Нинішній рік для Анатолія Авдієвського є тричі ювілейним: хору імені Верьовки, який очолює маестро, виповнилося 70 років, він сам сьогодні святкує 80–річний ювілей, а ще разом із дружиною відзначить «золоте» весілля. «Через два роки буде півстоліття, як я керую хором імені Верьовки. Думаю, що аналогів такого довгожительства ви не знайдете в світовій практиці, — сміється маестро. — Сам не знаю, з чим це пов’язано.

Поет, композитор, прозаїк і сценарист Булат Окуджава пішов із життя рівно 16 років тому — він помер 12 червня 1997–го в Парижі на 74–му році життя. Але його твори, зокрема пісні, залишаються актуальними до сьогодні, звучать на тисячах сцен, біля тисяч вогнищ, у мільйонах компаній. Багато хто з людей нових поколінь уже можуть і не знати, що, скажімо, така знаменита композиція, як «Ваше благородие, госпожа Удача», належить сааме цьому митцеві–шістдесятнику грузинського походження.

Останній концерт уже хворого Окуджави відбувся 23 червня 1995 року в Штаб–квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Мало хто знає, що перед самою смертю у військовому шпиталі містечка Калмар, що в передмісті французької столиці, Булата Шалвовича похрестили за православним звичаєм під ім’ям Іван (Іоанн) — у пам’ять про святого мученика Іоанна Воїна.

А за рік до того Окуджава провів одну з останніх зустрічей зі своїми шанувальниками в Києві, багато розповівши, зокрема, про своє ставлення до суспільних трансформацій на зламі епох, до політики, до українців та нової держави — незалежної України. У залі був присутній Анатолій Сигалов, член Спілок журналістів СРСР та України, нині — директор агентства преси «Журналіст». Про той пам’ятний концерт пан Сигалов розповідає в матеріалі для «УМ».

31 березня виповнилося 140 років iз дня народження духовного батька українського націоналізму Миколи Міхновського. До цього часу єдиний у світі пам’ятник Міхновському стояв над його могилою у Києві, на Байковому цвинтарі. Минулого тижня у рідному селі видатного українця — Турівка на Київщині — зусиллями патріотичних об’єднань і політичних сил встановили другий пам’ятник Миколі Міхновському (автор — київський скульптор Дмитро Чуб). Погруддя освятив священик УПЦ КП отець Олег.

Звертаючись до всіх досягнень Миколи Міхновського, може здатися, що він жив вічно, але доля відвела йому лише 51 рік. Політичний і громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної української партії, лідер Української народної партії, співорганізатор Української демократичної хліборобської партії, член Братства самостійників — це все про нього, Міхновського. Сила й енергетика цієї людини йшли від поезії Кобзаря, — в студентські роки майбутній правник долучився до «Братства тарасівців», розробив «Кредо молодого українця».

За любов до урочистих маршів iз духовим оркестром та жорстке перевиховання юних бродяжок незвичною для них працею Антона Макаренка часто називають суто радянським педагогом. Зовнішні атрибути його методу і справді вийшли за межі виправних колоній, ставши невід’ємною частиною комуністичної виховної системи. Форма згодом перемогла і нівелювала зміст, тому Макаренко на батьківщині залишився скоріше канонізованим символом режиму, ніж автором унікального педагогічного вчення. Хоча його ноу–хау дуже високо цінується у світі й навряд чи втратить колись свою актуальність. Він умів розгледіти у здичавілих «вовченятах» залишки чогось людського і переконати їх у тому, що людиною бути непросто, але дуже цікаво.

Кардинал Любомир Гузар — один із найвидатніших наших сучасників. Він не лише відродив греко–католицьку церкву в Україні з підпілля, а й сформував напрям її розвитку. Сьогодні Блаженнiйший Любомир святкує своє 80–річчя. З цієї нагоди «Україна молода» спробувала «доторкнутися» до живої легенди завдяки людям, які добре знають кардинала.

Коли мрія Василя Каразіна ставала ідеєю фікс, у можливість реалізації його фантастичних проектів починали вірити навіть дуже консервативні люди. Так у кріпосній і малограмотній Росії, скажімо, з’явилося міністерство народної освіти, а в провінційному і на той час нічим не примітному Харкові — перший на теренах Малоросії імператорський університет. Одні освітянським реформатором захоплювалися, інші ненавиділи, але всі однаково заздрили за вміння випереджати час і бути корисним суспільству. Найбільшою ж небезпекою для самого Каразіна став той факт, що його кипучої енергії було забагато навіть для безмежної імперії і що подразнення спокою у вигляді будь–яких змін присікалося російською елітою з традиційною жорстокістю.

Історичні джерела датують наро­дження Мелетія Смотрицького різними роками, не мають одностайності і щодо дня, коли єпископ, проповідник, мовознавець з’явився на світ. За даними Українського історичного календаря, сталося це 29 січня 1578 року у Смотричі на Хмельниччині. Його батько — Герасим Смотрицький — був першим ректором Острозької академії, який долучився і до редагування та видання Острозької Біблії 1581 року. Історики зауважують, що професорсько–академічне оточення, в якому ріс Мелетій Смотрицький (у миру Максим Герасимович), мало великий вплив на формування його життєвих інтересів. Колегами батька були Мартин Броневський, Дем’ян Наливайко, Андрій Римша, першодрукар Іван Федоров. Навідувалися до Острога і заїжджі знаменитості — богослови Кирило Лукаріс, котрий згодом став Олександрійським і Константинопольським патріархом, Еммануїл Грек (Мосхопуло), Діонісій Палеолог, поет Симон Пекалід (Пенкальський).

У неділю в київському соборі святого Василія Великого відправили молебен у пам’ять патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Він був особистістю планетарного масштабу. Людиною, яка в один день 1963 року стала в центрі уваги усіх світових мас–медіа як очільник найбільш переслідуваної в ХХ столітті християнської церкви. До його думки прислухалися понтифіки. З ним мали за честь зустрічатися найвидатніші політичні, державні, релігійні діячі того часу...

Ця різдвяна українська пісня, відома в світі як Carol of the Bells — «колядка дзвіночків», популярна далеко за межами України. Її вважають найкращою хоровою обробкою Миколи Леонтовича. Композитор створив її 1914–го в Тульчині на Вінниччині, а вперше твір прозвучав через два роки в стінах Київського університету ім. Святого Володимира. Співав «Щедрика» студентський хор під керівництвом Олександра Кошиця, та так проникливо, що це стало справжнім потрясінням для київської громади. Пізніше Кошиць зі своїм хором повезе цю чарівну мелодію в світ, але саме з того тріумфального виконання й почалася недовга прижиттєва слава Леонтовича як одного з найталановитіших українських композиторів. Період його творчого поступу був, на жаль, недовгим: 1921 року композитора, якого радянська влада підозрювала в таємній національній діяльності, розстріляв більшовицький агент. Мотив вбивства і подробиці трагедії залишалися за «сімома замками» аж до проголошення Україною Незалежності...

Останній командир УПА Василь Кук усе своє життя провів у боротьбі. Він очолив Українську Повстанську Армію, коли фатум підпілля був уже неминучий, і продовжував приховану війну.