Пропаганда «сампродаву»

      Літератор, який продає свої книжки, — видовище на наших теренах незвичне й обтяжене паскудними спогадами про нечесаних поетів, які ще й досі іноді вигулькують у підземних переходах чи на святкових узвозах із табличками на грудях. Люди звикли до табличок на грудях і читають їх однаково, хоч які б каракулі й страхіття вивалювалися з них. «Я інвалід з дєтства» або «Купіть мою першу книжку» — хіба не одне й те ж? Коли наївні генії своїм коштом друкували свої ж твори (і в цьому, підозрюю, була найфатальніша помилка; ні, щоб видавати  белетристику чи гороскопи з кулінарними порадами), а потім виходили з ними «в народ», то могли сподіватися хіба що на випадкове співчуття. Акт купівлі в такого автора його книжки й пожертва безногому каліці автоматично записувалися у спільний рядок витрат.

      Андрій Курков розповідає, що й він колись так само намагався продавати свої книжки. Зрештою, чого тільки не продавали тоді письменники (чимало з них могли б похизуватися дивовижним торговельним досвідом). Минуло трохи часу і ера «сампродаву» набула іншого масштабу і зовсім іншого значення. Читач утратив свій меценатський статус. Сьогодні він уже не отримує катарсису і миттєвого відпущення гріхів після акту купівлі книжки. Нема тієї урочистості, тих голодних очей автора. Нема тріумфу доброї волі й душевного бальзаму. Натомість є благородний жест вітчизняного письменника, який обдаровує свого читача присутністю й спілкуванням. І автографом, звісно.

      Отже, минулої п'ятниці, у день Св. Миколая, книгарня «Наукова думка», що на Європейській площі, перетворилася на символічне місце, яке демонструвало нову, сучаснішу модель взаємин письменників і читачів. Власне, йдеться про пропаганду знаної і поширеної у всьому світі моделі, про буденну практику. Звісно, до неї й у нас вдаються впродовж останніх років нерідко, особливо на книжкових ярмарках. Іноді — з феєричним пшиком. Наприклад, пригадується мені, як на одному з минулих «Книжкових світів» Олесь Ульяненко відсидів годину в очікуванні вдячних читачів, які прийшли в кількості 1 шт. й «порадили» переробити обкладинку.

        Цього разу Ульяненко мав би нагоду отримати позитивніший experience, але не прийшов. Натомість прийшли Андрій Курков, який це все організував, а також  Юрко Покальчук, Оксана Забужко, Євгенія Кононенко та Олександр Ірванець. Уже перед початком акції назбиралося чимало представників ЗМІ, у вузькому просторі книгарні стало тісно від диктофонів та телекамер. Заходили якісь люди (з жаданням придбати новий мобільний телефон на обличчях), здивовано совали бровами і зморшками, питали: «Что случилось?» і вирушали до інших, привітніших магазинів.  Тим часом Андрій Курков швидко відбився від журналістів i приступив до комерційної діяльності. Звичність процедури дозволяла йому почуватися впевненіше, ніж, приміром, Євгенії Кононенко. Натомість Оксана Забужко роздавала інтерв'ю хвилин сорок. Робила вона це, як завжди, ефектно й афектно: спершу пояснювала нетямущим репортеркам, що не буде говорити більше двох хвилин, бо для сюжету й цього забагато, а потім переходила до просвітницької роботи. Доволі часто з її уст обвалювалися  фрази штибу: «Не знаю, що тут у вас відбувається» або «Я в цій країні буваю рідко». Наситившись спілкуванням із пресою, знаменита дослідниця самі-знаєте-чого незабаром щезла. А шкода. Вітчизняна книготоргівля тепер гризе лікті.

      Спершу книжки вдавалося продавати тільки Андрію Куркову. На якусь мить виникла прикра підозра, що акція все ж таки перейде в ту моторошну стадію, коли письменникам доведеться торгувати між собою. Але минула година, камери зі своїми носіями вирушили в ефір, а люди потихеньку приходили й книжки купували, що й треба було довести.

      Піарний успіх цієї акції безперечний. Принаймні в тому двовідсотковому сегменті книжкового ринку, який виявляє зацікавленість сучасною українською літературою.  Зрештою, «битва за відсотки» тільки починається.