Рондо, Простір Любові й Морокія

Рондо, Простір Любові й Морокія

Італійська Болонья — світова столиця дитячої книжки. Будь-яка національно-приємна новина звідти — ексклюзивний знак якості. «Видавництво Старого Лева» отримало перший лист щастя з Болоньї торік — за книжку Романи Романишин та Андрія Лесіва «Зірки і макові зернята».

«Усмішка Діоніса»:

«Усмішка Діоніса»:

Остання книжка Тараса Федюка «Халва» (К.: Гамазин, 2014) — ніби явка з повинною: «я все написав я слова / як фокусник із рукава / виймав і крутив перед носом / тій публіці що нежива / тій мові яка відплива». Свою «заяву» назвав чесно: Халва. Слово-симулякр, що зазвичай камуфлює дефіцит реального. Іншими словами, зізнання у хронічному самонавіюванні. Аж так, що одного разу усвідомлюєш: солодощі світу сього тебе уже геть не обходять. Аж так, що — «Господи як же однаково більше мені!»

Київ: пісні з Лесбосу

Київ: пісні з Лесбосу

Якось на книжковому ярмарку, без зупину проминаючи поетичну сцену, раптом вклякнув: дівчина чаклувала ритмічними семантизованими вигуками, ніби впадаючи на кодах у транс. Мимоволі спливло у пам’яті: таке читання чув наживо хіба в Оксани Забужко; пригадався й її рядок: «Істеричка, химерниця, відьма в чаду незагоєних слів» (Вірші: 1980—2013. — К.: Комора, 2013).

Злочин із необачності

Злочин із необачності

Не так дратують дощі, як їх заперечення Гідрометцентром. Так і з Кокотюхою: був би собі і був. Він — органічна частина літературного ландшафту. Гриби на його мікоцеї родять різні; їстівні та поганки. Твердити, що останні всуціль шкідливі, — невігластво. Але називати неправдиві опеньки справжніми — то вже диверсія, що веде як не до отруєння, то до читацького розчарування.

Досвід пекла

Досвід пекла

Якось московський журнал «Иностранная литература» зорганізував доволі переконливу дискусію фахівців з проблеми «Класик, сучасний класик, модний письменник, культовий автор...» (2007). Літпроцесуальна доля Сергія Жадана цілком укладається в цю парадиґму.

Жива вода ностальґії

Жива вода ностальґії

Поміж різноманітних інтерпретацій роману Юрія Винничука «Танго смерті» (2012) можлива й така: реконструкція повсякдення міжвоєнного Львова. Значною мірою саме ця ностальґійна мелодія забезпечила книжці широку читацьку прихильність. Схоже, саме цей твір нарешті утвердив жанр ретро-роману в українському літпроцесі, а минулорічний успіх роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія» вивів ретро у мейнстрім.

Книжкове потойбіччя

Книжкове потойбіччя

Після преміального успіху роману «Весняні ігри в осінніх садах» («Книга року Бі-Бі-Сі», 2005) статус Юрія Винничука змінився: замість далі бути порно-прес-провокатором, перетворився на сенсея еротичної прози.

Сексо-політологія масової свідомості

Сексо-політологія масової свідомості

Після зоряного для Юрія Винничука 1992-го («Діви ночі», «Ласкаво просимо в Щуроград», «Житіє гаремноє») виникла восьмирічна книжкова пауза. Либонь, було не до видавництва: робота в мобільному тижневику «Post-Поступ» плюс розкрутка щойно заснованої власної розбишацької журнало-газети «Гульвіса» забирали чи не весь час.

Сонце як персонаж

Сонце як персонаж

Вийшло вже замалим не сто (!) фотокнижок Василя Пилип’юка. Усі ці тисячі опублікованих знімків єднає одне: кожен — професійно досконалий. Навіть коли це лише формальний експеримент, що не справдився. Авжеж, так і належить професорові світлярства Львівської академії мистецтв.

Побідники

Побідники

Дивовижна книжка вийшла у львівському видавництві «Апріорі»: «Галичина — український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка». Це збірка коментованих світлин від початку ХХ століття до початку російської окупації 1939-го. Фотографії, за котрі легко було потрапити на Сибір, збереглися в родині Івана Крип’якевича, а ідея нинішнього видання належить невістці історика Лесі Крип’якевич. Триста знімків — з трьохтисячного архіву — дібрав та впорядкував відомий краєзнавець Ігор Мельник. А фотохудожник Юрій Николишин, директор «Апріорі», забезпечив неймовірну якість відтворення — ніби щойно з фотолабораторії.