Олексій Мішурін народився 30 березня 1912 року в Маріуполi, а полишив цей світ 17 жовтня 1982 року. Для «Королеви бензоколонки» 2012–й також став ювілейним: півстоліття історія про Людмилу Добрийвечір, якій не вдалося потрапити до ансамблю «Балет на льоду» і яка через це починає працювати заправницею, знята на справжній АЗС у місті Пирятин Полтавської області, не сходить із кіно– та телеекранів.

Студентом театрального Володимир Ніколаєнко став iз другої спроби. Вочевидь то був щасливий рік, адже він потрапив на курс Ірини Олександрівни Молостової. Викладачі одразу зауважили його унікальний голос, проте нівечити те, чим обдарувала хлопця природа, не наважилися. Нині Володимир Ніколаєнко — один із провідних акторів «франківської» сцени.

2011–й — ювілейний для одного з найвідоміших українських фільмів. Успіх «Захарові Беркуту» забезпечила блискуча творча група: сценарний варіант відомого роману Івана Франка написав Дмитро Павличко, режисером став автор славетного «Камінного хреста» Леонід Осика, художником–постановником — Георгій Якутович, музику написав Володимир Губа, головних персонажів зіграли Василь Симчич, Костянтин Степанков, Іван Гаврилюк, Антоніна Лефтій, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков... Роботу ж Людмили Семикіної — художника з костюмів — і глядачі, і кінознавці донині згадують як неперевершену. «УМ» зустрілася із Людмилою Миколаївною, щоб згадати, як усе відбувалося 40 років тому.

Наш сьогоднішній співрозмовник — людина багатогранна: досвідчений кінематографіст, педагог, засновник відомої студії «Віател», а віднедавна й адміністратор — з травня цього року Василь Вітер очолив Інститут екранних мистецтв Університету ім. І. Карпенка–Карого. Також нещодавно він відсвяткував свій ювілей. Тобто приводів для розмови — особистих та професійних — маємо достатньо.

1991 року, приглядаючись до випускників акторського курсу Київського інституту ім. Карпенка–Карого, Сергій Данченко (тоді — художній керівник Театру ім. Івана Франка) на «франківську» сцену запросив тільки Олега Стальчука. Нині у творчому доробку цього актора — чимало шекспірівських персонажів. Зокрема Калібан — потворний раб із «Бурі» — нещодавньої прем’єри «франківців». Свого часу Сергій Данченко зауважив: «Національний театр — це передусім великий стиль». Чи на часі твори В. Шекспіра, чи варто «просити» ролей і з якою професією суголосна акторська справа, — «УМ» розповів Олег Стальчук.

Упродовж п’яти років на «5–му каналі» виходить документальний цикл «Гра долі». Окремі його фільми демонстрували Перший Національний, «Інтер+», «Культура», численні регіональні канали. 20 квітня в столичному Будинку кіно студія «Віател» — виробник історично–біографічних життєписів відомих українців та особистостей, доля яких пов’язана з Україною, — кінофільмом «Богдан Хмельницький» представила 50–го героя «Гри долі». Телеваріант стрічки (десять серій) глядачі «5–го каналу» мали змогу побачити кілька місяців тому.

27 березня — у Міжнародний День театру — столичні (і не тільки) глядачі, актори, режисери, критики і можновладці вітали передусім Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. Урочистий вечір, присвячений 90–літтю свого театру, «франківці» поєднали з професійним святом свідомо («день народження» театру — 28 січня 1920 року), запросивши чимало гостей.

Театр, який працює 90 років поспіль (цьогорічний сезон «франківців» — ювілейний), — своєрідний клейнод нації. Утім тільки зрідка спадає на думку, що такий театр — це, окрім усього, ще й підприємство. Журналіст «УМ» зустрілася з генеральним директором Національного академічного драматичного Театру ім. І. Франка Михайлом Захаровичем і розпитала його про бухгалтерський бік творчого процесу, прозаїчні речі, які «годують» геніальних артистів і технічний персонал, про всі нюанси фінансово–правових відносин з податковою. Отримавши стільки інформації, здається, час самій зайнятися театральним менеджментом, але в театральній справі, за лаштунками спектаклів, психологічних «вистав» серед трупи, організаційного процесу стільки нюансів, що впоратися з ними може тільки досвідчений адміністратор. Який знає всі ходи і виходи в Міністерстві культури, вміє зацікавити банк чи багате ЗАТ, розіграти складну фінансову партію без патів і цейтнотів, заповнити зал і організувати гастролі. Михайло Захаревич — унікальний театральний директор, артистичний профі.

Із гастролей з Японії повернувся симфонічний оркестр Національної філармонії України, який побував у Токіо, Саппоро, Ямагаті, загалом дав дев’ять концертів. Виконував твори Чайковського, Вівальді, Мусоргського, Хачатуряна. Це була третя за ліком поїздка оркестру до Країни Східного Сонця, і третя успішна. Уперше український колектив зіграв для японців у 2007 році.

Напередодні 2009–го подружжя Світлана Крилова і Назіп Хамітов презентували роман–казку «Магічна Книга». Нез і Лана Світлі — творчі псевдоніми авторів. Багато хто з дітлахів уже встиг прочитати новий твір Світлани й Назіпа й вивчити напам’ять дотепні вислови Гоблінової Бабусі, дракона Аура–Ліна, а також Вікі й Тікі (головних героїв «Магічної Книги»). В часи глобальної кризи хіба не стануть актуальними слова хитромудрого Фу–Фу: «А я відсиджуся тут.. Якщо поталанить, ще й у сплячку впаду. А далі — подивимося». Читачі «Магічної Книги» мають унікальну нагоду — дописати останні рядки власноруч (спеціального для цього в кінці залишено чисті сторінки).