, такий містичний, цілісний, універсально-божественний голос можна отримати тільки у дарунок від Бога. Вона виконує і оперний репертуар, і камерний, і естрадний, примадонна співала зі Стінгом, Брюсом Спрінгстіном, Бон Джові.

Фільм-погоня — далеко не новий жанр кінематографа, хоча, можливо, експлуатують його режисери не так часто, як він того заслуговує. Найвідоміша представниця цього жанру, як на мене, — стрічка «Швидкість», де чарівна Сандра Баллок з красунчиком Кіану Рівзом як сіли в атобус на початку фільму, так і мчали на ньому майже дві години екранного часу, пересівши у фіналі на поїзд метрополітену. У понеділок на «Інтері» стартує вітчизняний фільм-погоня «Європейський конвой» — прогалина нашого кіновиробництва у цьому жанрі нарешті почне заповнюватися. Хоча особливого вибору жанрового вирішення стрічки у режисера Андрія Бенкендорфа й не було — сюжет картини базується на реальних подіях, що відбувалися минулого року в Німеччині. Тоді емігранти з колишнього СРСР пограбували великий банк і, взявши заручників, у супроводі поліцейських машин благополучно проїхали через територію двох країн — Німеччини і Польщі дiсталися України. І лише доблесній волинськiй міліції вдалося зупинити і знешкодити злочинців.