Як середньостатистичний читач обирає книжки для читання? Переглядає спеціалізовану пресу і книжкові сайти, звертається по допомогу до експертів у книжкових крамницях, дослухається до друзів чи навчальних програм... Безпомилково натрапити на хорошу книжку допоможуть поради людей, які читають багато й з особливою прискіпливістю через свою професійну належність, — письменників. На найбільшому книжковому святі України — Львівському форумі видавців — «УМ» цікавилася в українських літераторів, що їм запам’яталося із прочитаного минулоріч і якими книжками вони запаслися на майбутнє. Не оминули ми своєю увагою й декого з публічних людей, не байдужих до книжки.

Харківська філармонія, на відміну від інших класичних культурних закладів, які ніяк не можуть розпрощатися з радянським минулим, не дивиться налякано на ринкове сьогодення й дуже швидко познайомилася з поняттям «маркетинг». Віднедавна про філармонію пишуть у всіх ЗМІ, багаті харків’яни купують клавіші нового рояля, «губернатор» допомагає будувати розкішний концертний зал, у самій філармонії проводять опитування, розіграші, вводять абонементи й навіть з’явилися квитки «економ–класу» за десять гривень. Відповідно, філармонія лишається також чи не єдиним закладом, який не надає своє приміщення закордонним поп–артистам, а сама запрошує зірок світового масштабу. Так, минулої суботи харків’яни тішилися оперним співом свого колишнього земляка Сергія Стильмашенка, нині соліста Паризької національної опери.

Без галасу та спалахів фотокамер у Харкові відкрилася галерея, яку в мистецьких колах називають «Гараж», а офіційно — «У Rози». Директор галереї — молодий харківський скульптор Аліна Клейтман — обіцяє провести бучну презентацію з великою кількістю учасників у жовтні, коли всі журналісти повернуться з морів.

Фестиваль вуличного мистецтва мав розпочатися ще на початку літа, але, як пояснює один із організаторів — Харківська муніципальна художня галерея, — на заваді стали затримка із доставкою фарб та отриманням необхідних дозволів із різноманітних управлінь. 19 серпня запізнілий фестиваль нарешті стартував трафарет–акцією.

Харківському художнику Артему Волокітіну вдалося уникнути епатажу та скандалу, без яких нині складно отримати визнання. Артем вважає, що до нього було так багато уже створено геніального, що йому лишається просто працювати. В Артема Волокітіна двоє відкривачів: Харківська міська художня галерея (проекти «Вправи», «Золотий перетин», «Комбінаторика», «Килими», «Сестри») та «Я Галерея» Павла Гудімова (проекти «Папір/не папір», «Суміш», «Дотик»). Ще у нього двоє дітей. І дві улюблені фрази — «мені це подобається» і «я це люблю». Його творчість часто називають фотореалістичною (портрети), хтось говорить, що це відгомін Середньовіччя (овальні роботи в «Дотику»), хтось говорить, що це щоденникова інтимність. Творчість Волокітіна, як–то не суперечить нашим уявленням про сучасне мистецтво, здається зрозумілою. І не потребує додаткових запитань. Їх ви не знайдете і в нашому інтерв’ю, — ще одному зі щоденників художника Волокітіна.

Вуличне мистецтво, або стріт–арт (графіті, постери, вуличні скульптурні інсталяції, настінний живопис), має одну позитивну особливість: його можуть побачити всі охочі і, можливо, неохочі, бо ж для стріт–арту не потрібні галереї і музеї.

У Харківському художньому музеї в рамках «Мистецтво а priori: актуальні історії» група SOSка (Коля Рідний, Ганна Кривенцова і Галина Кукленко) презентувала міжнародний проект «Нова історія». Мета організаторів — переосмислити традиційне в контексті сучасного, а також познайомити харків’ян із сучасним мистецтвом Словаччини, Румунії, України, Росії, Швеції. Побіля класичних портретів XIX століття куратори розмістили серію портретних фото Сергія Попова «Однокласники». Поряд із картиною Миколи Пимоненка «Жертва фанатизму» (1989) — відео Аліни Клейтман «Далеке щастя моє» про фанаток Діми Білана. Харків’яни Іван Світличний і Віталій Кохан презентували одночасно відео, скульптуру і графіку: автори відтворили процес творення гіпсових копій картин і рулонів із графікою.

Якщо Юрій Андрухович полюбляє витримувати інтригу до кінця, окутувати з’яву своєї книги таємницями і мовчанками, то «Мертвий півень» як істинно народний, а отже, щедрий, гурт нічого засекречувати у харківських підвалах–студіях не прагне. Слухайте на здоров’я, каже Місько Барбара, тільки не знімайте на мобільники й не вивішуйте в інтернеті. Врешті, альбом «Made in Ю. А.», який наразі посилено дописують, так і не здобудеться на повноцінну презентацію: ще восени якимись напрацюваннями з альбому «півні» ділилися під час своїх клубних концертів у різних містах України. Концерт у харківському «Джазтері» 8 квітня був усе ж хоча б міні–презентацією, бо на ньому виконали добру половину пісень з нового альбому. Вперше — з Юрієм Андруховичем. Окрім іншого, приємного і, як завжди, танцювального, було відео на пісню And the third angel sounded («Брат, піва кончілась!») від нью–йоркського режисера Алєхандро Більбао–Ґуерра. До «Made in Ю. А.» ввійшли пісні, написані на старі тексти Юрія Андруховича (приміром, «Пам’ятник», «Елегія післяноворічного ранку» «Ми так жили, немов співали джаз»...). Андрухович цього разу не просто декламує, а й співає разом із Міськом.

Кудись зникає сприйняття мистецтва, вибудуване на максималістському захопленні, закоханості, радості першовідкриттів. І ти начебто й не стаєш нудною домогосподаркою, яка хоче потрапити на дорогого заморського артиста з афіші, начебто й карімат і спальник не тяжкі для твоїх плечей. А все більше й більше стаєш буркотливішим і невдоволенішим.

Поняттям contemporary art в українському медіа–просторі зловживають так само затято, як і терміном «постмодерн». Окремі журналісти відносять до нього усе, що твориться у наш час, інші — те сучасне мистецтво, яке є соціально значущим, є й ті, що асоціюють вітчизняне contemporary art винятково з діяльністю PinchukArtCentre. Знаходяться й такі арт–критики, які називають безперечними представниками сучукрарту лише два мистецькі об’єднання — харківську галерею–лабораторію «SOSка» та київську революційну групу «Р.Е.П.». Микола Рідний, Ганна Кривенцова, Сергій Попов — ці троє митців відстоюють простір сучасного мистецтва в Харкові. «SOSка»— це без жодного перебільшення, звичайнісінька сільська хатинка, побілена й обплетена виноградом. Ще зовсім недавно на одній із передніх стін хатки розміщувалася велика фотографія оголеного Бориса Михайлова із серії «Я не я» — «SOSка» була одним із майданчиків «Боб–фесту».
— Раніше тут жила звичайна сім’я, — розповідає про історію диво–галереї Коля Рідний. — Згодом будинок перейшов до однієї будівельної корпорації і довго стояв пусткою. Можна сказати, що ми з друзями його самозахопили.
— «SOS» — це «допоможіть сучасному мистецтву!»? — запитую Рідного на початку нашої розмови.
— Так. Нам хотілося голосно заявити про феномен молодого покоління в українському мистецтві.