Як мешканці Лохова підкорюють Європу

Як мешканці Лохова підкорюють Європу

На географічній карті Тернопільщини є Рай, Вінниччини — Бар, Луганщини — Щастя, Черкащини — Гроші. Хмельницька земля славиться селом Мудрі Голови. А на Закарпатті розташовано невеличке село Лохово. «У вас що, саме лохи живуть?» — питають інколи злоязикі туристи. Голова cільради Петро Куцкір на це гідно відповідає: «Ні, просто у нас лохонутися можна».

Насправді це працьовите село ремісників та виноробів, переважають серед яких Василі. А ще живе тут навіть... Леонід Кравчук.

Оленинські гондольєри

Оленинські гондольєри

Це поліське село на лівому березі Стоходу нічим ніби не відрізняється від своїх сусідів. Виросши на піщаних дюнах в оточенні соснових борів, Оленине ніколи не славилося родючими землями, зате завжди виживало з лісу та річки. Вони і дотепер годують місцевий люд: чорниця, гриби, риба, підпільні пилорами. Сьогодні тут 350 дворів і трохи більше тисячі чоловік. Як для Полісся, геть невеличке село. І все ж має свою родзинку, яка й покликала мене в цей мальовничий поліський куточок...

Для кого «чистили» Волинь

Для кого «чистили» Волинь

9 березня 1943 року на кілька українських сіл Грубешівського повіту Холмщини (нині — Польща) раптово напали бойовики з польської Армії Крайової. Палили й убивали. «Аківці» стали нападати на корінних мешканців Холмщини ще з кінця 1942–го. За кілька місяців там було знищено понад дві тисячі українців, десятки тисяч покинули свої домівки. Так починалася Друга польсько–українська війна, як називає її відомий історик Володимир В’ятрович. Вона розгорталася в ході війни радянсько–німецької і тривала з 1942 по 1947 роки. Це збройне протистояння почалося на Холмщині, продовжилося на Волині, потім — на Галичині. Її волинський епізод, через десятки літ вийнятий із контексту багаторічного протистояння, чомусь набув особливого розголосу...

Велика Димерка: досвід виживання

Велика Димерка: досвід виживання

За роки незалежності з карти України зникло 641 село. А от селище Велика Димерка, що розташувалося в Броварському районі за 35 кілометрів од Києва, не тільки вціліло та розрослося, а й стало відоме за океаном. Принаймні в місті Атланта в американському штаті Джорджія. Тільки не через популярні в селі колись «димні» ремесла: варіння смоли, дьогтю, випалювання деревного вугілля — цю продукцію тут давно не виробляють. Просто на території села розташувався найбільший у Європі завод транснаціональної компанії «Кока–кола», яка має штаб–квартиру в Атланті. Саме там «благословили» 20 років тому пришестя в Україну гіганта світового бізнесу прохолоджувальних напоїв.

Відтоді, попри ризики та проблеми, що поставали на шляху становлення молодої держави, американці загалом вклали у розвиток свого українського дітища понад 294 мільйони доларів та 115 мільйонів євро. Ці капітали, напевно, дали акціонерам добрий прибуток, який вираховувати не будемо, бо непристойно заглядати в чужу кишеню. Для нас важливо те, що за результатами свого господарювання «фірмачі», починаючи з 1998 року, сплатили до бюджету України податків на суму понад 384 мільйони доларів. І кожного наступного року перераховували до казни більше, ніж попереднього, незважаючи на різноманітні кризи. При цьому всю вироблену продукцію реалізовують тільки в Україні — підприємство нічого не постачає на експорт і заробляє кошти лише на внутрішньому ринку.

«Димерський» виробник з американським корінням ніколи не просив у держави якихось пільг чи захисту від імпорту та конкурентів. Натомість, на додачу до внесків у державну скарбницю, був і є спонсором різноманітних національних та міжнародних заходів, що проводяться в Україні і загалом зорієнтовані на пропагування здорового способу життя.

Село генія

Село генія

З невеликого села Москалівка Лановецького району Тернопільщини Іван Марчук, майбутній народний художник України і лауреат Шевченківської премії, поїхав підкоряти світи зовсім юним, відразу після закінчення семирічки. Відтак жив і у Львові, і в Києві, і в заокеанських мегаполісах. Із приходом слави та визнання міг узагалі обрати для проживання будь­яке з найкращих місць у світі. Однак не залишає Україну. І ніщо не применшило його любові і потягу до рідного села. Навіть тепер, коли там уже не залишилося нікого з рідних і навіть батьківської хати, Іван Степанович буває у Москалівці дуже часто. І не просто буває, а й бере активну участь у розвитку села. Любов Москалівки до земляка­генія взаємна. Недарма ж саме там з’явився перший у світі музей Івана Марчука.

...І повстане з попелу Посіч

...І повстане з попелу Посіч

Розташована поруч із Чорним лісом, контрольованим у ті часи УПА, Посіч зникла з лиця землі навесні 1950–го. Спецоперацію з ліквідації цього населеного пункту підрозділи НКВС провели за найвищими стандартами «бліцкригу» — дарма що справу мали лише з беззахисними чоловіками, їхніми дружинами й дітьми. Під вечір, у люту заметіль, «червонопогонники» оточили село і з криками: «Бандерівці, збирайтесь! Усіх вивеземо в Сибір!» — почали виганяти переляканих людей на вулицю. Хто що встиг вхопити — з тим і залишив рідну домівку.

Караючий перст Сталіна в мить позбавив посічан власних осель, домашньої живності — всього, нажитого важкою працею кількох поколінь. Це була демонстративно безжалісна розправа над мирним населенням, яке не зігнулося перед московитами в покірній позі раба й продовжувало підтримувати національно–визвольний рух.

Півострів Заліщики, або Курорт за городами

Півострів Заліщики, або Курорт за городами

Уже начебто й запізно писати про вітчизняні курорти — не сезон. Однак цей випадок особливий. І на курорт цей сьогодні все одно не запросиш, хіба що трансфером буде машина часу. Водночас саме незвичайне місце з майже середземноморським(!) кліматом нікуди з географічної карти Тернопільщини не поділося, не стало лише інфраструктури відомого колись європейського курорту. Не відродити її в сучасному варіанті — просто гріх. Недарма ідеї про це давно витають у головах багатьох, хто знає і любить Заліщики — райцентр на півдні Тернопільської області. До речі, це — справжнісінький півострів, що його омивають iз ­трьох сторін потужні річкові води, це добре видно на фото з висоти пташиного польоту. А поетично його ще називають «короваєм на рушнику Дністра». І я все–таки запрошую читачів у віртуальну подорож, яку любителям активного туризму «без комфорту», впевнена, обов’язково захочеться здійснити у найближчому майбут­ньому реально.

Село з рогом достатку

Село з рогом достатку

Уже на під’їзді до Торговиці видно, що тут ґаздують «не так, як у людей». Передусім кидаються у вічі ретельно оброблені поля. Це особливо помітно на тлі колишніх буйно забур’янених колгоспних угідь, що «прикрашають» узбіччя прикарпатських автодоріг. Може, подумалося, торгівчани якимось дивом зберегли трепетне ставлення до тутешніх чорноземів, як це було ще за часів народженого в їхньому селі письменника Леся Мартовича. Навіть затурканий селянин Семен Заколесник (оповідання «Ось поси моє») тоді твердо знав, що «Кождий кусник  — то золото, кождий ступінь землі».

І хоча при ближчому знайомстві з Торговицею цей ідеалізований міраж дещо розвіявся, та не зникла особлива аура села, в якому мешкають підприємливі люди, котрі знають, як і де заробити добру копійку.

Оаза на берегах Прута

Оаза на берегах Прута

Першопоселенці Микуличина (найдавніша письмова згадка про село датується 1412 роком), звісно ж, по–науковому не могли оцінити весь спектр благодаті землі, яку тоді облюбували. Та інтуїція їх не підвела. Уже в ХХ столітті дослідники, озброєні надчутливими фізичними та хімічними приладами, підтвердили, що розташована на висоті 700—750 метрів над рівнем моря тутешня місцевість уздовж річки Прут відповідає найвищим світовим стандартам для кліматичних низькогірних курортів.