Леся Ставицька народилася в Києві у філологічній родині. Закінчила Київський педінститут ім. М.П. Драгоманова. Доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ. Автор книжок «Естетика слова в українській поезії 10—20 рр. ХХ ст.», «Арго, жаргон, сленг: Соціяльна диференціація української мови», словника «Український жаргон», понад ста наукових статей з питань лінгвопоетики, культури мови, білінгвізму, соціальної діалектології, гендерної лінгвістики. Зараз завершує роботу над словником «Українська мова без табу: обсценізми, матизми, евфемізми, сексуалізми».
Ми зустрілися з Лесею Ставицькою теплого травневого вечора за пивом у кафе на Русанівці.

Валентина Кирилова народилася на Черкащині, у віці 2 років переїхала на Київщину, до мiста Богуслав, де закінчила середню школу. Вчилася на історичному факультеті Київського педагогічного інституту ім. Горького (нині університет ім. Драгоманова), по закінченні якого працювала у видавництві «Молодь». Від 1992 року працює у видавництві «Основи», директором якого стала в 1998 році.
Видавництво «Основи» було найпершим принципово нерадянським видавництвом, видавництвом нового типу, яке виникло в незалежній Україні в перший рік після розвалу СРСР. Воно перше видавало українською мовою книжки світових філософів та економістів, деякі з яких ще не існували в російській версії, а деякі взагалі не видавалися на території колишнього СРСР. Згодом з'явилися інші видавництва подібного спрямування, які конкуренції «Основам» не склали, оскільки світова гуманітаристика представлена в українських версіях дуже неповно.
«Основи» нерозривно пов'язані з іменем Соломії Павличко, яскравої української інтелектуалки, яка навіть через кілька років після своєї трагічної загибелі впевнено присутня в культурному просторі України. Сьогодні видавництво «Основи» носить її ім'я. І ще одна жінка асоціюється з «Основами». Це Валентина Кирилова, спортивна, елегантна, впевнена в собі. Також інтелектуальна, дотепна, розкута.
Ми п'ємо незмінно чудову каву в офісі «Основ» на Печерську. Говоримо про видавництво, про книжки, про Соломію й про саму Валентину.

Видавництво «Дух і Літера» вже давно стало невід'ємною складовою Києва інтелектуального. Діяльність «Духу і Літери» — це не тільки видання однойменного часопису та здебільшого перекладної, але й української літератури гуманітарного спрямування, це й організація приїзду гуманітаріїв світового рівня до Києва, зустрічі з ними в стінах київських університетів та інших культурних центрів нашого міста. Ми зустрілися з одним із головних редакторів та засновників «Духу і Літери» Костянтином Сіговим у театрі кави «Каффа» на Подолі, неподалік від офісу видавництва.
Костянтин Сігов народився в Києві. Закінчив Київський iнженерно-будівельний інстититут. Згодом пішов працювати до Інституту філософії Академії Наук, долучившись до численної когорти гуманітаріїв із технічною освітою. Кандидат філософських наук, захистив дисертацію на тему «Гра як проблема філософської антропології». Зараз є головним редактором видавництва «Дух і Літера», викладає в університеті Києво-Могилянська академія.

Наталка Білоцерківець народилася на Сумщині в родині сільських учителів. Закінчила українське відділення філологічного факультету університету імені Шевченка. Поетеса, автор кількох поетичних збірок (остання — «Готель Централь», 2004). Учасник престижних міжнародних поетичних фестивалів. Працює в часописі «Українська культура». Дружина відомого культуролога Миколи Рябчука. Має двох дітей: дочка — аспірантка, син — студент.
Ми зустрілися з Наталкою у кав'ярні мережі «Кофі-Хауз» на першому поверсі скляного глобуса між колоною Незалежності й Музичною академією. Розмовляємо зі знаною поетесою, в якої не гучне, проте дуже почесне місце в українській літературі, власне, про поезію, а також про інші справи, які допомагають або заважають писати вірші.

Тамара Гундорова належить до тієї нечисленної групи українських інтелектуалів, яким пасують прикметники —незашорений, розкутий, незаангажований. Це та дослідниця, яка пише праці з літературознавства, цікавіші за літературу. Вона користується повагою у «нових», а старі ніяк не можуть знайти потрібну формулу, щоб її затаврувати.
Ми з Тамарою п'ємо пиво в ресторанчику мережі «Два гуся», на Хрещатику, найближчій до Інституту літератури «демократичній» точці і розмовляємо про українську класику та різні спроби її сучасного прочитання.

Микола Рябчук — письменник, поет, літературний критик, політолог, дослідник. Народився в 1953 році в Луцьку. Закінчив Літературний інститут ім. Горького в Москві. Працював у провідних друкованих виданнях України («Всесвіт», «Сучасність», «День», «Критика»). Викладає в провідних університетах Сполучених Штатів. Автор численних книжок, які видаються й стають культурними подіями в Україні та в престижних США та Європi.
З Миколою Рябчуком ми зустрілися в кав'ярні «Театральна вітальня» на території Києво-Печерської лаври, оскільки саме ця точка є найближчою до Українського центру культурних досліджень, де вічно завантажений Микола, в якого немає часу на відхилення від чіткого графіка, працює провідним інженером.

На відміну від інших співрозмовників «Київських зустрічей», з Ігорем Павлюком ми зустрілися не в Києві, а неподалік, а саме — в Ірпені, на території Будинку творчості Національної спілки письменників, де Ігор проживає вже третій рік. А ще він живе в потягу, оскільки його сім'я залишилася у Львові. Про справи родини, поезії і про те, як українському поетові звести в Україні власний дім, ми розмовляємо за пляшкою червоного вина, яку розпиваємо безпосередньо на території Будинку творчості, біля корпусу, де колись жив Олександр Довженко. І нечасті перехожі, які бачать чоловіка й жінку з пляшкою біля пенька цієї зимової, хоча весняно-осінньої доби, не звертають на нас уваги — очевидно, ця картина є природною, звичною для цих місць.

З Людмилою Таран ми зустрілися в одній з кав'ярень мережі «Кофi-хауз» на Ярославовім Валу, попиваючи зелений чай. Найоригінальнішим у нашій зустрічі є те, що ми колеги не тільки в широкому, а й у кількох вузьких сенсах: обидві поєднуємо літературну творчість із журналістикою, обидві близькі ідеологічно, бо ідентифікуємо себе як феміністки й не боїмося цього. Людмила й сама провела зі мною цікаву розмову, а нині ми помінялися ролями.

Діана Клочко народилася у великому, але селі — Козин Рівненської області. За першим фахом — кераміст: закінчила Амбрамцевське художньо-промислове училище, деякий час працювала на порцеляновому заводі в місті Березно Рівненської області. Згодом закінчила факультет історії й теорії мистецтва Київського художнього інституту і аспірантуру того ж навчального закладу, який уже називався Художньою академією.
Працювала журналістом у газеті «День», у Міжнародному фонді «Відродження», в «Книжнику». В 2002—2005 роках працювала у видавництві «Кальварія», в 2005 — у видавництві «Дуліби», в 2006-му — у видавництві «Грані».
Ми зустрілися з Діаною Клочко в затишній кав'ярні «Антресоль», неподалік від Бессарабки. Я відразу питаю її, чому вона вибрала саме цю «точку».

Володимир Даниленко закінчив факультет української філології Житомирського педагогічного інституту й аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Перший у дев'яностих роках захистив дисертацію з психоаналізу, прочитавши яку, виховані на соцреалізмі академіки з Інституту літератури довго курили, багатозначно сопіли і не знали, як на неї реагувати. Автор книжок «Місто Тіровиван» і «Сон із дзьоба стрижа». Твори перекладались німецькою, японською, польською мовами. Привернув до себе увагу літературного середовища не тільки як письменник, а й як автор численних успішних мистецьких проектів.
Ми зустрілися з Володимиром Даниленком у київській кав'ярні «Віденські булочки», де стали їсти тістечка й пити зелений чай із лотосом.