Душа кожного історичного міста живе не лишень у його матеріальних пам'ятках. Не меншою мірою вона живе в назвах — тих, що пережили століття пройшли випробування часом далеко не всі витвори адміністративного назвотворення. Скажімо, прорізана на початку 1840-х крізь давні київські вали вулиця офіційно пробула Прорізною якихось кілька років. Потому її називали і Мартинівською (на честь домовласника), і Золотохрещатицькою (бо простяглася вона від Хрещатика й до Золотих Воріт). 1869 року вулицю було перейменовано на честь царського губернатора Васильчикова, а 1919 року — на честь діяча більшовицького перевороту Свєрдлова. Але всі ці роки для киян (принаймні для тих киян, які відчували свою закоріненість у давню міську традицію) вона залишалася Прорізною. І вулиця знову стала Прорізною наприкінці 1980-х, відроджуючи історичну пам'ять про давно вже зрівнені із землею вали міста Ярослава.
Є серед київських топонімів такі, що досі несуть відгомін княжої доби (від Гончарів і Кожум'як на Подолі до новонайменованих за давніми джерелами Урлівської й Срібнокільської на Харківському масиві). В інших назвах звучить доба козацького бароко (Микільсько-Притиська, Покровська — в Києві любили називати вулиці іменами розташованих на них церков). Тарасівська й Паньківська, прорізані в середині ХІХ на схилах київського «Латинського кварталу» (тут, у трикутнику між сучасними вулицями Толстого, Саксаганського та Володимирською, селилася університетська професура й студентство), принаймні для тодішніх «українофілів» виразно асоціювалися із Шевченком і Кулішем...
Гаслом більшовиків, як відомо, було зруйнувати все «до основанья». Вже 1919 року офіційна карта міста змінилась до невпізнанності. На ній без жодної системи було оселено весь тодішній пантеон «основоположників» і «вождів» — Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Артема, Урицького, Воровського, Ворошилова, Боженка, Бош, Пятакова... «Іменні» назви перемішувалися з «подієвими» — 25 Жовтня, 9 Січня, ІІІ Інтернаціоналу і окремо — Комінтерну, Революції, Паризької комуни, Січневого повстання. Знайшлося місце й визначним бунтарям минулих епох — від Спартака й до Степана Разіна. З «українських» імен на карту було допущено хіба що Шевченка з Франком та ще Лисенка з Леонтовичем.
Утім нові комуністичні назви ще довго існували тільки в офіційних документах. Кияни їх не визнавали й не вживали. Візники далі їздили «на Хрещатик і Фундукліївську», а не «на Воровського й Леніна». Питаючи дорогу, слід було називати саме стару назву вулиці, бо інакше майже ніхто не міг зарадити.
Масове неприйняття киян призвело до того, що вже по війні якось непомітно повернулися Хрещатик, Володимирська, Велика Житомирська (втім ім'я Воровського теж не зникло, поглинувши вже іншу, але теж дуже красиву стару назву — Бульварно-Кудрявська). Водночас місто інтенсивно розбудовувалося — y 1950-ті міськвиконком мусив називати щоразу по кількасот нових вулиць.
Особлива винахідливість не заохочувалася — карти всіх радянських міст повинні були «звучати» приблизно однаково. В хід ішли імена комуністичних діячів, передовиків виробництва, героїв воєн — громадянської, Великої вітчизняної та вітчизняної 1812 року. Там, де список вичерпувався, з'являлися незліченні «передовиків», «ентузіастів», «трансформаторні» й навіть «колекторні» (чимала вулиця з цією «благозвучною» назвою існує ще й досі).
Пізніше, в 1960—80-ті, рух за повернення історичних назв став одним із виявів прихованої київської фронди. Втім успіхи були не надто значні. Хіба що вулиця Ворошилова-Полупанова знову стала Великою Підвальною, а згодом — Ярославовим Валом, а вже на хвилі перебудови повернулися Паньківська, Прорізна, Контрактова площа. Зате можливості комуністичної системи утверджувати в київських назвах свою пропаганду були незмірно ширші. Вже 1985 року історичний Брест-Литовський проспект «на прохання ветеранів» став навіть не проспектом Перемоги, а «проспектом Победы» (підкреслено російськомовні таблички, розвішані вперше після царських часів, і тут мали утвердити «торжество інтернаціоналізму»).
Ситуація суттєво змінилася лише 1990 року, з приходом першої демократично обраної Київради. Усе виглядало тоді вельми обнадійливо. Ніхто, навіть найзатятіші «партократи», не заперечували необхідності ретельного захисту пам'яток старовини, ба більше — всього історичного середовища міста. Комісія з культури (на щастя, в ній згуртувалися справді залюблені у своє місто люди на чолі з надзвичайно світлою людиною, доктором фізико-математичних наук Іваном Українським) рішуче відкидала будівельні плани, які загрожували візуальному образові пам'яток (і наші ухвали виконувалися!), відкривала нові музеї, відроджувала історичні традиції ще магістратського Києва.
Ми почали активно повертати Києву його топоніміку. Саме історичну, питомо київську, виниклу ще до більшовицьких і царських адміністративних перейменувань (і тут ревнителі «кієвскава прошлава» закидали нам: а чого це Шовковична й Липська, а не Левашовська й Катерининська?). Саме тоді на карті знову з'явилися Михайлівська, Притисько-Микільська, Спаська, Інститутська, Банкова, Лютеранська, Трьохсвятительська, Дмитрівська, Дегтярівська, Еспланадна...
Ми стримували запал ультрапатріотів, які вимагали негайно увічнити в середмісті Петлюру, Бандеру й Коновальця (і водночас знайшли дуже вдалу, як на мене, «прив'язку» для імені Михайла Грушевського, перейменувавши так вулицю Кірова, «царська» назва якої — Олександрівська — в пам'яті киян не затрималася). Це «протягнуте» з величезними пригодами ще в останні місяці існування СРСР перейменування (досі вдячний тодішньому ректорові КПІ Петрові Таланчуку, який наважився підтримати нас від імені «трудового колективу») мало виразний присмак «ідеологічної диверсії» — український радянський парламент опинився на вулиці голови першого парламенту незалежної України...
Ми не поспішали з тотальними перейменуваннями, бо прагнули витворити струнку систему міської топоніміки, де було б збережено всі давні київські топоніми (як-от «Срібний кіл» чи «Княжий затон») — і водночас увічнено найяскравіші сторінки й постаті історії Києва та України (як-от імена Олени Теліги й Олега Ольжича поблизу трагічного Бабиного Яру чи гетьмана й дипломата Пилипа Орлика поруч із тодішнім будинком МЗС на Печерську). Програма, яку ми напрацювали на початку 1990-х, була розрахована на втілення впродовж тривалого часу. В ній було передбачено й повернення решти історичних назв, і знайдено місця для імен найвизначніших діячів нашого минулого, які не можуть не звучати на карті столиці незалежної європейської України.
(За «нашого часу» в сфері топоніміки ухвалили тільки одне рішення, за яке мені прикро: я досі вважаю, що вулиці Леніна треба було повернути ім'я великого мецената, шанованого киянами цивільного губернатора Івана Фундуклія. Проте діялося це на світанку незалежності — і переважив голос літературознавця-«рухівця», який був тоді «гуманітарним» заступником голови міської адміністрації Івана Салія: як, мовляв, можна увічнювати «царського сатрапа», що, до всього, мав за посадою обов'язок брати участь в арешті Шевченка?)
Можливо, ми встигли б зробити ще дещицю — але, за рішенням Верховної Ради, перша демократична Київрада припинила свої повноваження на рік раніше: не 1995-го, а 1994-го. В наступних скликаннях міської ради романтиків, перейнятих проблемами збереження історичного минулого (а головне — здатних розв'язувати ці проблеми на фаховому рівні), значно поменшало. А відтак роботу з упорядкування міської топоніміки фактично згорнули. Ухвалювалися лише поодинокі спорадичні рішення, коли треба було терміново увічнити пам'ять чи то Гончара, чи то Чорновола, чи то Лобановського, чи то Амосова... І робилося це без жодної системи, без урахування думки експертів (адже ім'я повинне не просто «прозвучати» на карті — воно повинно бути закріплене у відповідному місці й у відповідному оточенні).
Власне, міська комісія з найменувань і пам'ятних знаків формально існує ще й досі. Входять до неї авторитетні експерти-києвознавці, а її «душею» є вісімдесятилітня Лідія Антонівна Пономаренко, яка знає про київські назви буквально все. Але комісія ця дорадча, ніяких рішень сама не ухвалює. Київрада вирішує, прислухатися до рекомендацій комісії чи ні. І, виходячи з сьогоднішнього складу депутатського корпусу та пріоритетів керівництва міської адміністрації, майже завжди лунає саме «ні».
Доходить іноді до анекдотів (на жаль, сумних). Ще комісія складу початку 1990-х вирішила, що в Києві знову буде вулиця Велика Васильківська, що з'являться вулиці Івана Мазепи (бо саме тут гетьман-будівничий звів декілька своїх найвідоміших храмів), Січових Стрільців (саме тут була казарма, звідки УСС рушали на захист Центральної Ради) та Володимира Антоновича (саме тут жив визначний український історик). На жаль, ухвалити остаточне рішення завадив нам брак часу, але відтоді ці назви «самочинно» з'явилися на картах, на бланках розташованих тут установ. Але для київської влади ці центральні вулиці столиці досі залишаються Червоноармійською, Січневого повстання, Артема та Горького, увічнюючи структури, події й людей, що відіграли сумну роль в історії України. Йдеться аж ніяк не про брак грошей — кожне з влаштованих мерією свят із безкоштовним пивом для молоді коштує значно дорожче від виготовлення нових табличок. Iдеться, радше, про свідому ідеологічну настанову, за якою на карті столиці обов'язково повинні залишатися «мітки» радянської доби.
На жаль, у царині київської топоніміки, окрім стагнації, віднедавна запанував ще й цілковитий волюнтаризм. Київський міський голова Олександр Омельченко, вислухавши від колеги Лужкова докір щодо зникнення Московського району, спонтанним рішенням перейменовує проспект Червоних козаків... на Московський проспект! Але ж у Києві вже існують Московська вулиця, Московський міст, Московська площа, і поява ще Московського проспекту, крім усього, неминуче створить плутанину й труднощі для міських служб — пошти, аварійної, «швидкої», оператори яких віднині муситимуть кілька разів перепитувати, про що, власне, йдеться. Експертна комісія з найменувань могла б пояснити мерові всі негативні наслідки такого кроку, але всупереч установленій процедурі, перед винесенням рішення на сесію експертів-фахівців ніхто не запитував...
На початку 1990-х у Києві не було такої хвилі тотальних перейменувань, як у Львові. Ми свідомо діяли поступово, бо мали довготривалу програму. І через це я зараз іноді шкодую. Можливо, нам слід було діяти рішучіше, бо й досі кияни ходять вулицями Урицького й Січневого повстання, досі у нас існують всілякі проспекти «-річчя Великого Жовтня» й Ленінградська площа, хоч міста такого — Ленінград — давно вже немає.
Навряд чи ці речі є малозначущими. Політологові й письменнику Миколі Рябчуку належить слушне спостереження: сучасні Албанія чи Румунія живуть не краще від України — злидні й корупція там, можливо, навіть страшніші. Проте вони (на відміну від нас) стукають у двері об'єднаної Європи. Бо там не лишилося жодної вулиці Ходжі чи Чаушеску. Не кажучи вже про «великого Леніна», чиє ім'я ніхто й не думав усувати з карти більшості українських міст. Для довідки: в Києві сьогодні залишилися три вулиці Леніна (в Жулянах, у Бортничах, на Троєщині). Крім того, є вулиця Ленінська й вулиця Володі Ульянова на Борщагівці, провулок Володі Ульянова на Біличах, вулиця Ілліча в Новій Дарниці. І щоб ніхто не подумав, що у такий спосiб вшановано ще за життя поета-комуніста Бориса Ілліча Олійника, тут-таки розташовано й вулицю Надії Крупської. Коментарі, як кажуть, зайві.
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук,
письменник, депутат Київради
в 1990—94 роках.
