«Не підкажете когось із старожилів села чи будького, хто пам’ятає перекази свідків про ті події?» — з таким запитанням звертаємося до жінкипродавця продуктової крамниці села Пам’ятне. Саме на території цього села знаходиться залізнична станція Крути (а не в однойменному селі, як багато хто думає). «Ой, у нас тут усі молоді. Вам треба їхати в Печі — то наступне село, там є такий Микола Бойко, він грамотний, і йому бабця там щось розказувала», — радить жінка.
Головним символом Дня Соборності більшість вважає «живий ланцюг». Розтягнувшись на сотні кілометрів, він об’єднав представників чи не всіх регіонів України та різних політичних поглядів, щоб довести: ми, українці, — єдині. Знову на День Злуки з мітингових сцен політики продовжують кричати «Схід і Захід — разом» з таким запалом, ніби самі себе намагаються переконати. Але чи потрібно ще когось переконувати? Для мільйонів українців соборність є очевидною, а нація — єдиною, попри окремі спекулятивні заяви політиканів. Нічого не треба доводити сотням тисяч сімей, які складені з представників «двох Україн». І якби не Злука 1919 року, де українці підтвердили, що хочуть жити разом, тих родин, можливо, і не існувало б сьогодні. Саме такі сім’ї і є найкращим символом цього свята. Один з яскравих прикладів — подружжя відомого барда Ігоря Жука та популярної письменниці Ірен Роздобудько. Він — з Галичини, вона — з Донбасу, двоє віддавна живуть у Києві, а познайомилися лише п’ять років тому.
Ірен і раніше чула про Ігоря, слухала його пісні по радіо, стала прихильницею. Звели спільні знайомі, і вони швидко зрозуміли, що створені одне для одного. Вони — ті, кого називають ідеальною парою. Хоч і за професією фізик, Ігор не може без сцени. Зараз з дружиною разом гастролюють: вона читає зі сцени свої твори, співає разом з чоловіком, який навчив гри на гітарі. Обоє люблять малювати. Ірен також виготовляє картини з бісеру.
«Столиця українського Різдва» — такий неофіційний статус уже кілька років поспіль має місто Львів. Тут усі, від мера до простого колядника, переконують: лише у Львові можна відчути справжній дух свята.
«Поїзди «Хюндай» цiлком надiйнi i розрахованi на українськi зими, тож спокiйно витримають роботу при низьких температурах» , — так було обіцяно в жовтні прес–службою «Укрзалізниці» з посиланням на слова керiвника проекту компанiї Hyundai Rotem Джей Кхо Лi. Не страшні «Хюндаю» навіть люті морози. Пан Лі запевняв: «За умовами контракту, наш потяг повинен працювати при температурі мінус 40». Але перша ж зима й легкі заморозки призвели до масової зупинки «Хюндаїв». Лише минулої суботи в різних куточках України без електрики й обігріву зупинилися чотири корейські поїзди. Буксирування дорогих «інтерсіті» старими маневровими тепловозами типу ЧМЕЗ — це вже не одноразовий анекдот, а повсюдне явище. Проект Бориса Колеснікова, що залишився нам у спадок від Євро–2012, провалився й знеславився. За деякими даними, саме через це міністр втратив керівну посаду й мусив перейти на роботу в парламент. А скільки цей проект «з’їв» державних коштів?
Райцентр Стрий на Львівщині по праву має неофіційний статус «бандерівського» міста. Не лише через виразну національну свідомість мешканців — тут зародилися Українські січові стрільці, розташовувалися одні з найсильніших осередків УВО й ОУН, тут уперше в радянській Україні на офіційному рівні у березні 1990–го підняли синьо–жовтий прапор та поставили перший пам’ятник Бандері (родина Бандер походить саме зі Стрия, тут Степан навчався в гімназії та активно розвивав молодіжний національний рух). Тепер стрияни мають ще одну гордість. Новообраний Верховний архієпископ Української греко–католицької церкви — їхній земляк. Тут Святослав Шевчук ріс, тут живуть його батьки.
Рівень релігійності стриян — не нижчий за рівень націоналізму. Ще в 90–му році у початкових класах шкіл тут ввели уроки катехизму (їх проводили греко–католицькі черниці), відновлювали і будували нові греко–католицькі собори. Подекуди, щоправда, релігійна складова у свідомості стриян набуває дивних ознак — ікону Божої Матері можна побачити навіть у кафе в центрі міста над барною стійкою.
У радянські часи — попри те, що священиків змушували приймати православну віру, а найупертіших відправляли в тюрми й заслання — у Стрию існувала підпільна церква. В умовах підпілля виховали і главу УГКЦ.
Батьки Святослава — пенсійного віку, 66 і 63 роки. Юрій Шевчук — радіоінженер, спочатку працював на залізниці, потім телемеханіком. Віра Шевчук — вчителька у музичній школі, де працює з юності і до сьогодні. Попри те, що в родині немає священиків, сім’я завжди була високорелігійною, хоч і без надмірного фанатизму. Щонеділі ходили до підпільних церков, які організовувалися в будинках і квартирах стриян. Молодший син Шевчуків Всеволод не так давно теж став священиком. Висвячував його рідний брат Святослав.
Живе сім’я Шевчуків у невеликому одноповерховому будинку неподалік центру міста. Свого часу батьки Віри Шевчук купили дерев’яну хату в Карпатах і привезли її до Стрия. Згодом уже діти будинок розширили, зробили зовні обшивку.
Якщо слово «напалм» кинути у веб–пошук, висвітиться безліч статей, із яких можна дізнатися про спосіб його виробництва. І вже за саму таку цікавість, зафіксовану в кеш–пам’яті комп’ютера, вас можуть підозрювати у терористичній діяльності. Принаймні глава МВС Анатолій Могильов минулої п’ятниці з трибуни парламенту назвав одним з аргументів допиту журналістки–блогерки Олени Білозерської наявність у її комп’ютері інструкції з виготовлення вибухової речовини.
Протягом останніх тижнів українська міліція затримала близько півтора десятка націоналістів. Більшість із них пов’язують із руйнацією статуї Сталіна в Запоріжжі або у зберіганні зброї (здебільшого йдеться про членів ВО «Тризуб»).
Масові затримання націоналістів, серед яких, крім «тризубівців», і члени партії «Свобода», і позапартійні особи, викликали протест опозиційних активістів, митців та інших небайдужих. «Я патріот. Це злочин?», «Я також ненавиджу Сталіна. Я злочинець» — із такими гаслами відбулися пікети під МВС та адміністрацією Президента.
Один із найяскравіших промовців на цих акціях протесту — Микола Коханівський, відомий руйнацією пам’ятника Леніну на Бессарабці в Києві. У своїх виступах активіст Конгресу українських націоналістів називає Януковича «гопником», а Могильова — «новітнім опричником». Попри те, що Микола досі підсудний і перебуває на підписці про невиїзд, він не зупиняється у своїй радикальності. Наразі його мета, як він каже, — згуртувати українців до боротьби, а вже потім — діяти.
Слова Коханівського — по суті, вияв настроїв певної патріотичної частини українського суспільства, яка вже не є такою гуманною, як під час Помаранчевої революції, а дедалі частіше замислюється про силові кроки задля зміни влади.
Народна артистка України, виконавиця головних ролей у фільмах Юрія Іллєнка «Лісова пісня», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебединое озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу» розповідає «УМ» про роки заборон творчості Іллєнка, його роз’яничарення, фурор на міжнародних фестивалях та останні роки життя.
Він помер стоячи. Не хотів навіть в останні секунди свого життя бути скореним, побореним і слабким. «Його принцип — ніколи не здаватися. Батько завжди піднімався після ударів. Будь-який удар, який був у його житті, — заборона фільмів, заборона бути українцем, заборона книжок, заборона проектів — не зупиняв його. Він піднімався. Хвороба — це теж був виклик, і батько до останнього не хотів зраджувати своїм принципам — ніколи не здаватися», — розповідає «УМ» старший син Юрія Іллєнка Пилип.
Відчуваючи, що ось-ось йому доведеться відійти в інший світ, Юрій Герасимович попросив свого брата допомогти йому скупатися у Дніпрі. Вже відчуваючи останні секунди земного буття, наказав синам підняти його з ліжка, щоб стоячи прийняти виклик смерті.
Ірина Фаріон — відома постать у Львові ще з 90–х. Як кандидат філологічних наук вона публікувалася в місцевій пресі, видавала численні монографії. В середині «нульових» років Фаріон прийшла в політику, ставши членом ВО «Свобода». Каже, що відтоді преса не хоче друкувати її наукових статей, вбачаючи в ній насамперед політичного, та ще й правого діяча. Окрім викладання у Львівській політехніці, Фаріон депутатствує в облраді, проводить уроки української мови для колег — перед засіданнями розповідає, які помилки ті допускають на трибуні.
У випадку дострокових виборів до Верховної Ради пані Фаріон має чималі шанси стати народним депутатом. Адже на сьогодні рейтинг її партії — на межі подолання виборчого бар’єру, а на минулих виборах місце Фаріон у списку «Свободи» було третім.
Ірина Фаріон не переймається, чи її скандальний виступ перед дітьми у дитячому садочку вплине на рейтинг партії (нагадаємо, у Міжнародний день рідної мови телекамери зафіксували, як «свободівка» радить носіям імен на кшталт Міша й Альона збирати валізи і їхати в Росію. — Ред.). Фаріон каже, що й далі робитиме свою справу і не поступатиметься принципами.
Інтерв’ю ми пишемо в неї вдома, на кухні двокімнатної квартири у спальному районі Львова. Навпроти газової плити — полиці з книжками, бо в кімнатах місця для книг не вистачає. Всі кухонні меблі — помаранчевого кольору, такий же і посуд. «Помаранчевий колір — то мій улюблений, і зовсім не через Помаранчеву революцію. Це колір енергії, змін, постійного оновлення. Нема сенсу стояти на місці», — каже філолог.
— Пане В’ячеславе, чи однозначним сценарієм після виборів є утворення «НУНС» і БЮТ суто «помаранчевої» коаліції на базі попередньо зафіксованих домовленостей? Тимошенко — Прем’єр?
— Так. Я завжди був прихильником демократичної коаліції з Блоком Юлії Тимошенко. І угода про її створення, нагадаю, підписана ще 24 лютого. В цій угоді передбачені і світоглядні засади формування майбутньої більшості та уряду, і механізм розподілу посад: більша фракція вносить кандидатуру Прем’єр–міністра, всі інші посади розподіляються 50 на 50.
