Про те, що тисячі хворих на Рівненщині можуть опинитися у великій скруті, в «Україну молоду» написали читачі: «Ми, хворі Дубенського міжрайонного онкодиспансеру, просимо висвітлити нашу проблему — реорганізацію лікарні у хоспіс. Суть нашого протесту полягає в тому, що в Рівненському онкодиспансері ціни на лікування набагато вищі, багатьом туди важко дістатися. Адже тільки в Дубні та районі на обліку перебувають 1330 хворих. Окрім того, тут ще лікуються люди з інших районів... Благаємо, допоможіть нам, приреченим!»

Чому ж хворі у відчаї, якщо представники державної влади переконують, що така реорганізація всім лише на користь? Відповідь на це питання «УМ» шукала в лікарів, пацієнтів, освітян і медичних чиновників.

У тридцятирічного Олексія Ковальова, жителя села Єлизаветівка, що в Петриківському районі, час від часу траплялися напади епілепсії. Про це добре знали всі сусіди. І коли вони побачили чоловіка, який лежав серед двору, відразу викликали з райцентру «швидку». При цьому самотужки намагалися надати першу допомогу, отож стверджують: щонайменше півгодини пульс в Олексія ще намацували. Але «швидка» так і не приїхала. Люди кажуть, що викликали її тричі, але щоразу чули нарікання на відсутність бензину і неможливість приїхати через це до Єлизаветівки. Головний лікар Петриківської райлікарні Сергій Орел згодом заявив, що до помираючого Ковальова «швидка» не виїхала не через відсутність пального, а тому що їхня єдина машина була на іншому виклику. Радіус обслуговування у неї — 36 кілометрів. Отож якщо «швидка» опиняється в одному кінці району, то до протилежного — вже 60—70 км.

Рівно 200 років тому, 25 листопада (за новим стилем), у родині рядового московського службовця народилася 13–та дитина. Хлопчика назвали Миколою. У дитинстві він дуже любив гратися в «доктора». А оскільки сім’я була чималенька, то «лікувати» завжди було кого. Батьки тоді і не здогадувалися, що їхній непосидючий допитливий нащадок усе життя покладе на допомогу людям, служіння Богу і стане всесвітньо відомим ученим, лікарем, педагогом і громадським діячем. Ідеться про Миколу Івановича Пирогова — неповторного експериментатора, який поєднав науку і віру і став прикладом для багатьох поколінь лікарів. Саме він уперше у світі використав ефірний наркоз у воєнно–польових умовах, став «батьком» гіпсової пов’язки при переломах і засновником військової хірургії, власноруч провів десятки тисяч операцій. А ще доктор Пирогов вирощував лікарські рослини, займався селекцією зернових культур, боровся з пияцтвом і безграмотністю на селі, писав непогані вірші та мемуари...

Російський серіал про лікарів «Інтерни», який транслюють у будні на каналі «1+1», уже встиг зібрати в Україні чималу когорту шанувальників. Комедія про початківців–лікарів, які повсякчас потрапляють у кумедні ситуації, викликає жваве обговорення і серед самих медиків. Причому герої, запевняють лікарі–практики, багато в чому — наче списані «з натури». Не обійшлося, звісно, і без художнього вимислу. У тому, де в серіалі про лікарів є правда життя, а де — фантазія кіношників, з’ясовувала «УМ».

«На жаль, чим більше розвивається прогрес, тим більше техногенних небезпек чатує на людей, — говорить директор Харківського обласного центру урології i нефрології, ректор Харківського національного медичного університету, член–кореспондент НАМН, професор Володимир Лісовий. — Усе частіше внаслідок дорожньо–транспортних пригод, аварій у шахтах, на висотному будівництві люди дістають політравми. А це означає, що позитивний результат лікування безпосередньо залежить від координації дій медиків різних профілів. Але нерідко профільні медики працюють відособлено один від одного, через що втрачається послідовність у наданні медичної допомоги пацієнтам. Ось тому ми — група вчених–клініцистів, перед якими постійно постають такі проблеми, — розробили спеціальний алгоритм надання поетапної медичної допомоги для хворих із політравмами. Це своєрідна схема, на якій зазначено, куди лікар повинен направити пацієнта для подальшого лікування (реабілітації) при домінуванні тих або інших ускладнень».

У Львові два десятиліття діє «лікарня майбутнього» — Західноукраїнський дитячий спеціалізований медичний центр. Однак пацієнти їдуть сюди з усієї України. Ця лікарня запровадила чимало медичних напрямів, які доти не мали належного розвитку в Україні. Це — лапароскопічні операції, органозберігаючі операції при пухлинах кісток, сучасне лікування гематологічних захворювань, пластична хірургія вроджених вад. Тут діють потужні центри дитячої імунології, токсикології, школа для діабетиків. Більшість лікарів стажувалися у провідних клініках Заходу, постійно поглиблюють знання, пишуть наукові праці, викладають у медичних ВНЗ... А колись тут була «обкомівська» лікарня. Наприкінці 1980–х медична громадськість Львова запропонувала передати її для потреб дітей. В’ячеслав Чорновіл, який очолював обласну раду, підтримав ініціативу, і 20 вересня 1990 року будівлю передали новоствореному дитячому лікувальному закладу. Тут були зручні палати, однак застаріле обладнання. Скажімо, лабораторія була заповнена пробірками і колбочками, про комп’ютерну діагностику й не йшлося...

Відомий французький архітектор Антуан Буісере в Україні тепер змушений бувати часто. Адже він є головним архітектором масштабного проекту — Всеукраїнського центру охорони здоров’я матері і дитини, державної ініціативи, до реалізації якої долучений Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000». Наразі проект перебуває на стадії узгодження в «Укрдержбудекспертизі», тож у чиновників постійно виникають ті чи інші запитання. Адже йдеться про справді революційний для України медичний об’єкт, який не надто вписується у старі, ще радянські, нормативи. Минулого тижня пан Антуан знову побував у Києві. «УМ» вдалося зустрітися з архітектором, щоб із перших вуст дізнатися про те, якою ж буде загадкова «лікарня майбутнього».

Цей метод лікування онкологічних захворювань, заснований на застосуванні гомеопатичних, практично не шкідливих для організму людини, органічних кислот і барвників, екстрактів трав, застосовують у світі ось уже впродовж 15 років. Він дозволяє лікувати навіть безнадійних, з погляду офіційної медицини, хворих. А віднедавна його випробовують на собі й добровольці в Україні. В інформаційне представництво « ДСТ–терапії» онкозахворювань при Міжнародній академії біоенерготехнологій до лікаря Сергія Тихомирова в Києві звертаються в основному ті, кого лікарі виписують на симптоматичне лікування, або люди, які з тих чи інших причин відмовилися від традиційного лікування. Інакше кажучи, яким онкологи не в змозі вже чимось допомогти. Третю–четверту стадії раку, згідно з офіційною медициною, ніде у світі не лікують. Але Сергій Олександрович Тихомиров, головний лікар центру, доводить, що це не так.

Михайло Кутушов — автор методики гомеопатичного лікування, яку Тихомиров застосовує у цих випадках, є нашим колишнім співвітчизником, доктором медицини й філософії, дійсним членом Міжнародної академії авторів наукових винаходів і відкриттів, членом Європейської академії природничих наук, нині живе й працює в Ізраїлі. Він — один із керівників міжнародного Фонду ДСТ, що займається розробкою, патентуванням і впровадженням альтернативних методів діагностики й лікування раку. Представництво цієї організації ось уже два роки діє й в Україні.

Спорудження Всеукраїнського центру охорони здоров’я матері і дитини, «Дитячої лікарні майбутнього», — напевно, є одним із найбільш обговорюваних в українському суспільстві. Але за роки реалізації цей проект настільки обріс різними штучними нашаруваннями, що під ними майже не видно його головної мети — створення в Україні лікарні найвищого рівня, де б могли отримувати шанс на одужання важкохворі діти.

А те, що така лікарня вкрай потрібна нашій країні, не викликає сумнівів. Це визнають лікарі та посадовці, батьки хворих дітей. Поява в Україні медичного закладу такого рівня, як «Дитяча лікарня майбутнього», стане новітньою базою медицини, що допоможе лікарям оздоровлювати юне покоління, боротися за життя кожної хворої дитини.

Тому ми вирішили дізнатися, як нині реалізується цей проект.

Незважаючи на успіхи офіційної медицини, у сучасних українців не слабне цікавість до лікарських рослин та народних цілителів. Поклоніння перед ними інколи призводить до цілковитого ігнорування наукової фітотерапії, а це вкрай небезпечний симптом. Пригадую розмову з Федором Івановичем Мамчуром у січні 1996–го, незадовго до його смерті. Знаний івано–франківський професор–уролог, хірург і не менш відомий в Україні учений–фітотерапевт, автор циклу книг і довідників про лікування травами застерігав від сліпої віри в різношерстих знахарів, серед яких трапляються і віртуози, і шарлатани. Винахідник «Уролесану» прогнозував найліпші перспективи фітотерапії у співпраці наукової і народної медицин. Традиції, закладені Федором Івановичем, нині продовжує група прикарпатських учених, серед яких — молодий доктор фармацевтичних наук, завідувач кафедри фармації Івано–Франківського національного медичного університету, один із найавторитетніших знавців лікувальної флори Карпат Андрій Грицик.