Алгоритми Індії

09.08.2007
Алгоритми Індії

Типовий закуток Старого Делi.

      Якщо ви збираєтесь до цієї країни, звільніть валізи від довідників і туристичних посібників. Бо Індію неможливо зрозуміти, навіть перелопативши всю «світову павутину» і прочитавши десятки книжок. Її нереально переповісти і законспектувати. Вона живе за своїми законами, що недоступні більшості туристам, випещеним примхливою цивілізацією. Просто сідайте в літак і знайомтеся з нею «наживо» — в численних храмах і «мегаполісах на асфальті», у фортецях і на колоритних весіллях, у придорожніх кав'ярнях і на базарах зі спеціями. Можете нотувати враження, але будьте певні: через деякий час і вони вже здаватимуться вам неповними і нереальними...

 

Багатомільйонні джунглі

      Делі — найбільш дивна столиця, яку доводилося бачити. Десятимільйонний мегаполіс розділений на нове і старе місто. У Новому Делі зосереджено найголовніші адміністративні споруди (1911 року англійські колонізатори перенесли сюди столицю з Калькутти). Тут також мешкає більшість місцевої знаті. А в Старому Делі життя вирує за законами багатомільйонних джунглів і середньовічної екзотики. Вузенькі вулички, низенькі будинки, урочисті храми і палаци, а також майстерні, крамнички, закусочні, кабінети лікарів, астрологів, ювелірів і адвокатів — обідрані і почорнілі від кіптяви, у багатьох місцях підперті опорами і рясно обмотані дротами. Є будинки без вікон або без дверей. Все це нагадує великий гуртожиток, перенаселений без міри, однак абсолютно позбавлений агресії.

      Натовп на вулицях Старого Делі не тисне — він вкрай доброзичливий. В індійців відкриті погляди і теплі посмішки, вони нікуди не поспішають, тому — відповідно — нікуди не спізнюються. Ця безперервно рухома лавина облич і настроїв у перші хвилини просто затьмарює розум, а потім огортає легким туманом непереборного кайфу — так без кінця можна дивитися на потік стрімкої води чи полум'я у вечірніх сутінках. Ти ідеш, а навколо тебе шиють, місять тісто, печуть, голять, фарбують, перуть, ходять у туалет без жодних комплексів, прасують, миються, смажать, заколисують дітей. І все це в умовах концентрованого смогу і південної спеки, яка дрижить від безперервних вигуків, бо крик тут — основна форма спілкування.

      Дуже багато бездомних, які сплять просто на асфальті. Кому пощастило більше, той має палатку або пошматоване шатро, в якому, однак, іноді можна надибати чорно-білий телевізор. Багато жебраків, особливо — серед дітей. «Мадам, дай десять рупій! Або хліба! Дай шампунь!». Коли даєш одному, тебе відразу обступає кілька десятків інших претендентів «на шампунь». У більшості випадків гроші, які ми роздавали дітлахам, тут же, на наших очах, оселялися в кишенях нахабніших малолітніх «рекетирів».

      «Намасте!» — чули ми на свою адресу щире побажання доброго дня. Скрізь. У храмах і біля лотків з фруктами. На запилених вулицях, що тонуть у кучугурах сміття, і на акуратних алеях парку з меморіальними комплексами Махатми Ганді, Індіри Ганді і її сина Раджива.

      Місто протягом століть було столицею могутніх імперій, ставало свідком розквіту і занепаду великих династій. Мандрівників з усього світу вражають численні храми, палаци, мінарети, мавзолеї, фортеці. За свою історію Делі кілька разів руйнували вщент, але місто знову поставало з попелу...

      Приваблює унікальна вежа Кутаб-Мінар — найвищий мінарет Індії (72,5 метра заввишки). Невідомо, хто її збудував. На верхівку вежі нині нікого не пускають. Кажуть, через численні самогубства. А неподалік від вежі стоїть славнозвісний стовп з неiржавіючої сталі, який пережив понад півтора десятка віків, і ніхто не знає, в чому загадка такого довголіття. Існує повір'я, що коли охопити цей стовп руками, станеш щасливим. На жаль, сучасних претендентів на щастя чекає розчарування: індійська влада, побоюючись, що історичний раритет впаде під натиском спраглих туристів, обгородила його парканом.

«Мавпо, віддай закон!»

      Щоб відчути справжній екстрим, варто проїхати індійськими дорогами. За якими законами циркулює вуличний рух, знають, напевне, тільки боги (а їх у Індії кілька сотень). Місцеві водії керують своїм транспортом, ніби востаннє в житті... Перевагу має той, у кого гучніший гудок! Проїхавши «золотим трикутником», ми були вражені немислимою логікою пересування. Наш автобус кілька разів буквально брав на таран розгонистий трактор, з переповненого причепу якого привітно кивали «натрамбовані» індійці. Якщо нас обганяв моторикша (триколісний мотоцикл із закритою будкою для пасажирів), ми не могли збагнути, як поруч на сидінні водія примудрилися поміститися шестеро чоловік. А коли впритул до наших вікон підрулював автобус, на даху якого прохолоджувалося чоловік із двадцять пасажирів, то просто впадали в транс.

      — Дарміндра, — докучали ми нашому чарівному і терплячому гіду, — в Індії існують правила дорожнього руху?

      — Так, так... — протяжним голосом заспокоював він.

      Часто наш автобус різко гальмував або повертав убік, обминаючи корову. Водії вважають за краще врізатися у стовп, ніж зачепити священну тварину. Таким привілеєм користуються і мавпи, які спокійно розгулюють дорогами, забираються через відчинені вікна в будинки і готелі, не забуваючи при нагоді щось поцупити «на пам'ять». Навіть у парламенті вони почуваються як удома: бігають між кріслами, вихоплюють із рук важливі папери з проектами законів, після чого ошелешені законодавці наполегливо гасають за ними по залу.

      «Предки людини» інколи добряче допікають, отож сьогодні в Індії існують... в'язниці для мавп. Корів таким чином не карають, але господаря тварини, що вже аж зовсім відбилася від рук, можуть оштрафувати. У самому тільки Делі «прогулюється» понад сорок тисяч корів — ціле місто! Харчуються священні тим, що бачать. А бачать вони переважно розлогі смітники. Якщо «пощастить», можуть обчистити фруктовий прилавок. Так що хоч індійці, за англійською традицією, п'ють чай з молоком, більшість із нашої групи так і не наважились додавати його до заварки чи кави...

Чапатті на асфальті

      Індія — друга країна у світі за кількістю населення. На далеко не гігантській за розмірами території сьогодні примостилось під сонцем понад мільярд людей. Майже шістдесят років тому, позбувшись колоніальної залежності, країна живе лише за їй притаманним стилем, темпом і часом. «Мої земляки не люблять англійців, — каже Дарміндра. — Колонізатори гальмували наше життя». Англійці залишили індійцям на згадку свою мову і традицію смакувати чай з молоком. Сьогодні «діти Індії» не можуть нарікати на тиск колонізаторів, однак рівень життя неймовірної кількості людей нагадує печерні часи.

      Переважна більшість індійців живе у селах, лише 75 відсотків з яких електрифіковано. Ми знайомилися з індійськими селами з вікна автобуса, але для надміру емоцій і цього достатньо... Глиняні халупки з очеретяними дахами, що рясно зяють отворами, з такими низькими дверима, пройти крізь які можна тільки навприсядки. Далі «котеджі» картонних будиночків, «хороми» з гілок, навіси на дерев'яних палицях. З меблів — дерев'яний лежак. Поруч свині, корови, вівці... Діти бавляться просто на смітниках або в пилюці перекидають камінці.

      Не беремося сказати, як часто туристичні автобуси перетинають ці населені пункти, але наша поява ставала для місцевих дітлахів справжнім атракціоном. Вони довго, скільки вистачало сили, бігли за автобусом і радісно махали руками. Якщо автобус зупинявся біля саморобних шлагбаумів, якими усіяно індійські дороги, дівчатка й хлопчики підбігали впритул, сподіваючись на хоча б крихітний гостинець. Коли ж туристи виходили випити чаю в придорожньому ресторанчику, знайомство набувало реальних обрисів.

      — Привіт! — починали здалеку маленькі господарі.

      — Привіт!

      — Як вам Індія? — обнадієна привітною усмішкою «цих дивних туристів», дітвора робила крок назустріч.

      — Дивовижно!

      — Справді? — не здавалися малюки.

      Далі, за законом жанру, рука туриста мала тягнутися до власної кишені. Дитячі погляди — услід за нею.

      В Індії багато професійних жебраків. На жаль, існує моторошна практика, коли батьки зумисне калічать дітей, аби ті заробляли на хліб, шокуючи своїм виглядом. Намагання уряду якось вплинути на таку «традицію» нічого не дали. Прирікаючи дитину на страждання, батьки, однак, вірять, що в наступному житті вона стане королем...

      40 відсотків населення країни неграмотні. Медицина доступна лише заможнім (300 мільйонів індійців вважаються середнім класом, а мільйонерів тут вісімдесят три тисячі). Смертність катастрофічна. Але народжуваність — ще масштабніша. Планування сім'ї для бідняків — річ незбагненна. Дітей народжується стільки, як того хочуть боги. А Індіра Ганді наприкінці 1970-х через свої спроби обмежити народжуваність програла вибори.

      ...На землі сплять не тільки професійні жебраки. Деякі з безпритульних мають сяку-таку роботу, куди прямують уранці після того, як помиються під краном просто неба і спечуть на асфальті чапатті — традиційний індійський хліб. Але більшість не поспішає нікуди. Тут, на землі, вони народжуються, народжують самі і тут помирають. Ніхто не в змозі змінити заданий алгоритм. В Індії намагалися запровадити кілька програм боротьби з бідністю. Безпритульним давали квартири, які вони... відразу ж продавали і поверталися до своїх «витоків». Очевидно, перевагу життя в облаштованій оселі неможливо сприйняти згідно з циркуляром. Це з'являється на світ разом із людиною.

      В один із днів у Делі нас застав дощ. Попри негоду, бажання прогулятися вуличками столиці перемогло. Відразу за рогом наткнулися на «мешканців асфальту». Вони сиділи на тротуарі або спали, вкриті целофаном чи брезентом. На нашу появу реагували спокійно. Дивилися з відвертою цікавістю. В європейське уявлення про цивілізованість такий спосіб життя не вписується жодним чином. Проте в очах безпритульних ми не помітили страждань.

О, моя кармо!

      «Кум-кум» — червона крапка, яка приносить щастя. Її малюють на лобі, у такий спосіб відлякуючи демонів зла. Гостинні індійці так щедро за кожної нагоди «кум-кумили» наші лоби, що навіть повернувшись до Києва, хотілося за звичкою завершувати ранковий макіяж «привітом з Індії».

      Проте що таке щастя в розумінні індійця? Якщо тобі «написано» кармою бути щасливим, ти не відкрутишся від нього. Згідно із законом карми — законом, що існує на синтезі індуїзму й буддизму, — наші наміри, думки і вчинки в кожному втіленні визначають якість майбутніх життів. Убивав у минулому житті? Що ж, готуйся до випробувань хворобами, страхами і розраховуй на ранню смерть. Якщо був нечистим на руку — житимеш в убогості. Чинив перелюб, отже, матимеш ворогів значно більше, ніж друзів. Якщо ж у минулому втіленні ти вмів щиро радіти успіхам ближнього, то в наступному житті чекай заслуженої слави.

      Така ж негнучка річ в Індії — касти. Суспільство має чітку ієрархію станів, яка зберігається впродовж століть. Найвищу — касту брахманів (жерці, вчителі) — бог Брахма, за повір'ям, створив із власної голови. Кшатріїв (воїнів, правителів, знать) виготовив зі своїх рук, вайшьям (землеробам, ремісникам, торговцям) дісталися божі стегна, а шудрам (прислузі, рабам) залишилися ступні.

      Пізніше кожна каста поділилася на дрібніші стани. Якщо ти маєш карму народитися в даній касті — прийми долю як даність. Звісно, Конституція ще півстоліття тому відмінила цю антигуманну історичну традицію, однак нічого не змінилося. Суспільство й далі чітко ідентифікує себе за належністю до конкретної касти.

      Ситуацію поглиблює наявність касти недоторканних, яких Брахма нібито створив зі... сміття. Сьогодні  країна, яка пишається своєю фармацевтичною промисловістю, високими технологіями, перше місце в експорті якої посідають комп'ютерні програми, має 60 мільйонів знехтуваних. Це чистильники каналізації, прибиральники сміття, прачки — всі, хто займається «нечистою» справою, автоматично стають паріями. В селах вони не мають доступу до спільної криниці, мешкають окремо від інших і зобов'язані працювати на представників вищих каст. При цьому не доведи, Боже, їм потрапити на очі представникам «чистої» касти. Це осквернить почуття обраних Брахмою.

      Перехід із одного стану в інший практично неможливий. Рідко в якому зі шлюбних оголошень, надрукованих у газетах, можна зустріти вислів: «Каста значення не має».

У сарі пшеницю жала

      Дарміндра нас здивував: з'ясовується, в Індії нічого не дарують на день народження. Сувеніри близьким і друзям тут вручають за інших нагод. Українським туристкам на знак гостинності подарували сарі. І тут же запропонували приміряти. Це виявилося справою непростою: національний одяг індійок треба вміти не тільки одягати, й носити! Обгорнути навколо тіла шматок матерії завдовжки майже вісім метрів і завширшки метрів два — справжнє мистецтво. Жодних шпильок, гудзиків чи застібок не передбачено: сарі тримається завдяки мистецтву драпірування. Індійські жінки виглядають у такому вбранні справжніми королевами! До того ж це їхній повсякденний одяг. Жінка із багатої родини має у своєму гардеробі кілька десятків традиційних відрізів різного кольору і оздоби — від найтоншого шовку із золотими і срібними нитками до грубішої тканини. Селянка ж може все життя проходити в одному сарі. Кажуть, сам бог Крішна подарував своїм підопічним таке елегантне вбрання. І не треба перейматися, що там пропонує вередлива мода — міні, максі чи трапецію. Жодна паризька сукня не надасть жінці такої граційності, достоїнства і шарму, як сарі.

      Проте одна справа — поважно продефілювати в такому вбранні і зовсім інша — почуватися в ньому природно повсякчас. Як індійські жінки їздять у сарі на мотоциклі чи в причепі трактора ще можна якось уявити. Але як вони під палючим сонцем, ніби граючись, жнуть пшеницю, перуть біля річки — збагнути важко. Ніби для того, щоб здивувати нас ще більше, індійки легким порухом руки закидали собі на голову важезні кошики і незворушно прямували у своїх справах.

      Індійці не тільки вдягаються інакше. Вони абсолютно відрізняються від інших землян. Ви не побачите тут автоматичних «американських посмішок» і європейської підкресленої ввічливості, африканської нестримності і східної манірності японців. Їхня гармонія із собою і навколишнім світом — результат сплаву індійської філософії й індуїзму.

      Кожен індієць постійно перебуває в стані самозаглиблення. Здається, його свідомість існує вище рівня буття. Можливо, в такий спосіб легше відштовхуватися від підступних рифів недосконалого світу. Світ проривається до тебе галасливим повідомленням про чергове божевілля, а ти у відповідь посміхаєшся і медитуєш...

      Їхні боги нагадують дитячі малюнки — такі ж щирі, світлі й доброзичливі. У спілкуванні з ними індієць не потребує посередників. Ти можеш налаштуватися на внутрішній діалог зі своїм богом і в найскрутнішій ситуації розраховувати на покровительство Всевишнього. «Наші боги доступні і чуйні й не вимагають від людини ревного дотримання ритуальних догм», — сказав Дарміндра.

      Випадково ми потрапили на службу в індуїстський храм. Ритуал, який тривав хвилин п'ятнадцять, нагадував своєрідне свято: з «вівтаря» зняли завісу, двоє священнослужителів били у дзвінкі литаври. Потім запалили священний вогонь і окропили присутніх водою (Дарміндра розповідав, що святою в Індії вважають воду Гангу, яка зберігається в кожному домі і не псується роками). Наприкінці ми разом з індусами здійснили ритуальну ходу довкола скульптурних зображень богів. На виході священик роздавав причастя, яке за смаком нагадує ароматизований цукор. А бог Шива зі своєю дружиною Дургою дивилися на присутніх з ніжністю і розумінням.

Цілуйтеся на здоров'я

      Якщо на початку індійського фільму на стіні висить рушниця — наприкінці картини вона неодмінно... співатиме й танцюватиме. Хіба можна не розпізнати цей особливий симбіоз казки й мелодрами, присмачений несподіваними поворотами долі на тлі розкішних пейзажів? У якому ще жанрі за кілька хвилин герой хвацько вискочить з вікна в'язниці прямісінько на спину коня, звідти — на дах потяга, що прямує на шаленій швидкості, потім опиниться на слоні, за допомогою якого проламає ворота палацу, і, на одному подихові обеззброївши десяток слуг, викраде принцесу саме в той момент, коли злодій уже нагострив свiй каральний меч. Перенесе красуню через бурхливу річку, вихором промчить крізь палаюче село та непрохідні джунглі, де на кожному кроці чатує тигр... І впродовж цього карколомного калейдоскопу за будь-яких умов — сидячи, лежачи, стоячи на голові, голодуючи чи помираючи — герої фільму співають пісні. Якщо в картині немає розлучених близнят, зацькованого наклепниками нареченого, сміливого сироти, який наприкінці знаходить заможних батьків, — це не індійське кіно. Інших фіналів, окрім щасливих, жанром не передбачено.

      Можна скільки завгодно піддавати сумніву художню якість боллівудського кінопродукту, відштовхнувшись від скептичного «фільми можуть бути гарні, погані й індійські», проте доводиться визнати: працюють місцеві продюсери й режисери просто-таки космічними темпами. Сьогодні в Боллівуді — національній індійській кінофабриці — щороку знімають понад 800 стрічок. Це вдвічі більше, ніж у голлівудській «кузні».

      Перша індійська картина вийшла на екран 1913 року. Щоб добути кошти на її реалізацію, піонер місцевої кінематографії Палке продав усі коштовності своєї дружини, оскільки жоден банк не погодився фінансувати його «божевільну ідею». Золотом «другої половини» жертвував і відомий нині режисер Сатьяджит Рей, починаючи роботу над своїм першим фільмом, — заклав прикраси у ломбард.

      Не одне покоління радянських шанувальників кіно виросло на індійських фільмах. Непереможне кохання, промовисті жести, біль і страждання, що неодмінно обертаються на радість... Як тут залишитися байдужим? Пристрасті на екрані іноді доходили до такої межі, що, здавалося, сльози героїв уже капають у залу кінотеатру, а ридання глядачів відлунюють за спинами акторів.

      «Мені це знайоме, — жартував Дарміндра. — Всі жінки у залі плачуть, а чоловіки... сміються». Щоправда, додав він, нині в кінозалах сліз уже не пускають: звикли. Адже сюжети індійських фільмів повторюють один одного, ніби клони. Проте кіно в Індії люблять. Глядачі щиро вірять у те, що їм показують на екрані. І це при тому, що в реальному житті немає нічого від індійського кіно!

      Проте хоч як вирували пристрасті, поцілунків на екрані не було. Їх разом з інтимними сценами заборонили 1932 року, і з того часу акторам Боллівуду, які живуть на батьківщині «Камасутри», доводилося або танцювати у мокрих сорочках (щоб вдати пристрасть) або промовисто вихиляти стегнами. Коли ж глядачам здавалося, що, за всіма канонами, герої ось-ось зіллються в поцілунку, наречений різко відскакував від коханої і починав танцювати. Обмеження на поцілунки зняли лише під час прем'єрства сина Індіри Ганді Раджива. Подейкують, керівник держави, який глибоко шанував кінематограф, сказав рішуче «досить» після зустрічі з Ріші Капуром (сином Раджа Капура) — актору вдалося переконати керівника держави, що така заборона вже своє віджила...

«Одружуся, як мама дозволить»

      — Мені двадцять шість, а я не маю коханої, — поділився з нами Дарміндра. — Недавно сказав мамі: «Хотів би вже мати сім'ю». Однак вона не підтримала: «Почекай ще два роки, тоді тебе й одружимо...»

      Наш гід — симпатичний хлопець, з живим південним темпераментом — не жартував. Дев'ять десятих шлюбів у Індії і сьогодні визначають не молоді, а їхні батьки. Вони підшуковують пару для своєї доньки або сина, часто звертаючись за послугою до професійної свахи чи даючи оголошення в газетi. При цьому не приховують, що набагато вигідніше шукати... невістку, а не навпаки. Хоч як дико це звучить, проте народження дівчинки індійська родина вважає економічно не вигідним: під час одруження батьки зобов'язані надiляти доньку приданим, еквівалент якого — солідна грошова сума і коштовності. Скажімо, батьки Дарміндри, віддаючи заміж єдину доньку, виклали «на дорогу» 20 тисяч доларів. Традиційно жінки в Індії не працюють, цілковито присвячуючи себе родині (тільки віднедавна деякі з них почали вдаватися до несміливих спроб у напрямі кар'єри). Отож «заплатити» майбутньому чоловікові за дружину — святий обов'язок батьків.

      Така традиція спонукає індійські сім'ї «планувати» стать майбутньої дитини. Шлюбні пари iз заможних прошарків суспільства керують процесом за допомогою ультразвукового обстеження: якщо виявиться, що очікують дівчинку, вагітність можуть перервати. Бідняки, звісно, такої можливості не мають, тому часто... вбивають новонароджених дівчаток.

      Звідси — дефіцит наречених, про який розповів Дарміндра. Нині в Індії жінок на десять відсотків менше, ніж чоловіків. Демографи підрахували, що майже 100 мільйонів наречених-чоловіків не мають шансу знайти собі пару.

      Звісно, хлопець і дівчина можуть покохати один одного і без відома батьків. Зрештою, як вберегтися від солодких стріл Амура? Наприклад, навчаючись в університеті, вони можуть жити під одним дахом, однак після навчання кожен повертається у свою родину, і вже від батьків залежить, коли і з ким одружиться їхня дитина.

      А як же кохання? «Почуття настає після весілля», — вірить Дарміндра. «А якщо ні?» — цікавимось обережно в нашого індійського красеня. «Тоді з'являється прив'язаність: народжуються діти. Родина для індійця — святе».

      Справді, розлучень в Індії не буває. Навіть якщо когось із подружжя обгрунтовано звинуватили в подружній зраді, це не привід для розпаду родини. У випадку смерті чоловіка вдова не має права знову виходити заміж, а ось удівець одружитися може. Хвалити Бога, залишився в минулому (хоча й не такому далекому) дикунський ритуал саті —коли після смерті чоловіка разом із ним спалювали і дружину. Заживо...

Весілля... наосліп

      Після відвідин знаменитого Тадж Махалу ми вирішили прогулятися вечірньою Агрою. «Хочете поглянути на індійське весілля?» — запитав моторикша, і не встигли ми погодитися, як наше таксі зупинилося біля ресторану. На вході зібрався жвавий гурт пишно вбраних людей, лунала жива музика. Верхи на коні під'їхав наречений. Гордо піднята голова прикрита шовковим тюрбаном, на якому поруч із живими квітами вигравали коштовності. Розпочався торг. Після кожного раунду «переговорів» свати тиснули один одному руки, били барабани і мерехтіли спалахи фотокамер. Несподівано на нас одягнули гірлянди з живих квітів — очевидно, сприйняли за гостей. «Запрошені» таким чином, ми разом з іншими учасниками дійства зайшли до приміщення.

      За індійською традицією, наречені не бачать один одного аж до весілля. Заінтриговані, ми хотіли сфотографувати «історичну» мить зустрічі майбутнього подружжя. Вислухавши наше прохання, господарі дали «добро». І чемно запросили приєднатися до свята. Інтер'єр ресторану нагадував кінозал. Тільки замість екрана — яскраво прикрашена сцена, біля якої гордим одинаком сидів наречений. Очікував... Гості, здавалося, забули про його існування — жваво обмінювалися люб'язностями і новинами. Неозброєним оком було видно — зібралося товариство вищої касти. В сусідній кімнаті відбувалося частування: подавали вегетаріанські страви — такі гострі, що непідготовленому гурману краще добре подумати перш ніж скуштувати їх. Індійці ж смакують таку їжу, як цукерки. Їдять руками. Навіть рис, картоплю й салати спритно виловлюють пальцями. З напоїв — тільки вода й кава. Спиртного на індійських весіллях не вживають.

      Аж ось і найголовніша мить... Наречену принесли до сцени і дозволили судженому побачити її обличчя. Потім молодята мали накинути один на одного вінки з розкішних живих квітів (обмінятися обручками, словом). Очевидно, від хвилювання процедуру ніяк не вдавалося здійснити. Наречена сяяла радістю. А ось її жених особливого щастя не випромінював. До кінця вечора він так і не видавив із себе посмішки. Що вдієш — не просто одружуватися наосліп...

      Потім почалося фотографування на згадку з родичами, привітання і вручення подарунків. І танці під запальні індійські мелодії. Нас також запросили приєднатися, з ходу організувавши для гостей з України майстер-клас. Здається, привітних господарів ми не розчарували...

Юлія КОСИНСЬКА,
Олег КРУК. 

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>