Пластичного хірурга традиційно уявляють як людину, що навіть із повного страховиська може зробити Аполлона чи пишногруду секс-діву. На які тільки жертви не йдуть люди, аби виглядати привабливіше — вирізають ребра, «вкорочують» носи, відкачують зайві кілограми. Проте висококваліфіковані медики пластичні операції частіше роблять не для наведення «марафету», а для того, щоб урятувати або полегшити життя хворому. Саме з такими випадками стикаються фахівці столичного Центру термічних уражень та пластичної хірургії. Сюди звертаються люди із найскладнішими опіками, обмороженнями чи вродженими вадами. Наш співрозмовник — провідний науковий співробітник Центру Олександр Жернов — має за плечима більше двох десятків років хірургічної практики. Щодня він дає своїм пацієнтам якщо не «друге» життя, то нове обличчя точно.

Зі своїм болем кожен бореться на самоті. Коли болить, світ зменшується до розмірів тієї ділянки, яка мучить. А решта життєвих проблем стають малозначущими дрібницями.
Але медики кажуть, біль — універсальний захисник людини. Якби його не було, то ми тихо гинули б від різноманітних захворювань, не звертаючись по допомогу до лікаря. Саме біль не дає сидіти на місці, а змушує кидати все і негайно рятувати своє життя. «Коли людина народжується без відчуття болю, такий випадок трапляється один раз на мільйон населення, вона не доживає і до двадцяти років. Тому що в неї щось не так, а вона не знає, що і де, й не звертається по допомогу, не відчуває, приміром, навіть апендицит і може померти від нього», — розповідає Микола Сапон, старший науковий співробітник Клініки відновної нейрохірургії Інституту нейрохірургії АМН України імені Ромоданова. Сам Микола Анатолійович має справу з іншими людьми — тими, яким страшенно болить, яким не допомагають навіть найпотужніші знеболювачі.

Скажіть, коли ви востаннє відвідували медичний кабінет, де сувора медсестра скомандує «Вди—и—ихнути і не дихати!» і флюорографічна установка миттю сфотографує ваші легені? Три роки тому? Два? Не пригадуєте? І то дарма, бо з 1995 року в Україні офіційно оголошена епідемія туберкульозу. Це означає, що будь-який дядечко, що навис над вами у маршрутці, може бути носієм підступної палички Коха. Ми звикли вважати, що туберкульоз — хвороба зеків та інших соціально неблагополучних членів суспільства. Але за останні роки різко побільшала кількість не просто туберкульозників, а таких «злісних хворих», що не бажають лікуватися й ізолювати свою болячку від решти населення.