— Пане Михайле, українські меценати дають гроші на благочинність і, на відміну від спонсорів, не вимагають сатисфакції у вигляді піару. Для наших людей це якось не характерно, тож серед членів Ліги українських меценатів є «тубільні» українці, чи у вас лише представники діаспори?
— Звісно, є. Наприклад, президент Ліги Володимир Загорій — генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця». Його на цю посаду рекомендував засновник Ліги Петро Яцик, який вважав, що президент цієї організації повинен бути з України. У нас є й колективні члени: нафтопровід «Дружба», фундація ім. Івана Багряного. Тривалий час членом Ліги була кондитерська фірма «Світоч». Але після того, як її продали фірмі «Нестле», вона автоматично вибула. «Оболонь» часто з нами співпрацює, але «шлюб» ми офіційно ще не оформили.

Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд.

«Мамо, а мене лірник Сашко по голівці погладив!» Моя дитина була просто в захваті від того, що побачила «в живу» автора казок, які вона любить слухати перед сном. Диски з українськими казками — про веселого Шевця і Смерть, про чумаків, козаків-характерників — у нашій та багатьох інших сім'ях слухають усі: і дорослі, й діти. І справа не лише у тому, що казки цікаві, оповідач майстерний, і музичний супровід підібрано блискуче. Насправді казки лірника Сашка — це ледь не єдина достойна альтернатива сонму російськомовної аудіопродукції для дітей, яка заполонила наші музичні магазини.
24 січня лірник Сашко (в «миру» Олександр Власенко) святкував свій день народження. На питання, скільки ж йому років, він відповів:
— А ви напишіть так: «Двадцять», — збрехав Сашко і почервонів». То ми так і пишемо. А заодно вітаємо найкращого і, на жаль, єдиного сучасного українського казкаря. А читачам пропонуємо інтерв'ю, записане з паном Олександром у «Могилянці» після Вечора повстанської пісні.

Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії.

Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя...

Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала.

Учора ввечері гурт «Воплі Відоплясова» у Київському театрі ляльок представив новий відеокліп на стару пісню «Колискова».
Звісно, було наївно сподіватися, що це буде відео з якоюсь лагідною дитячою пісенькою та немовлям у колисці. Як це притаманно всім акціям, організованим Олегом Скрипкою, презентація відбулася більш ніж оригінально — з відчуттям смаку, бурхливості уяви. А ще — з великим бажанням вказати на дефекти сучасного культурного та духовного світобачення людської натури.

Олег Скрипка завжди був багатогранною й дуже цікавою особистістю. Окрім співу, гри на баяні та трубі у «Воплі Відоплясова» — культовому рок-гурті з 20-лiтньою історією, він продюсує молодих фольк-виконавців, створює успішні фестивальні проекти, серед яких — «Країна мрій» і «Рок-січ», робить різноманітні музичні аранжування, веде радіопрограму, грає в театрі (Петро у виставі «Наталка Полтавка»), знімається у телевізійних мюзиклах, озвучує мультики, організовує вечорниці... До всіх регалій два роки тому Олег здобув ще й неофіційний статус громадянина-героя за активну участь у передвиборчих подіях та Помаранчевій революції (хоча після того відмовився від звання заслуженого артиста України, що йому намагалася присвоїти влада, за яку він боровся). Олегові заяви, оцінки, в тому числі щодо політичної ситуації, — часто гострі, проте правдиві. Зі Скрипкою завжди цікаво спілкуватися на будь-які теми. Цього разу ми обрали для розмови таки політику, зважаючи на останні політичні події в країні. Думки Олега Скрипки з цього приводу — в ексклюзивному інтерв'ю «УМ».

Колись один iз найекстравагантніших ведучих каналу «М1» був зіркою «Території А» і в гурті «The Вйо» співав про космішну, мануну, ганджу і зорі, які пропливали кролем на схід. Нема уже ні «The Вйо», ні «Території А», народилися діти, і зараз Мирослав Джонович хіба імпровізує їм колискові: Корнію – три роки, Булату вчора виповнився рочок. До речі, Кувалдін напівжартома прогнозує, що запам'ятають вони не його римування, а мамині співанки: вона не тільки знає автентичні тексти колиханок (народилася в Коломиї), а й уміє їх співати (виконувала бек-вокальні партії у зірковий для «Братів Гадюкіних» час) — «Про Марійку і Іванка, і що хтось там вцілив (зі страждаючим обличчям) у самі груди». Словом, iз Кувалдіна зразка 90-х залишилася хіба справжнісінька грива дредів, ну і екзотичний колір шкіри. Хоча ні, креативна натура у нього залишилася — Мирослав традиційно в пошуку, амбітно запевняє: «Якщо у діаманта є декілька граней, то він може виблискувати всіма ними».

Позавчора новий амбасадор Сполучених Штатів вручив вірчі грамоти Президентові України. Того ж вечора відбулася перша з'ява Вільяма Тейлора «на люди»: він постав перед фото- та телеоб'єктивами понад півсотні журналістів. На першій у Києві прес-конференції амбасадора Тейлора представляли урочисто, як зазвичай представляють у США президентів: «Пані та панове, шостий посол Сполучених Штатів Америки в Україні Вільям Тейлор».