Качанівка, на відміну від «Софіївки» чи «Олександрії», не така популярна серед туристів. Тому тут не затоптані паркові стежки, не забруднені тихі водойми, а в повітрі чути лише або спів птахів, або шурхіт листя. За це я і люблю Качанівку. Здається, це чудове місце для урочистих родинних святкувань (зважаючи на красу садиби та фамільну історію її власників Тарновських). Проте директор Національного заповідника Володимир Буренко суворо стереже незайманість Качанівки: «Ніяких корпоративів ми тут не проводимо. Пусти кого — що тоді від інтер’єрів палацу залишиться? Але якщо хочете у парку погуляти, то будь ласка: просто так або на дні народженні чи пам’ятний ювілей відсвяткувати, чи гарні фотосесії на весіллі зробити». Щодо весіль, то Качанівка — ідеальне романтичне місце. Певно, що немає такої людини в Україні, яка не чула найбільш тиражовану оповідку про цю садибу: на початку ХХ ст., у день вінчання своєї доньки Олени із князем Урусовим «солодкий король Російської імперії» Павло Харитоненко наказав засипати центральну алею Качанівки — від Георгіївської церкви й до палацу (а це півкілометра) — цукром, щоб життя молодят було солодким. Але це лише одна історія з цілої скрині любовних оповідок, пов’язаних із Качанівкою. Якщо зважати, що гостями садиби були відомі особистості — Тарас Шевченко, Михайло Глінка, Семен Гулак–Артемовський, Ілля Рєпін, то матеріалу тут набереться на цілий роман чи кінематографічну лав сторі.

Від колишніх книговидавничих досягнень у сучасному Стратині нічого, крім спогадів, не залишилося. Щоправда, в архівах наукових бібліотек Києва, Львова, Санкт–Петербурга та Будапешта зберігаються унікальні церковні книги, видані в цій опільській глибинці на початку ХVII століття Памво Бериндою — провідним тогочасним мовознавцем та лексикографом, майбутнім архідрукарем Києво–Печерської лаври. Навіть старожили тепер лише приблизно знають, де стояла будівля знаменитої стратинської друкарні (тут уперше в Східній Європі в тексти книг почали вмонтовувати сюжетні ілюстрації). Її місце зайняли обійстя, які віднедавна теж потрапили в зону запустіння — вже 130 хат у селі залишилися без господарів. За останнє півстоліття тутешнє населення скоротилася майже в чотири рази — до 514 осіб. Знаний населений пункт, що мав статус самоврядного міста, наділеного магдебурзьким правом ще в 1671 році, з острахом дивиться в майбутнє.

Село Митченки, що на Чернігівщині, нічим особливим, здавалося б, від інших українських сіл не відрізняється: ті ж незаасфальтовані, неосвітлені вулиці, бабусі обабіч дороги на лавках, всюди — занепад. Але саме тут, у Митченках, ще кілька століть тому, відбувалися події історичної ваги. У цьому селі жив гетьман Пилип Орлик, тут народився його син Григорій, яким пишається Франція. Тут з’явився на світ один із найвидатніших науковців світу — Петро Прокопович, винахідник рамкового вулика. Тут він створив першу в Європі пасічницьку школу, звідси почала розростатися його найбільша в Європі пасіка.

Саме приміщення пасічницької школи до наших днів не збереглося. І найприкріше, що місце, на якому вона стояла, перетворили на смітник. Але в Митченках живуть ентузіасти, які ще пам’ятають, як виглядало те приміщення. Небайдужі митченківці мріють, що колись на місці історичного закладу наведуть лад. «УМ» вдалося знайти місцевого мешканця — Івана Заліського, який чи не єдиний зберіг детальні креслення школи Прокоповича — ними він поділився з нами. «Із цього приміщення я не вилазив упродовж 15 років — усе перекреслив у деталях», — каже 72–річний вчитель фізики. Івану Степановичу цей смітник — наче рана на серці. «Через два роки Україна прийматиме Міжнародний конгрес бджолярів, з’їдуться пасічники з усього світу, — каже Іван Заліський. — Я не вірю, що вони не захочуть приїхати сюди. Адже Прокоповича, якому належить визначний винахід людства, цінують в усьому світі. Уявляєте, якщо вони побачать тут таке…»

Приморське селище Новофедорівка, що за сім кілометрів від райцентру Саки, приваблює люд чистим піщано–гальковим пляжем і цілком демократичною «ціновою політикою». При цьому в деяких туристичних проспектах так і пишуть: визначною пам’яткою селища є діючий полігон злітно–посадкових систем «Нитка». Чи «клюють» на цей маркетинговий хід приїжджі — це влітку можна з’ясувати тільки в них самих. Але одне можна сказати точно: у шеститисячному селищі на площі трохи більше трьох квадратних кілометрів спокійно уживаються військово–морська авіація, доступний відпочинок і розкішне котеджне будівництво.

Це місто знає більшість українців. Адже саме тут, у Тростянці, невеликому райцентрі поблизу Сум, розташована відома шоколадна фабрика. Хтось знає про місто лише це. Хто ж схоче хоча б трішки заглибитися у хронологію, зрозуміє, скільки цікавих доль та імен тут переплелися. А власне, хіба не імена складають історію міст чи сіл? Навіть, швидше, біографію. Адже своє життя міста проживають разом із людьми, що наповнюють їх дух. Просто не кожен населений пункт має свого біографа, який прискіпливо складає історичні мозаїки, щоб отримати віковічне обличчя міста. Тростянцю пощастило: у нього біографи є.

Нині важко уявити, що це невеличке село, яке, припорошене снігом, завмерло під горою, колись було містом. Не містечком, а справді містом. У XVII столітті, за історичними даними, тут мешкало до 17 тисяч осіб. За кількістю населення той Костянтинів дорівнював тодішньому Харкову. Він лежав на відомому Ромоданівському шляху і, переповідають, саме через нього йшла жвава ярмаркова дорога з Путивлю до Ромен. Власне, на давніх картах у цій окрузі й виділялися помітним шрифтом саме Путивль, Ромни, Костянтинів...

Історія — пані мінлива. Сьогодні колишнє місто населяють 58 селян. Але з недавніх пір на пагорбі, що височить над Костянтиновим, красується оновлена церква–пам’ятка. Можливо, вона дасть нове дихання старому поселенню?

Їдучи у Бірки, уявляю собі, що біля кожної сільської хати стрічатиму рожевощоких малюків, які ковзаються на замерзлих калюжах або спускаються на санчатах із гірки. А село зустрічає нас похоронною процесією. На спорожнілих вулицях не видно дітвори. Лише старші жіночки поспішають провести в останню дорогу односельчанина. Вдивляюся в кожне немолоде обличчя, обрамлене хусткою. Ось вони, поліські мадонни, гідні пера художника і поета! Нічим непримітні, спрацьовані, такі безпосередні й чисті, як сльоза немовляти. Це вони прославили своє село на всю Європу, встановлюючи рекорди народжуваності та водночас працюючи, як бджілки, по господарству та на колгоспних полях.

...У Холонів потрапила тоді, коли ще не вщухли післявиборчі пристрасті. Як і чотири роки тому, за посаду сільського голови у Холоневі змагалося четверо достойників. Усі — люди знані, авторитетні, й балотувалися теж не вперше. Але холонівці знову проголосували за чинного голову Олександра Мартинова. І якщо у 2004–му він обійшов своїх конкурентів трохи більше як на тридцять голосів, то нині відрив був солідний — понад триста. Але сказати, що все село із сусіднім Новоставом однозначно сприйняли перемогу Олександра Акакійовича, не можна. Дехто відверто казав: «Нащо нам грузин? Невже своїх нормальних людей не вистачає?»

Село Софіївка Черкаського району розташоване за 37 кілометрів від Черкас, якраз на канівській трасі. Свого часу воно було засноване виселенцями з батьківщини Тараса Шевченка — Моринців та Кирилівки (нині село Шевченкове). Пан Енгельгард відправив жити на ці землі найбільш норовливих своїх кріпаків. Була серед них і родичка Тараса Шевченка — його тітка Олександра, батькова сестра. Й дотепер у цьому селі мешкають її нащадки.

Це нині кожен українець, мабуть, лише завдяки маслу «Тульчинка» знає, що є такий райцентр на Вінниччині — Тульчин. Проте коли душа потребує харчу духовного, то в Тульчині на вас чекає несподівано поживне меню! Варто лише знайти гіда серед місцевих мешканців — а вони справжні фанати рідного міста і знають багато такого, про що в книжках не написано, — і зможете посмакувати кожною хвилиною, проведеною тут.