Олексiй Богданович: «Коли я перестану думати про досконалість»...

      Акторські злети можуть бути стрімкими й непевними або поступальними й закономірними. Успіхи Олексія Богдановича, актора театру й кіно, учня Л. Олійника й Ади Роговцевої, є доказом того, що поступальні й закономірні вимагають від людини передусім одного — наполегливої праці.

      Говорити з актором про конкретну виставу чи конкретний фільм, особливо після прем'єри, надзвичайно легко: враження просто нуртують у душі. Інша річ, що важко розгледіти особистість — людину, спроможну зворушити своєю роботою в тій чи іншій виставі (стрічці), і водночас пошукача власного шляху. Можливо, розмова з Олексієм Богдановичем, записана до репетицій та прем'єри «Маленьких подружніх злочинів» — цією виставою «франківці» закривали свій сезон — і через те позбавлена, сказати б, синдромів післяпрем'єрної ейфорії (вони нерідко проступають у журналістських запитаннях), дасть змогу відволіктися як від власних буденних справ, так і від справ театру. А ще, хоч як це дивно, пригадати скандинавські мотиви...

«Важко працювати, коли існує непорозуміння»

      — Олексію, ви — один із найбільш затребуваних українських кіноакторів. Маєте чимало пропозицій, і, напевне, самі мрієте у когось знятися. Хто з кінорежисерів видається вам особливо цікавим?

      — Важко відразу відповісти, бо мої вподобання часто змінюються. Мені подобається Ларс фон Трієр. Але не можу сказати, що якийсь режисер мене одного разу вхопив і донині тримає.

      — Чим саме фон Трієр вас привабив?

      — Своєю оригінальністю, особливою манерою. Він не просто знімає фільми — він систематизує свої кінороботи. Ніхто з режисерів не рухається в мистецтві за допомогою трилогій, а він, схоже, тільки в них і працює. Перша його трилогія «Е» об'єднала три картини, назви яких починаються з «Е», другу він назвав просто: «Золоте серце», а нині створює третю.

Я бачив лише кілька його фільмів, та оці кілька — не схожі на інші

      — Що для вас є важливим у роботі тандему режисер — актор?

      — По-перше, щоб між режисером і мною був резонанс стосовно певних людських якостей. Ми в житті кого обираємо для спілкування? Людей, у розмові з котрими відчуваємо відгук. Коли кожен про своє, діалогу немає. І так само у випадку режисер — актор. Коли режисер чує актора, а актор режисера, виходить добрий результат.

      — А хто саме такий режисер для вас?

      — Ті режисери, з якими я працював... Відрази до режисерів не відчував (сміючись). Я намагався знайти точки дотику — важко працювати, коли існує непорозуміння.

      — Стиль кого з українських режисерів бодай нагадує стиль фон Трієра?

      — Я такого не бачу. Фон Трієр — це європейське кіно, наше кіно — інше. Данія, його батьківщина, — перша скандинавська країна, кінематограф якої визнав світ. Можливо, Україна стане першою слов'янською країною, кінематограф якої можна буде з часом порівнювати з кінематографом данським. Взагалі про таке непросто говорити, а нині, коли стан нашого кіно, сказати б, не найкращий, говорити про його стиль, манеру, як на мене, — зухвало.

      — Ви себе в ролі режисера бачите?

      — Поки що ні. Хоча мені пояснюють, мовляв, оскільки сьогодні в цю професію приходять люди, які мало володіють фахом, то мені варто з позиції кінодосвіду втручатися в режисерський процес.

      — А в ролі сценариста?

      — Не уявляю.

      — Режисерська робота ближча?

      — Так. Вона простіша — ти ні за що не відповідаєш (сміючись), можна сказати: «...бо поганий сценарій і погані актори». Сценарист бере на себе велику відповідальність. Існує переконання: п'ятдесят відсотків успіху фільму — це хороший сценарій, тридцять — хороші актори, а те, що залишилося (двадцять відсотків), — режисерські...

      Намагання писати були. Але коли я читав написане, то розумів, наскільки воно не відповідає тому, що я дійсно відчував і про що хотів розказати. Я в пошуках тієї влучної форми переказу («перекладу») почувань і переживань, що мають місце як у реальному житті, так і в моїх снах, яка зробить останні зрозумілими й цікавими для інших.

      — Те, що ви переживаєте у своїх снах, пов'язане з професією?

      — Думаю, професія в даному разі є подразником. Робота над роллю вимагає, щоб чималий проміжок часу був відданий на службу фантазії. Моделюєш різні стани, в яких міг би опинитися персонаж, відслідковуєш спосіб його життя, вимальовуєш образ, вигадуючи й такі обставини, яких у сценарії чи п'єсі немає, — щоб краще зрозуміти персонажа, треба побачити його дії в численних життєвих ситуаціях. Фантазія в акторській професії — надзвичайно реальна й вагома річ, тому її потрібно розвивати й нею користуватися. Після перегляду гарної вистави чи фільму часто бачу сни, тематично пов'язані з побаченим, із тим враженням, яке я отримав від спілкування з мистецтвом. Ці сни продукують нові ідеї, емоції, почуття. Коли я перестану думати про досконалість «перекладу» цих снів (я дуже вимогливо ставлюся до себе), сподіваюся, зможу втілити на папері те, що втілити маю бажання.

«У кожного актора є свої штампи»

      — Ви починали з фільму Миколи Мащенка «Все перемагає любов». Якось під час зйомок ви тричі поспіль зіграли епізод, де ваш герой плаче. Мащенко був вражений, а ви пояснили, що емоцію зіграти легко?

      — Тоді було легко (сміючись). Так, то був мій перший досвід роботи перед камерою. Я відчував особливу відповідальність, знімаючись у Мащенка: його сприймали передусім як метра, бо він робив хороші фільми, й актори, котрі з ним працювали, ставали зірками.

      — Мащенко — ваш хрещений батько в кіно?

      — Виходить, що так. Мене залякували, мовляв, Мащенко — режисер жорсткий, тримає акторів у чорному тілі, але в його ставленні до мене я цього не відчув. Він надзвичайно мене шкодував, жалів, намагався не образити, бо як мудра людина розумів, що коли мене, на той час молодого ранимого, недосвідченого актора якимось словом необережно скривдить, я моментально закриюся і вже потім перед ним у кадрі ніколи не відкриюся.

      — А що нині зіграти легко?

      — Те, що легко, грати не хочеться. У кожного актора є свої штампи, вони є і в мене, але я не хотів би ними спекулювати.

      — Сьогодні американських акторів просто використовують в анімації. Художник робить «копію» актора, навіть, можна сказати, грає за нього, створюючи ті чи інші рухи. Ваше ставлення до такого «мистецького акту», адже з часом, схоже, це робитимуть і в нас?

      — Виходить, мене перекреслюють?! Буду пручатися до останнього! Цікавіше, ніж жива людина, нічого бути не може.

      — Часом заявляють: «Треба грати за рангом...». Відмовляєте тим, котрі пропонують епізодичні ролі?

      — У епізодах грати відмовляюся — нецікаво. Тим паче що я — не актор епізоду. Чимало колег робить подібну роботу яскраво, я — ні. Мені потрібна перспектива — показати розвиток характеру персонажа. Коли роль велика, маю можливість цей поступ вибудувати, навіть якщо якусь сцену провалю, є шанс компенсувати «провал» в іншій. Тому епізоди просто боюся грати — і в театрі, і в кіно. А з іншого боку, є акторські амбіції, які говорять, що я заслуговую на більшу увагу до себе, ніж коли дають епізоди. Якби був матеріал, прочитавши який, я відчув бажання зіграти будь-що... Немає.

      А стосовно рангу... Бувають моменти, коли відчуваєш зайву відповідальність. Якось на гастролях перед моїм виходом на сцену колега сказав: «Ну, тепер ми подивимося, як грає народний артист!». Я відповів жартом, але водночас зрозумів, що віднедавна на мене дивляться іншими очима і вже не будуть так легко прощати невдачі, як колись. Звання обтяжують, зобов'язують увесь час тримати себе в тонусі.

«У нашому суспільстві немає позитивного героя»

      — «Є два види простоти: зла і добра», — констатує Робер Брессон. Поділяєте ролі на ті, які грати просто, бо в них — зла простота, і ті, які легко даються, бо в них — простота добра?

      — Сьогодення — час, коли простіше грати яскраві постаті негативного звучання: злодіїв, героїв з епатажними вчинками. Вони, виявляється, ближчі нашому глядачеві й запам'ятовуються краще, ніж позитивні персонажі. На мій погляд, у нашому суспільстві немає позитивного героя, і суспільство не знає, яким він має бути, тому його образ нині створити важче.

      — Хто з героїв, яких ви зіграли останнім часом, хоча б умовно належить до позитивних?

      — Можливо, Микола Задорожний, незалежно від того, що він зробив у кінці фільму. Телебачення вже кілька разів повторило «Украдене щастя», але жодна людина мені не сказала: «Навіщо ти його вбив?!». Мабуть, у цьому є й заслуга режисера — Андрій Дончик зумів вивести такого позитивного персонажа, котрий безмежно любить жінку і здатен на вчинок.

      — Дозвольте зацитувати Інгмара Бергмана: «Найсуттєвішим засобом виразності актора є його погляд». Ви любите близький план? Важко грати в такі моменти?

      — Якось мені сказали: «Оператор тебе не любить...». Камера — в руках оператора. Коли відчуваю, що мене не люблять одразу двоє — камера й оператор, — грати непросто.

      А спокійні близькі плани, з очима, я дуже люблю. Люблю, коли в кадрі не треба мімікрувати. Такі моменти в роботі потребують особливої тонкості, вони — нелегкі. Важливо, щоб око режисера помічало потрібне й ту особливу мить, коли актора треба знімати.

      — Хто з сучасних письменників, на ваш погляд, є актуальним для кіно?

      — Юрій Андрухович — надзвичайно цікавий автор. Думаю, він — із когорти особистостей, які здатні створити кінодолю нашого мистецтва. Незрозуміло, він не дозволяє екранізувати свої твори чи кіномитці бояться братися за його матеріал...

      — Можливо, прийде час, і вам запропонують ролі в фільмах за творами Юрія Андруховича. Що вас захоплює: кіно чи телесеріал?

      — Хотілося б, щоб було прокатне, ігрове кіно, хоча я взагалі не розмежовую кіно на прокатне і непрокатне. До серіалів у мене особливе ставлення: це — хисткий матеріал. Олег Бійма знімав не серіали, його роботи — це телевізійне кіно. Я з особливим задоволенням знявся б у телевізійному фільмі (де п'ять-десять серій — максимум), але не відмовився б і від ширшого формату.

      — У російське кіно вас не запрошують?

      — Кіноринок Росії настільки перенасичений російськими акторами, що пробитися на його терени неросійському неможливо. Кілька разів я намагався влитися в російський кінематограф — російські актори стоять «на смерть» (сміючись).

      — Що вплинуло на вашу згоду зніматися в серіалі «П'ять хвилин до метро»?

      — У проекті «П'ять хвилин...» мали бути як російські, так і українські обличчя. От мені й запропонували попрацювати. А оскільки Олександр Роднянський мене добре знає (сміючись), то відразу й затвердив.

      Я, як авантюрна людина (усі творчі люди — авантюристи), отримавши запрошення, подумав: «Як це? Знімаюсь-знімаюсь, і не знаю, що означає робота в серіалі...». А це, виявляється, — важка робота, марафонська дистанція.

Лілія БОНДАРЧУК.

ДОСЬЄ «УМ»

      «Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996), народний артист України (2006), Олексій Богданович закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого у 1984 році. Відтоді працює в Національному театрі ім. І. Франка, у кіно — з 1986-го.

      Знімався у фільмах: «Все перемагає любов» (1986), режисер М. Мащенко; «Блакитна троянда» (1987), режисер О. Бійма; «Гріх» (1991), режисер О. Бійма; «Афганець» (1991), режисер В. Мазур; «Розкол» (1991), режисер І. Колосов; «Єлисейські Поля» (1991), режисер О. Левченко; «Обітниця» (1991), режисер В. Ілляшенко; «Останній бункер» (1991), режисер В. Іллєнко; «Для сімейного вогнища» (1991), режисер Б. Савченко; «Злочин з багатьма невідомими» (1993), режисер О. Бійма; «Юденкрайз, або Вічне колесо» (1996), режисер В. Домбровський; «Природа» —серіал «Острів любові» (1996), режисер О. Бійма; «Дві Юлії» (1998), режисер О. Дем'яненко; «Прощання з Каїром» (2003), режисер О. Бійма;  «Украдене щастя»  (2004), режисер А. Дончик.