— Я пам’ятаю, для мене першою «нобелівською премією» став лист із Дніпродзержинська від читачів, які купили «Улюблені вірші» «А–ба–ба–ба–га–ла–ма–ги» і касетку. Ці люди російськомовні. І їхня донечка полюбила ці твори, один за одним їх вивчила, почала розказувати. «І ми незчулися, як у родині почали слово за словом говорити українською мовою, — писали вони. — Тепер намагаємося спілкуватися українською, виправляємо один одного, і це все завдяки книжці «Улюблені вірші». Я просто не вірив, що таке можливе. То була найвища похвала, яку я отримав.

Головним аргументом політичних сил, які хочуть узаконити панування російської мови над українською в Україні, є те, що російською говорить, як прийнято вважати, більшість українців. Ці сили не хочуть торкатися питання, чому і коли з’явилася так звана більшість. Адепти російської мови принципово не вживають терміну «русифікація», справедливо вбачаючи у ньому викривальний і звинувачувальний для себе зміст. Адже неможливо подавати справу так, як вони кажуть: нібито не внаслідок тотальної русифікації з’явилася горезвісна «більшість», а російська мова природним чином, невимушено і добровільно, сприймалася українцями як послане з неба благо... Немає нічого більш облудного і фарисейського, ніж це твердження. Насправді та «більшість» планомірно, цілеспрямовано й у найбрутальніший спосіб сформована зайшлою, чужою, владою.

Минуло п’ять років, відколи Верховна Рада прийняла постанову «Про рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні». Ті п’ять років, за які, згідно з положеннями і приписами постанови, державна мова мала утвердитися і зміцнити свої позиції, стали роками її приниження і нехтування. Основоположне твердження документа — «на дванадцятому році незалежності українська мова як державна мова в Україні не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя», яке й спонукало до прийняття постанови, — цілком могло б бути написане й сьогодні. І завтра. І ще через п’ять років, якщо вони минатимуть за сценарієм останніх п’яти.
Здавалося б, завдання однозначне: створення чітких механізмів реалізації вже прийнятих правових документів щодо функціонування української мови і схеми юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови. Але, на жаль, ера декларативності ніяк не поступиться місцем ері роботи. Особливо прикро, що ця бездіяльність — на совісті тих сил, які пройшли до парламенту і сформували уряд з емоційними гаслами національного відродження, економічного прориву та культурного стрибка.

На початку ХХ століття кінострічки демонстрували під музику таперів (піаністів, які «озвучували» «німі» фільми). Сучасні ж «тапери» — це перекладачі, редактори та актори, зусиллями яких іноземні фільми стають зрозумілими пересічному громадянинові.
На телебаченні знання та досвід редакторів користуються неабияким попитом. І мало хто знає, що редактори, принаймні каналу «1+1» (відділ дубляжу очолює Ольга Чернілевська), крім того, що виправляють помилки в текстах, ще й акцентують увагу акторів на правильному наголошенні: ставлять наголоси в рідко вживаних словах, логічні наголоси в реченнях.

Українську мову вивчають у школах, вищих навчальних закладах, а також самотужки. Останній спосіб — найважчий, передусім через брак оновлення того матеріалу, який викладено в підручниках, виданих протягом останніх років. Про те, що в країні працюють державні установи, які опікуються, власне мовленнєвими питаннями, пересічний громадянин знає, але про конкретну діяльність, а головне — про результати роботи цих установ поінформований недостатньо.
Іронія сьогодення в тому, що вказані вище державні установи співпрацюють з юридичними особами, а фізична особа, яка бажає покращити знання української мови, шукає останні новини (зокрема друковані та електронні словники) на книжковому ринку «Петрівка».

Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», є одним із найавторитетніших мовознавців у незалежній Україні та чи не єдиним науковцем, який досліджує мовну ситуацію в країні, спираючись не лише на теорії, а й на соціологічні опитування та дослідження. Лариса Терентіївна — автор книг «Мова і політика», «Мова і суспільство: постколоніальний вимір» та упорядник збірки документів «Українська мова у ХХ ст.: історія лінгвоциду».
У День рідної мови Лариса Масенко розповіла «УМ» що значить мова для індивіда та суспільства та чим загрожує двомовність на рівні країни.

З дитячих років нам відомий грецький міф про Тезея, який пробрався до лабіринту і переміг там чудовисько Мінотавра. Сучасні психоаналітики вважають, що цей міф розповідає про те, що діється в душі кожної людини. Мінотавр — це ніби якісь підсвідомі страхи і пристрасті, Тезей — власне людина, яка звільняє лабіринт своєї душі і отримує доступ до незліченних коштовностей. Може, так воно і є. Адже не раз ми порівнюємо внутрішню перемогу з отим міфологічним двобоєм.
Музиканти з руху «Не будь байдужим», які вже півтора року влаштовують концерти української музики і дискотеки в маленьких містечках України також відчувають, як щодня борються з власним «мінотавром», якого ще звуть «малоросом». Більшість із них перейшли на українську мову вже у свідомому віці. Вони знають, що крім запалу й великої любові до своєї культури, потрібні ще вольові зусилля, щоб звільняти мову від суржику, а душу — від страху. Знають також, що перемога в такому двобої приносить не меншу радість, ніж на ратному полі. Про це наша розмова з одним із перших учасників руху «Не будь байдужим», лідером гурту «От Вінта» Юрком Журавлем.

29 січня Апеляційний суд Києва залишив без задоволення позов Володимира Богайчука проти міського голови Києва Леоніда Черновецького. Суть позову — порушення Черновецьким чинного законодавства, зокрема статті 10 Конституції України. Відповідно до рішення КС від 14 грудня, всі посадові особи, в тому числі й в органах місцевого самоврядування, зобов'язані користуватися державною мовою в публічній діяльності. «Усім відомо, що київський міський голова послуговується російською мовою, — каже Володимир Богайчук. — Тому я подав позов визнати дії пана Черновецького неправомірними і зобов'язати його як міського голову спілкуватися українською мовою».

Кадри вирішують усе. Заяложена, затерта до дірок підкладки філологічної матерії фраза. А таки вирішують, багато чого вирішують. Сидить у кріслі такий собі чиновник Василь Гладкіх, керує і «чеше, чеше», та все «не по-нашому, а по-московськи». Але ж попервах добрий дядько: обіцяє ціни на квитки не підвищувати. Та ще не встигли охолонути виборчі пристрасті, ще й коаліція — лише порожній звук, а цей дядько заходився вже робити прямо протилежне до своєї обіцянки (та ж цяцянка, яка дурневі — радість).

Здається, статус російської мови в Україні турбує тільки тих, «кому ліньки», — ліньки вчити українську, ліньки думати, що запропонувати своїм виборцям, ліньки читати хартії, на які самі вони посилаються.
Варто поставити крапки над «i» та риски над «т» (як кажуть англійці) щодо статусу російської мови в Україні. А заодно й донести реальні положення Європейської хартії регіональних мов і мов меншин до тих, хто так любить нею прикриватися й проголошувати російську регіональною мовою у своїх регіонах.