Заголовок рецензії підказав сам Юрій Віленський, автор книжки «Віктор Некрасов. Портрет життя» (К.: Дух і Літера), наголосивши в передумові про «фактично першу спробу цілісного життєпису».

Доктор філологічних наук Раїса Мовчан (експерт «Книжки року») упорядкувала збірник «Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років» (К.: Кліо, 2015) — документи, що «правдиво передають не лише загальну атмосферу того непростого часу, достовірні факти приватного життя, а й фіксують стан самопізнання і самооцінку того чи того письменника, який ще був відносно вільним, а тому щирим і відкритим у такому специфічному самовираженні».

В часи «останньої битви Київської Русі з Золотою Ордою» (Г.Каспаров) варто хоча б побіжно оглянути книжковий світ Московського улусу. А що нинішня РФ не має нічого спільного з Київською Руссю, нещодавно підтвердив Голова Ради муфтіїв Росії Равіль Гайнутдін. Виступаючи в Москві на відкритті найбільшої в Європі мечеті, він прямо сказав, що нинішня Росія — спадкоємниця не лише СРСР, а й Золотої Орди.

У сімдесяті роки ХХ століття критика замовчала Віктора Некрасова; з’являлись лише інформації про його «проробку», а потім і про виключення з КПРС та Спілки письменників. На цьому тлі справжнім вибухом став виступ білоруса Василя Бикова в 1975 році на конференції «Література і війна»: він тоді сказав, що всі письменники, які писали про війну, почалися з Некрасова, всі вони «вийшли» з його «Окопів...».