Пані з історії

31.03.2007
Пані з історії

Наталя Полонська-Василенко.

      Перед іспитом з історії найкраще перечитати саме посiбник Наталi Василенко. Книги цієї тривалий час забутої авторки були перевидані в Україні лише на початку 1990-х років. З титульного аркуша двотомника на нас дивиться вродлива пані. І небагато хто здогадується, яка несподівана дорога привела цю талановиту гарну жінку до української історії.

 

Любов, яка змінює

      «У мене горіла посеред кімнати «буржуйка»; ми грілися коло неї, їли печену бараболю, звичайно з сіллю, а іноді навіть із салом — це вже був «делікатес», — згадувала в еміграції Наталя Дмитрівна вечори у квартирі на вулиці Тарасівській, проведені в товаристві Миколи Василенка. Життя самотньої жінки у пореволюційному Києві було не з легких. Позбавлена університетських посад, практично без засобів до існування та ще й тяжко хвора. «Перенесла «іспанку», два тифи і вісім місяців пролежала з ендокардитом», — писала вона про початок 1920-х.

      Тоді й почав навідувати недужу Микола Василенко — академік, відомий громадський та політичний діяч. Тривалий час Наталя Полонська перебувала в стані між життям та смертю, кілька разів кликала до себе священика. В одну з таких хвилин вона пише листа з освідченням у коханні. І підписує конверт: «Миколі Прокоповичу Василенку (передати у випадку моєї смерті)». Василенко також пройнявся теплим почуттям до своєї підопічної і невдовзі по її одужанні — 28 квітня 1923 року — вони побралися. Тоді ж до прізвища першого чоловіка 39-річна Наталя Полонська додала через дефіс — Василенко. Беручи шлюб, Наталя прийняла і коло спілкування чоловіка, його світогляд. Росіянка за походженням, вона стала на бік української інтелігенції та розділила її долю.

      Народилася майбутня дослідниця в Харкові. Її батько, Дмитро Меншов, успішну військову кар'єру поєднував з історичними студіями. Донька теж захопилася історією й археологією. По закінченні Київського університету св. Володимира залишилася в ньому викладати і невдовзі була обрана на професора. Але 1920 року замість зачиненого більшовиками університету постав Київський інститут народної освіти (КІНО). Його адміністрація взялася відлучати «старих буржуазних спеціалістів» від викладання. Непотрібна новій владі професорка вчителює по школах та курсах. У Полонської навіть виникає думка назавжди полишити Київ. Бакинський університет уже обрав її професором кафедри археології та виділив півтора мільярда карбованців на переїзд та купівлю книжок. Чималі, як на ті часи, гроші. Та все ж вона лишається — хвороба, а згодом і заміжжя змінюють плани.

      «Великороска за походженням, я була далека від українських кіл, хоча ніколи й не займала стосовно них ворожої позиції, — писала Наталя згодом у біографічному нарисі, присвяченому чоловіку. — Я знала, що, ставши дружиною Миколи Прокоповича, мені потрібно зі стану «нейтралітету» перейти на бік української партії». Це вимагало великої громадянської мужності, адже в повітрі вже витали звинувачення на адресу академіка, що невдовзі набудуть форми політичного процесу «Київської організації «Центру дій». На тлi цього тривожного для української культури часу відбулося немов народження нового історика — Наталя Дмитрівна все більше уваги приділяє українознавчим студіям, починає писати та друкувати свої праці українською мовою.

Що змінила СВУ?

      У липні 1923 року Києвом прокотилася перша хвиля арештів. Головною фігурою процесу «Центру дій» влада обрала Миколу Василенка. Політичні процеси на той час уже були не новиною для України, однак цей вперше торкнувся академії. Її адміністрація беззастережно стала на бік своїх співробітників — клопотання до різних урядових інстанцій iз проханням звільнити вчених щоразу підписували всі академіки. А жодного з заарештованих, незважаючи на тиск влади, не виключили зі складу академічних установ.

      Як дружину «ворога народу» Наталю Дмитрівну негайно, ще під час слідства, звільнили з усіх посад. Ось тоді, без її прохання, і потрапляє вона завдяки турботі Агатангела Кримського до лав академії. Щоправда, і раніше Наталя Дмитрівна успішно співпрацювала з деякими установами УАН, зокрема Всеукраїнським археологічним комітетом. З літа 1924 року працювала в Інституті української наукової мови, що його очолював академік Кримський, та в інших академічних установах, зокрема у складі комісії для складання біографічного словника діячів України. На чолі цієї комісії від її заснування, у 1919 році, стояв Микола Василенко. Він зрікся посади після судового процесу «Центру дій». Його місце посів академік Сергій Єфремов. Та 1929 року склад комісії знову зазнав змін — її голову заарештовано та засуджено у справі «Спілки визволення України».

      Цей політичний процес докорінно відрізнявся від процесу «Центру дій» — проминуло лише кілька років, але академічний світ значно змінився. Ніхто вже не підписував заяв з клопотаннями, а всіх арештантів негайно звільнили з лав академії. І хоч процес не торкнувся безпосередньо родини Василенків, психологічно він був для Наталі Дмитрівни не менш важким за попередній. За гратами опинилося багато друзів та однодумців — Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська разом iз чоловіком Олександром Черняхівським.

      Початок 1930-х років ознаменувався для академії періодом «чисток». Протягом кількох років з неї так чи інакше було видалено більшість науковців, що репрезентували українську науку в 1920-х роках. На їхнє місце, за влучним висловом Наталі Дмитрівни, «за допомогою партквитка» прийшла молодь. Полонська-Василенко не потрапила до числа заарештованих, її не звільняли за політичним звинуваченням чи у зв'язку з реструктуризацією. 1934 року її без зайвих розмов відправили на пенсію. Щоправда, невдовзі з'ясувалося, що Академія таки потребує її послуг. Співпрацю було поновлено: спочатку з академічною бібліотекою, а згодом з Інститутом економіки. З 1938 року Полонська-Василенко — науковий співробітник Інституту історії.

Врятована від СМЕРШу

      Друга половина тридцятих позначена самотністю. Один за одним йдуть з життя або в заслання її друзі та однодумці. 1935 року після тривалої хвороби помер Микола Василенко. Через кілька років по тому Наталя Дмитрівна знову, вже втретє, візьме шлюб. Цього разу її обранцем також буде колега — дослідник історії кооперації Олександр Моргун. Попри обставини, кінець 1930-х — початок 1940-х років залишив у «науковій скрині» Наталі Дмитрівни найзначніший спадок. Вона завершила низку монографій, блискуче захистила докторську дисертацію з історії України. Текст цієї роботи вченій вдалося вивезти в еміграцію.

      Влітку 1941 року у зв'язку з наближенням лінії фронту уряд УРСР вирішує евакуювати Українську академію наук до Уфи. Наталя Дмитрівна не потрапила до жодного з евакуаційних списків, куди входили важливі, на думку влади, співробітники академії. Потрапивши до академічних списків, Агатангел Кримський, Людмила Старицька-Черняхівська, Оксана Стешенко були «евакуйовані» так, що жоден з них повернутися до Києва шансів не мав, а як місце поховання в їхніх біографіях і досі зазначають Казахстан.

      Оминувши евакуацію, Полонська продовжує працювати у відновленій новою владою академії. Саме до цього часу відноситься описане Омеляном Пріцаком його знайомство з Наталею Дмитрівною в грудні 1941 року: «...Одного холодного і голодного грудневого дня я прийшов до Інституту археології УАН, де на той час працювала Наталя Дмитрівна. Вона сиділа в неопаленій кімнаті в повному зимовому одязі за столом, повним документів та рукописів. Хоч їй на той час було 56 років, вона зберегла явні сліди колишньої краси, і тільки після того, як я кілька хвилин вдивлявся в неї, неспроможний вимовити слово, нарешті відрекомендував себе...»

      Iз наближенням радянських військ Наталя Дмитрівна, як і значна частина представників української інтелігенції, вирішує полишити місто. Дворянці, що перебувала під окупацією, та дружині засудженого академіка нічого доброго у повоєнній радянській Україні не світило. Тому з багатьма іншими емігрантами вона виїздить до Праги, де відновлює свої наукові студії. Протягом року співпрацює з Вільним університетом у Празі, першим українським вищим навчальним закладом на еміграції. Серед її колег ціла плеяда видатних українських науковців — Дмитро Дорошенко, Володимир Щербаківський, Олександр Колесса. Але вже 1945 року вона разом з частиною професури університету переїздить углиб Європи. Рішення виявилося далекоглядним. Невдовзі загони СМЕРШу заарештували ректора університету та декого зі співробітників. Навчальний заклад закрили, а його архів вивезли до Радянського Союзу.

      Наталя Дмитрівна померла 8 червня 1973 року та була похована в містечку Новий Ульм, неподалік Мюнхена. Останні роки життя Наталі Дмитрівни минули в притулку для самотніх. В еміграції вона продовжила наукову працю: редагувала «Енциклопедію українознавства» та журнал «Український історик», протягом багатьох років була деканом відновленого в Німеччині Українського вільного університету, членом низки наукових товариств та Міжнародної вільної академії наук у Парижі. В останні роки життя значну частину родинного архіву вона встигла передати різним науковим організаціям. Але її особистий архів, переданий до Українського вільного університету, лише нещодавно став доступним історикам. Протягом 20 років ознайомитися з ним було практично неможливо. Зараз перелік документів, що зберігаються в архіві, оприлюднений в iнтернеті.

Світлана МОРМЕЛЬ.  

 

ДОВIДКА «УМ»

      Українська академія наук (УАН) — нині Національна академія наук України — була заснована в листопаді 1918 року. Ініціатором її створення став міністр освіти в уряді гетьмана Павла Скоропадського Микола Прокопович Василенко. Академія розподілялась на три відділи: історично-філологічний, природничо-математичний та соціально-економічний. Згідно з законом про академію, вона визначалася як «найвища державна наукова установа на Вкраїні» та була самоврядною, тобто мала повну автономію у питаннях внутрішнього життя. Так було до початку 1930-х років, коли через зміни статуту та керівництва академія зазнає низки реструктуризацій. Як наслідок — практично повнiстю було ліквідовано установи, створені при її заснуванні, та вилучено зі складу співробітників усіх тих, хто не відповідав стандартам радянської науки.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>