Десь року 1920-го до хати Шумуків у волинському селі Боремщина прийшли на постій червоноармійці. Робити солдатам було нічого. Сидять, бавляться з Данилком, який був дев’ятою дитиною у сім’ї, на нього вже згорьовані бідами батьки уваги не звертали. Той цукерку малому дасть, той ущипне злегка, той пожартує.

У липні 2015-го виповниться 325 років від дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського, канонізованого влітку 2008-го Українською православною церквою КП. Постановами Верховної Ради, розпорядженнями Президента України та рішеннями Кабінету Міністрів дати, пов’язані з особою Петра Калнишевського (а це 300-річчя від дня народження і 200-річчя від дня смерті) відзначалися на загальнодержавному рівні.

«Посиленням безпеки в сучасному світі в XXI столітті є не ядерна енергетика. Це технологія XX-го століття. Ми можемо перемогти агресора тільки тоді, коли ми будемо єдині і коли весь світ демонструє саме те, що ми маємо зараз: солідарність з Україною», — так пояснив свою тезу про непотрібність Україні статусу ядерної держави Петро Порошенко минулої суботи, перебуваючи в Австралії.

Культурологічний клуб на Чоколівці — так назвемо зібрання молоді в помешканні Віктора Могильного на вулиці Карпінського, 10 у Києві. Коли я згадую про Віктора Могильного і ті часи, то неодмінно в пам’яті зринає картина: розлогий сад на Чоколівці — яблуні, груші, вишні, кущі безу, яцвіту, калини — а в ньому непоказний одноповерховий будиночок, у якому живе доброзичливе подружжя Віктора, за фахом інженера, та Аврелії Могильних із донечкою Дзвінкою.

Послухайте, будь ласка, цю історію, крик душі моєї й тих, хто не може вже цього зробити, бо відійшли у вічність.

У 50-х роках по всіх ГУЛАГах більшовицької імперії прокотилися повстання політв’язнів проти комуністичної тиранії. Терпіти вже не було сил. Нас стріляли всюди по дорозі, в робітничих зонах, де лише їм заманулося.

Для небагатьох інтелектуалів, глибоко обізнаних із наслідками Голодомору-33 для сучасного суспільства України майже немає сумнівів, що сталінський геноцид українців 1933 року «відкрив шлюз» і для нинішньої путінської гібридної війни на Донбасі. Про те, що коїться сьогодні на Донбасі, певно, знають усі читачі «УМ».

Видатний поет, художник, мислитель, пророк — і все це з епітетом російський... Та на якій, власне, підставі? «Моє родове ім’я Кириєнко-Волошин, і йде воно із Запорожжя. Я знаю з Костомарова, що в ХVІ столітті був на Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого живцем здерли шкуру за політичні пісні, а за спогадами Францевої, прізвище того молодика, який водив Пушкіна в циганський табір, було Кириєнко-Волошин.

«Донбасс — наш!», «Вчера наши войска освободили от немецко-фашистских захватчиков города Макеевка, Краматорск, Славянск...», «Наши войска заняли города Бахмач, Мариуполь, Волноваха...» — такі заголовки статей читаємо у червоноармійській газеті «За Родину», яка представлена на виставковому проекті «Апокаліпсис ХХ століття.

29—30 вересня 1941 року закарбувалися в історії України масовими розстрілами в Києві. По війні з фронту та евакуації повернулися до зруйнованих домівок рідні загиблих. Вони впродовж десятиліть тихо зберігали пам’ять про ту жахливу подію. І про те, що там, у Бабиному Яру, залишилися останки людей, знищених через міф про «непотрібність» єврейського народу, витворений у хворій уяві членів нацистської партії.

Українське суспільство вже понад півроку болісно переживає війну, розв’язану Путіним спершу в Криму, а потім на Донбасі. Бойові дії на території нашої держави дещо затінили кілька вагомих, зокрема пов’язаних із торжеством української зброї, ювілейних сторінок вітчизняної історії.