Київська церква

04.05.2007
Київська церква

Києво-Печерська лавра.

      Життя нашого суспільства часто не збігається з духовним виміром. Постає питання: як можна світське життя народу покласти на духовну матрицю? Як наш видимий світ поєднати зі сферою невидимого?

 

Дар мови

      Нинi ми живемо між Великоднем і Вознесінням. Останні слова Господа на землі, перед тим як Він вознісся з Елеонської гори, були до апостолів: «Силою Духа Святого, який зійде на вас, ви будете мені свідками в Єрусалимі та по всій Іудеї, в Самарії і аж до краю землі». Сходження Святого Духа на апостолів було звершеним божественним актом заснування Церкви Христової на землі. У «Діяннях святих апостолів» підкреслено її вселенський характер. Найперше в оповіданні про сповнення апостолів Святим Духом сказано про дар промовляти різними мовами. Мова, що колись поділила і розділяє народи по землі, стала засобом проповіді про з'єднання народів у вірі в Сина Божого і в засновану Ним Церкву для спасіння людей. Перша сторінка історії Церкви про проповідь апостолів, звернену до різних народів, ствердила вчення, що для Церкви Христа немає «ні елліна, ні іудея, обрізаного і не обрізаного, чужоземця і скіфа, невільного і вільного, а все і у всьому Христос».

      У всенародній і вселенській Церкві Христовій у перший же день її існування, після сходження Святого Духа на апостолів, ствердилось визнання в християнстві національних особливостей релігійного життя народів. Мовний дар благодаттю Святого Духа, що зійшов на апостолів, освятив мови народів. Це не суперечить вселенському характеру Церкви, бо не було волі Божої, щоб у Всесвітній Церкві Христовій стала мова одна і слово одне, як до побудови Вавилонської вежі. Воля Божа виявлена у гармонійному поєднанні всесвітності Церкви з народністю, національністю її членів. Як свідчить одне із правил перших Вселенських соборів, кожна церква має пристосовуватись до звичаїв того краю, в якому перебуває.

      Святий Іреней Леонський свідчить: «Хоч на світі є різні мови, але сила Передання є одна й та сама. Не інакше вірять і не інше Передання мають церкви, засновані в Німеччині, Іспанії, Галії, на сході, в Єгипті, Лівії й посередині світу. Але як сонце, цей витвір Божий, одне й те саме у всьому світі, так і наука істини всюди ясніє, освічуючи всіх людей, які прагнуть пізнати істину».

      Однак в історії Православного сходу після доби вселенських соборів є чимало прикладів нешанування апостольського заповіту «говорити про діла Божі мовою кожного народу», так як і недодержання канонічного правила за святих апостолів: «Єпископом кожного народу належить знати першого між ними і визначати його як главу...» Іншими словами — кожен народ має право на свою Церкву. Історія Церкви знає латинізацію, еллінізацію, русифікацію, румунізацію, полонізацію народів через Церкву. Тільки не треба забувати, що використання людьми Церкви Христової у своїх політичних цілях ведуться всупереч волі Божiй.

Основа Київської церкви

      Фундатором української церкви є святий апостол Андрій. Частина учнів, які прийшли з ним, і ті, що приєдналися до них на території Русi-України, рукоположені апостолом. Вони стали ієреями, протоієреями і розійшлися по нашій землі, проповідуючи та утверджуючи віру Христову. Одразу постає питання: якою мовою звертався святий апостол Андрій у своїх проповідях на нашій землі українській? Безумовно, що не грецькою і не іудейською, а мовою, яку розуміли наші пращури. Дар знання цієї мови Апостол сприйняв на П'ятидесятницю з язиком вогню. Це свідчить про те, що мова наша українська освячена на П'ятидесятницю і промисел Божий передбачав утворення Помісної української церкви, рівної серед вселенських церков.

      Історію церкви в Україні-Русі досліджували і продовжують вивчати багато істориків і культурологів, серед яких: Олександр Лотоцький, Михайло Грушевський, Іван Огієнко. Вони наводять низку свідчень про поширення християнства в ті часи на нашій землі. Відомо, що князь Аскольд був християнином. Донька болгарського царя Ольга, прибувши в Київ і ставши дружиною князя Ігоря, молилася в храмі св. Ілії на Подолі, за 70 років до того, як її онук охрестив Русь-Україну. До речі, коли у I столітті від Різдва Христова вигнанець із Риму св. Климент прибув у Інкерманський монастир в Криму, то на території північного Причорномор'я вже існувало майже 1500 християнських спільнот.

      Під час хрещення киян Володимирова держава охоплювала великі простори від Карпат до Волги. На цих просторах мешкали різні племена, не тільки україно-слов'янські. За часів князя Володимира сини його, що їх садовив по головних містах різних земель, за його наказом хрестили людей, будували храми. На півночі, в Новограді — Ярослав, у Пскові — Судислав, у Полоцьку — Ізяслав, на північному сході в Ростові — Борис, в Муромі — Гліб, на півдні, в Тмуторокані (Кубань), — Мстислав. Отже, і для східнослов'янських племен, прадідів білоруського і майбутнього російського народів, колискою християнства був Київ, київський князь був їхнім хрестителем, за якого вони і вважають рівноапостольного князя Володимира.

      Після смерті Ярослава Мудрого, згідно з його заповітом, землі Київської держави поділили на князівські уділи між п'ятьма його синами. Держава стала занепадати. В 1169 році не кочівники, а князь Андрій Суздальський, син засновника Москви Юрія Долгорукого і онук Володимира Мономаха, здобув Київ, поруйнував і обікрав руську столицю.

Галицько-Волинська митрополія

      Перед навалою монголів хана Батия в 1237 році до Києва прибув останній у першу добу історії церкви митрополит-грек Йосип. Невдовзі Київщина і Переяславщина вже не були князівствами. В цей час на північний захід від Києва розвивалася Галицько-Волинська держава, заснована Мстиславом і його сином Романом. Далі правили Данило Романович (Галицький) з братом Васильком, а потому Лев І Данилович, на честь якого король Данило заснував місто Львів. З огляду на більшу відстань від татарської орди українська культура могла розвиватись у той час тільки в Галицько-Волинській державі.

      Іншим державним центром, куди перемістилася частина спадщини держави Володимира—Ярослава, стало Суздальсько-Володимирське князівство на півночі між Волгою та Окою, пізніше Московщина. Князі Данило і Василько просили патріарха Цареградського поставити митрополитом Кирила ІІІ. Митрополит іменувався Київським, і кафедрою вважався Київ, але Кирило мало його навідував, проживаючи в основному у Володимирі, подалі від татаро-монгольського впливу. Слідами митрополита Кирила пішов його наступник митрополит Максим (грек за походженням). Як описує Лаврентіївський літопис, митрополит Максим, не витримавши татарського насильства, залишив митрополію і втік iз Києва на Суздальську землю. Це сталося у 1300 році. Тим часом галицько-волинські князі почали добиватись у Царгороді утворення нової, Галицької митрополії, що і сталося в 1303 році. Проіснувала ця гілка української митрополії до 1391 року.

      Із занепадом Галицько-Волинської держави український народ, за винятком Галичини і Холмщини, опиняється під Литовською державою аж до другої половини XVI століття. Перша Литовська митрополія, окремо від Києво-Московської, з'являється при князі Гедимінасі. Згодом в церковному Царгородському «каталозі» згадується про литовську митрополичу кафедру, закриту через невелику кiлькiсть християн та їхню близькість до Русi, де Руський (Київський) митрополит легко може правити.

      У зв'язку з Флорентійською унією, ще до падіння Царгорода в 1453 році під ударами турків, Московська церква, що перебувала в юрисдикції Цареградської патріархії в складі Київської митрополії, відокремилася.

      У 1448 році Собор московських єпископів без порозуміння з Царгородським патріархом поставив на митрополита єпископа Рязанського Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. Митрополит Іона, який помер у 1461 році, був останнім митрополитом у Москві, що мав титул Київського і всія Русі. Наступник його на кафедрі іменується вже Московський і всія Русi.

      Канонічної санкції на автокефалію Московської митрополії тоді не було. Як і коли настало канонічне оформлення автокефалії Московської митрополії, точних даних немає. Таким чином, Московська церква, як митрополія перебувала в стані фактичної, а не формально-канонічної автокефалії — до перетворення її в Московську патріархію в 1589 році, тобто 141 рік.

Третя доба української церкви

      «От тоді розділилися митрополії», — пише літопис про 1458 рік. Київська православна митрополія на Сході Європи була поділена на дві: власне Київську, в якій залишилась Українсько-білоруська православна церква в Польсько-Литовській державі, і Московську. Ці церкви живуть своїм окремим життям упродовж двох iз чвертю століть — до 1686 року.

      Ця доба найбагатша в житті Української церкви. Коли ми говоримо тепер про відродження УПЦ та про відновлення її давніх традицій, слід звертатися до третьої доби її історії. У 1586 році патріаршою грамотою після соборного рішення Львівське братство отримало право ставропігії. На ступінь ставропігійного братства було піднесено і Віленське свято-духівське братство. Ставропігія дослівно з грецької мови означає «хрестопіднесення». Право ставропігії означало право незалежності від місцевої церковної влади, в даному випадку від Цареградського патріархату.

      Осередком української духовної освіти стає Острозька академія, заснована в Острозі на Волині в кінці 70-х років XVI століття великим опікуном УПЦ князем Костянтином Острозьким, сином знаменитого литовського гетьмана, князя Костянтина Івановича Острозького. Тут у 1581 році вперше була видрукувана повна Біблія церковно-слов'янською мовою, що відома під назвою «Острозьке Євангеліє».

      Відновлення єпархії православної церкви у Польщі відбулося за участю українського козацтва у 1620 році, за гетьмана Петра Сагайдачного. В 1620 році козаки зустрічали у Путивлі Царгородського патріарха Феофана. За переказом Густинського літопису: «...оточили його сторожею, як бджоли матку свою». В тому ж році був проведений Собор і відбулося висвячення Київського єпископату з відновленням ієрархії на чолі з митрополитом, на що Патріарх Феофан видав грамоту в Києві. Діяли славетні православні братства: Києво-Богоявленське братство, Києво-Могилянська братська академія. При управлінні УПЦ митрополитом Петром Могилою відбувся Київський Собор у 1640 році, який за багатством і глибоким змістом соборних діянь мав епохальне значення в історії нашої церкви.

Петро ЮЩЕНКО,
голова громадської організації «За Помісну Україну!».

(Закiнчення — у наступному номерi «УМ»).

 

ДОВIДКА «УМ»

Періодизація історії Української православної церкви

      Перша доба — від заснування УПЦ при князі Володимирі до занепаду Києва і Київської держави (988—1240)

      Друга доба — від 1240 року до поділу попередньої Київської митрополії на київську і московську (1240—1458)

      Третя доба — окреме існування в Литовсько-Польській державі до підпорядкування Київської митрополії Московській Патріархії (1458—1686)

      Четверта доба — перебування українських єпархій у складі російської ПЦ до 1917 року. До цієї доби відносяться і події в церковному житті православних українців під Польщею до її падіння і поділу в кінці XVIII століття

      П'ята доба — українське церковно-православне відродження і рух від 1917 року до теперішнього часу. Сюди відносяться і події з історії УПЦ в Канаді і Америці

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>