Русинська пастка

21.04.2007
Русинська пастка

Русинський прапор повторює кольорами росiйський. А ведмiдь тутешнiй — закарпатський.

Триколор над Карпатами

      7 березня 2007 року Закарпатська обласна рада визнала давню назву всіх українців — русини — «національною меншиною». А саме: прийняла рішення про внесення в перелік національностей області національності «русини». Своїм прапором нова національність обрала триколор: синя, біла і червона смуги. Як у Росії. Тепер такий же прапор можуть затвердити як обласний.

      «Закарпаття найпершим прийняло свій обласний герб, але найостаннішим затверджує прапор, — розповідає професор Ужгородського університету, доктор історичних наук Сергій Федака, який входить до складу комісії облради з розгляду геральдичних проектів. — Переважна більшість поданих проектів прапорів створені на основі державного синьо-жовтого, з різними доповненнями, що передають специфіку області. Русинські організації подали свій варіант — синьо-біло-червоний. З 35 проектів комісія відібрала 13, з яких 2 — з триколором».

      Ініціатором ухвали про русинів як окрему національність став депутат обласної ради Євген Жупан, за фахом дитячий лікар, а в громадському житті — голова Народної ради русинів Закарпаття. За таке рішення проголосували 71 депутат з 79 присутніх на сесії. Щоправда, журналістам з ложі преси було видно, що в залі присутні заледве 60 депутатів. Де взявся отой десяток з гаком голосiв — загадка.

      Восени 2006 року облрада вже зверталася до Верховної Ради із клопотанням визнати русинів на загальнодержавному рівні як окрему національність. Але тоді нардепи на таке не погодилися.

      Закарпаття багатоетнічне й полікультурне — такий стереотип втовкмачують Україні й світу говіркі політикани. Тут, мовляв, і угорці, і словаки, цигани, євреї. Утім це не означає, що регіон — поліетнічний, адже майже 80 відсотків закарпатців — українці (поліетнічним регіон стає, коли титульної нації в ньому проживає менше, ніж 75 відсотків). Найменш численна громада Закарпаття — це русини. За останнім переписом 2001 року їх налічується менше відсотка від мешканців області. За рішенням обласної Ради 1992 року, кожен закарпатець має право вільно визначитися, українець він чи русин. На початку 1990-х років київські науковці Олександр Нельга і Валентина Борисенко за дорученням уряду проводили соціологічне опитування на Закарпатті і зафіксували 40 русинів. У 1993 році русинів було 55, а в 1994-му — 96.

      Заввідділом Інституту археографії та джерелознавства НАНУ, автор десятка монографій про народонаселення Всеволод Наулко нагадує, що будь-яка етнічна спільнота визначається за притаманними їй спільними рисами. «Закарпатці живуть в ареалі, який є продовженням основного етнічного масиву розселення українського народу, — каже доктор Наулко. — Мова— західний діалект української, деякі наші діалекти ще більше відрізняються від літературної, ніж «мова русинів». За культурою закарпатці  належать до карпатського типу українського етносу. Четверту ознаку, самосвідомість,  показав перепис: менше одного відсотка закарпатців зарахували себе до русинів».

      Науковці систематично надають українській владі обгрунтовану інформацію стосовно етнічних груп і національних меншин. Реальність така: русини — це давній етнонім усього населення теренів України з часів Київської Русі. Майже до кінця ХІХ ст. закордонні автори усіх українців називали русинами, рутенами або руснаками. Польща і Чехо-Словаччина, що окуповували українські землі, корінному населенню дозволяли називатися «русинами» і забороняли слово «українці», аби втримати «свою» частину народу від об'єднання з рештою. «Поступово народ набував іншого статусу, іншого рівня самоусвідомлення, нація консолідувалася. Це органічний процес, притаманний усім європейським народам, — розповідає директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ, академік Ганна Скрипник. — На Наддніпрянщині назва «українці» утверджується в середині ХIХ століття. Проте в краях, які були дистанційовані в державному, політичному планах від решти української спільноти, законсервувався давній етнонім часів києворуської доби. На Галичині й Буковині етнонім «русини» зберігався до ХIХ століття, на Закарпатті — до середини ХХ століття».

«Русь чотириєдина»

      У радянські часи етнологи з Москви охоче вивчали модель культури Закарпаття, так само як інших прикордонних теренів — Полісся, Криму. Утім, поки тримався СРСР, співробітники московського Інституту етнології і антропології РАН стверджували, що закарпатці — це частина українського народу, бо модель культури — матеріальної, духовної, соціонормативної — у них така ж, як у решти українців. По проголошенню незалежності кілька десятків русинів звернулися за підтримкою до вищезгаданого Інституту Російської Академії наук (а ми знаємо, у яких випадках «трудящі» зверталися по допомогу до Москви), і його співробітники наділили групу статусом «четвертого східнослов'янського народу». Отже, Русь стала «чотириєдіная».

      В енциклопедії «Народы России» (1999) за редакцією директора московського Інституту етнології і антропології Валерія Тішкова сказано, що русини — це етнічна група росіян, розшифровується як «сыновья Руси». У переписі 2002 року, де росіянам пропонувалося назвати свою, одну з 16, етнічну групу — помори, мещера, весь, череміси, були виділені й підгрупи українців (буковинці, верховинці, гуцули). І чомусь окремо зазначено етнос «русини» (бойки, карпатороси, лемки). Цього «етносу» у чималенькій Росії відшукалося аж 97 осіб.

      «Русинський рух, або ж політичне русинство виходить на поверхню з розгортанням процесу українського державотворення на зламі 1980-90-х років, як альтернатива для громадськості, — свідчить професор Ужгородського університету Сергій Федака. — Від самого початку він розвивався під автономістськими, часом сепаратистськими гаслами: ми, мовляв, не українці і не маємо з ними нічого спільного».

      Заступник директора Інституту національних відносин і політології НАН України Май Панчук дослідив, що в усіх країнах, де проживають українці-русини, цей рух виник немов з помаху «чарівної палички» в один рік: Товариство підкарпатських русинів у Закарпатті (лютий 1990 p.), Русинська Оброда у Меджилабірцях, Чехословаччина (березень 1990 р.), Стоваришення лемків у Легниці, Польща (квітень 1990 p.), Об'єднання приятелів Прикарпатської Русі у Празі (жовтень 1990 р.). Щоправда, Русинська організація Угорщини в Будапешті з'явилася у березні 1991-го. Тоді ж відбувся і Перший світовий конгрес русинів. У 1993 році кілька десятків русинів створили «Временноє правительство Подкарпатской Русі» і  започаткували газету «Подкарпатська Русь». «Почався балаган, гучна й агресивна пропаганда, — згадує Сергій Федака. — Активісти русинства переконували людей, що тільки-но буде визнано русинську націю, як настане земний рай і русинів фінансуватимуть і з тої, і з другої, і з третьої столиці».

      «За певних сприятливих обставин із тих, хто називається закарпатськими українцями, може витворитися окрема, четверта східнослов'янська нація — русини», — стверджує ідеолог русинства, американець Павло Магочій (Пол Магочі), син українки й угорця. У 1978 році він заснував Карпаторуський дослідницький центр у США. Його праця «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)» вийшла друком українською в Ужгороді у 1994 році. Магочій розробив програму «захисту русинів у майбутньому», що має реалізовуватися, зокрема, через «поглиблення розколу в українських товариствах у сусідніх країнах» і «утворення автономної республіки Підкарпатська Русь». «На певні роздуми наштовхує те, що прізвище Магочі засвітилося у списку агентів чехословацької служби безпеки. Певні підозри викликають і візити його на Закарпаття у комуністичні часи та виступи на партійних активах у супроводі працівників КГБ», — пише професор Май Панчук. Врешті, зусиллями «спонсорів» і пропагандистів у 2001 році до русинів зарахували себе вже 10 тисяч закарпатців.

Шифри до «дєла»

      У 1992 році перед Україною постала подібна зароза, були широко розповсюджені сепаратистські рухи у п'яти регіонах України — Закарпаття, Буковина, Одещина, Крим, Донбас. Як розповідає полковник СБУ у відставці Віктор Бурлаков, який з 1992 по 1996 рік очолював управління з захисту національної державності і боротьби з тероризмом, служба дослідила, що населенню Закарпаття такі настрої не притаманні. До 1996 року всі ці інспіровані з-за кордону рухи були припинені. Колишній есбіст пояснив, що закордонні центри інспірують в Україні тактику ними ж керованого хаосу. А СБУ нині послаблена, вичищена декількома хвилями, резюмує вiн. Загалом Україна в останнi роки ослаблена перманентною полiтичною кризою, є зручним майданчиком для сепаратистських сценарiїв.

      Після розпаду СРСР у держав-сусідів, у чиїх «обіймах» у різні часи «тішилося» Закарпаття, потекла слинка. «Лідери угорських правих партій заговорили про відродження святостефанівської держави, почали широко пропагувати русинізм, — розповідав у одному з інтерв'ю доктор історичних наук, професор Ужгородського університету Михайло Тиводар. — Особливо старалися словацькі політичні кола, основною метою яких була ліквідація української меншини в Словаччині шляхом її переорієнтації на русинізм. У ідеологів русинізму всіх мастей виникла ілюзія, що вдасться етнічно переорієнтувати і значну кількість українців Закарпаття». У складі Словаччини є значна частина українських закарпатських земель — Пряшівщина. Кілька років тому тамтешній Музей української культури перейменовано на русинський, так само й театр, і кафедри в місцевому університеті. Утім українська влада мовчить. «Років 10 тому я був у Югославії і дізнався, що туди їдуть русини з Угорщини, аби конституюватися у народ. Питаю, хто везе? Магочій! Так він же — співробітник «делікатних» служб Словаччини, Канади і колишнього СРСР! Я поїхав у Белград, повідомив міністра закордонних справ, вони зняли питання, повідомили в Київ — і хоча б тобі відгук був!» — дивується голова Українського Фонду культури Борис Олійник.

      Сьогодні натхненники русинського руху під гаслом «Объединим Русь!» пишуть: «После распада СССР в «независимой Украине» судьба древнего православного карпаторусского народа, более тысячи лет имевшего свою культуру и государственность, сложилась трагически. Русинство жестко подавляется, карпаторусский народ лишен всех национальных прав« (http://www.mrezha.ru/ua). З проросійської, зокрема, комуністичної преси і пропагандистських акцій видно, що «четвертий східнослов'янський народ» охоче підпирають своїми плечима колишні комсомольські й КПУ-шні діячі. Старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. Максима Рильського НАНУ Григорій Щербій згадує, як йому на рецензію потрапив рукопис дисертації одного з ідеологів русинства Павла Гольдмаша (написаний у співавторстві з його сином, бізнесменом зі Словаччини). Рукопис був далекий від науки, але таїв несподівані відвертості: «Нам треба було доповiдати про ситуацiю в Закарпаттi в Москву, але ми знали, що ця iнформацiя дiйде до Горбачова, i їй не дадуть ходу. Тодi ми звернулися за тiльки нам вiдомими шифрами до голови КГБ СРСР. I справа була вирiшена».

      Словаччина і Угорщина, які нині з приємністю пропагують русинський рух, забувають польське гасло «Без вільної України не буде вільної Польщі» і те, що потрапили до комуно-російського «табору» тільки після падіння України. Зараз вони хижо облизуються на українські краєвиди й відсотки населення і не бачать пастки, в якій смачно пахтить  «русинське питання». Адже з проголошенням «русинської держави» невідворотно відбудеться перегляд центрально-європейських кордонів. За картою Магочія, русинські терени є, поза Україною, в Польщі, Угорщині, Словаччині. Кому ж насправді належатиме ота «держава», свідчать барви на прапорі її ідеологів.

 

З IСТОРIЇ ПИТАННЯ

      Всенародні збори русинів-українців 21 січня 1919 р. в Хусті, де 420 учасників представляли 175 населених пунктів Закарпаття ухвалили возз'єднання Закарпаття з Україною. На Першому з'їзді Народовецької молоді Підкарпатської Русі 7 липня 1929 року в Ужгороді було прийнято заяву: «Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу та що наша мова і література була є і буде та ж сама, що і наших братів з того боку Карпат. Проголошуємо, що всілякі стремління, щоби сфабрикувати з нас якесь окремішнє плем'я і тим відірвати нас від матірних земель будемо всіма силами поборювати і взиваємо, щоб назву «русин-українець» завжди і всюди уживати». У 1937 році у «Маніфесті до українського народу Підкарпаття» з вимогою навчати дітей українською мовою виступили понад двадцять політичних партій і товариств, чимало газет і журналів. Перший сейм Карпатської України своїм законом 15 березня 1939 р. проголосив: «Державною мовою Карпатської України є українська».

* * *

      27 вересня 1991 р. відкрилася сесія Закарпатської облради, на якій тодішній її голова М.Волощук виступив з ідеєю автономії Закарпаття. Проти постала депутатська група «Демократична платформа» на чолі з М.Тиводаром. Під стінами облради зібрався великий мітинг, члени Української Республіканської партії розбили намети і почали голодування. Сесія прийняла рішення про референдум, але мітингуючі заблокували двері, і депутати змогли розійтися тільки пізно вночі. 28 вересня М.Волощук подав у відставку.