Під покровом трьох муз

17.03.2007
Під покровом трьох муз

У такому вигляді маєток дійшов до наших днів. (Фото Володимира СТАДНІКА.)

      Це село відоме напевне кожному, хто часто їздить трасою Київ—Житомир. Точніше, відома його назва — Копилів, бо сам населений пункт до автостради лише «дотикається» крайніми хатами. На жаль, «по дотичній» знайомі з Копиловом і більшість дослідників історії Київщини, для яких цей топонім асоціюється головним чином із іменем Петра Чайковського. Композитор  і справді протягом 1889—1890 років двічі бував у Копилові і навіть написав тут декілька п'єс. Але в житті села набагато вагомішу роль зіграв господар тамтешнього маєтку Микола Карлович фон Мекк, який був одружений на племінниці автора «Лебединого озера». Зведені фон Мекком будинок і парк, хай і не в первозданному вигляді, але й сьогодні є окрасою копилівських пейзажів.

      А ще Копилів — досить помітна точка на карті українського землеробства (тут був виведений  відомий сорт пшениці «Поліська-70») і навіть медицини (з 1943 до 1954 рр. у селі розміщувалося центральне відділення Макарівської районної лікарні, колектив якої розробив методику умовно-рефлекторного лікування безсоння без використання снодійних препаратів). А якщо ще додати, що у Копилові є власні Оболонь та Волга, то сумніви щодо самобутності села зникають самі собою.

 

«Де живеш? — На Валу»

            У дитячі роки я часто бувала в Копилові. Але, збираючи шишки під столітніми ялинами у парку чи прямуючи до автобусної зупинки Висадженою — довгою, обсадженою з обох боків тополями вулицею, — навіть уявити не могла, скільки цікавого таять у собі й ці дерева, й навіть прориті попід парканами канави. Доторкнулася до притрушених пилом часу секретів лише тепер, а допомогла мені в цьому вчителька місцевої школи, і заразом «позаштатний» архіваріус села Наталія Кохан.

      Наталія Степанівна одразу зазначила, що говорити про Копилів «лише як про сторінку з біографії Чайковського — обкрадати і себе, і історію». Адже перші письмові згадки про село стосуються ще часів визвольних змагань проти польської шляхти. Про події XVII ст. нагадують і залишки земляних валів на околицях села (до речі, один із копилівських кутків і нині називається Валом). Після поділу українських земель між Росією та Польщею село неодноразово переходили від одного власника до іншого. В 1881 році господарем тамтешніх земель став Микола Карлович фон Мекк — син  баронеси Надії фон Мекк.

      Ім'я цієї жінки для багатьох пов'язане з Чайковським — Надія Філаретівна і Петро Ілліч протягом багатьох років вели листування, хоча жодного разу не зустрічалися (між ними була домовленість, що знайомство їхнє буде лише заочним). Та Надія фон Мекк була цікавою особистістю і сама по собі — мало того, що народила 11-х дітей, але й займалася великою меценатською діяльністю, допомагала художникам та музикантам. Наталії Кохан вдалося розшукати Тетяну Олексіївну Сєбєнцову — одну з внучок Миколи фон Мекка, від якої вона дізналася багато дивовижних фактів, що виходять далеко за рамки історії окремо взятої родини.

Навіщо більшовикам меценати

      Сліди діяльності фон Мекків і сьогодні зустрічаються у Копилові ледь не на кожному кроці. Взяти хоча б уже згадану Висаджену — саме  фон Мекк зробив дорогу, що з'єднала село з житомирським шляхом, і обсадив її  тополями, які добре вбирають вологу (Копилів стоїть на заболоченій місцевості). За його ж кошти навколо села були прориті канави, що  прослужили копилівцям ледь не ціле століття. Років двадцять тому, під час чергової реконструкції дороги, канави вздовж Висадженої засипали, а тополі вирубали, через що на навколишніх городах тепер частенько стоять калюжі.

      Чайковський в одному з листів до Надії фон Мекк із захватом писав про масштаби розпочатого в Копилові будівництва: будинок із водонапірною баштою, парк з озером та розарієм, вітряки, молочна ферма, кінний завод, — і все оснащене найсучаснішою за тодішніми мірками англійською технікою. (Крім того, Микола фон Мекк володів найбільшим у Москві автомобільним парком. Один із автомобілів був доставлений і до Копилова. Не виключено, що це було взагалі перше авто, яке проїхало житомирським шляхом). Щоправда, Надія Філаретівна у іншому листі зауважила: а чи варте все це часу, зусиль, грошей? Чи оцінять прийдешні покоління ці звершення?

      На жаль, баронеса була права. Хоча копилівські селяни свого пана любили. Про це свідчить хоча б такий факт: коли в 1914 році Микола фон Мекк продав маєток родині Дурасових, то сорок копилівців за власною ініціативою поїхали разом з ним до Підмосков'я. Також відомо, що в роки Першої світової війни фон Мекк надавав фінансову допомогу копилівським вдовам. Але потім до влади прийшли більшовики, і Микола фон Мекк разом з тисячами інших найосвіченіших людей своєї доби був зарахований до «ворогів світового пролетаріату». Вірніше, спочатку цей пролетаріат добряче використав його знання і досвід (після революції Микола Карлович опікувався залізницями, викладав в університеті), а потім відправив на «звалище історії» — в 1927 році родич геніального композитора був розстріляний.

Якщо не спиться, слухайте шелест лип

      Що ж сталося з копилівським маєтком? Озеро було засипане, з алей зникли троянди, натомість з'явилися дикі чагарники та кропива. Будинок, звісно, теж втратив колишній блиск, але доля цієї споруди  дивовижна. Які тільки установи не знаходили притулку під її дахом! У 20—30 рр. тут була агрошкола, в роки окупації — німецький штаб, одразу після війни, як уже зазначалося, — районна лікарня.

      З лікарнею співпрацював відомий київський медик Павло Бейлін, під керівництвом якого й був розроблений вищезгаданий лікувальний метод. Суть його полягає в тому, що в палатах створюється відповідний мікроклімат: свіже повітря, шум дерев, звуки водоспаду плюс тиха приємна музика — і пацієнт засинає без усіляких снодійних. В Копилові цей мікроклімат створювався не штучно, а природним чином, адже біля будинку фон Мекка росте багато лип, і пацієнти мали змогу дихати багатим на фітонциди повітрям.

      Згодом у маєтку оселилася загальноосвітня школа: старші класи навчалися в «панських покоях», а молодші — в колишній споруді для челяді. В 1973 році поруч було зведено сучасне шкільне приміщення, а в будинку фон Мекків розмістилася музична школа, контора дослідного господарства «Копилове», сільська рада. Останні років п'ятнадцять будинок стояв пусткою і потроху занепадав. Але нещодавно ним зацікавилася одна з вітчизняних фірм, яка забажала реставрувати будинок і парк і зробити їх принадними для туристів. Взагалі-то в обласному турбюро і зараз є маршрут до Копилова, але відновлений маєток, звісно, привабить набагато більше екскурсантів.

Село без депресії

      Завдяки зручному розташуванню і досить родючим землям Копилів ніколи не був селом депресивним. За радянських часiв навіть вважався одним із «зразкових» населених пунктів Макарівського району, сюди часто возили різні делегації (так, у 1953 році на зйомки фільму «Спортсмени нашого села» в Копилів приїжджала гімнастка Лариса Латиніна, а ще раніше — в 1938 році — цi мiсця відвідав легендарний льотчик Валерій Чкалов). Серед інших село вирізнялося і тим, що тут був не колгосп, а дослідне господарство Інституту  землеробства УААН. У теплицях тамтешньої селекційної станції за рік проходило два повних цикли вирощування зернових. Селекційна станція в Копилові діє і нині, але теплиці з початку 90-х не працюють, залишилася тільки невелика дослідна ділянка в полі.

      У радянські часи всіляко підкреслювався факт перебування в Копилові Чайковського: біля в'їзду до села стояв пам'ятний знак, працював філіал районної музичної школи, був навіть створений сільський симфонічний оркестр. І хоча ні філіалу, ні оркестру давно вже немає, в деяких копилівських оселях й сьогодні можна побачити старі скрипки та віолончелі, ну й, відповідно, є ще люди, які вміють на них грати.

      У місцевій школі років тридцять тому навчалося до п'ятисот дітей. Зараз «постійний контингент» становить 135 учнів   (крім того, школу тимчасово відвідують діти, що потрапили до розташованого в Копилові обласного притулку для неповнолітніх). За словами директора школи Миколи Прокопенка, проблеми їхнього закладу мало чим відрізняються від загальноукраїнських — дефіцит грошей на ремонт приміщень, недостатні надходження методичної та художньої літератури до бібліотеки, перебої в роботі опалювальної системи. Щоправда, останній пункт найближчим часом має зійти з порядку денного, оскільки до села нарешті провели газ.

      Ще років десять тому в Копилові стояло до сотні пустих хат. Тепер же, за словами секретаря сільради Світлани Рудоман, «садиб на продаж» практично не залишилося. І хоча більшість обійсть були куплені під дачі, є сім'ї, які перебралися сюди з Києва для постійного проживання,  — люди, як і раніше, працюють у столиці, а мешкають у селі. Всього на початок 2007 року в Копилові проживало  1264 особи. За минулий рік у селі народилося аж 17 (!) дітей (в попередні роки, як правило, народжувалося не більше шести-семи).

«Я радий, що у тебе вродили буряки»

      Крім даних про маєток фон Мекка в архіві Наталії Кохан є чимало інших цікавих документів. Наприклад, листи з фронту. Наталія Степанівна показує  пожовклі від часу папірці і розмірковує: «Читаючи ці листи, іноді хочеться і сміятися, і плакати. Ось, наприклад, солдат пише: «Дорога моя  Марусю, я дуже радий, що в тебе вродили буряки. Тепер ти зможеш нагнати доброго самогону й вип'єш з сусідками за те, щоб я остався живий». Ну який, скажіть-но, телесеріал  зрівняється за драматизмом і щирістю з оцими двома реченнями?!..».

      Попрощавшись iз Наталією Степанівною, я прямую Висадженою до автотраси. І думаю про те, скільки загадок може приховувати звичайне, на перший погляд, українське село. Та що там село — кожна вулиця і навіть кожна старенька хата! Скільки таких листів «до Марусь» лежать десь, нікому не потрібні. Скільки їх було погризено мишами і спалено байдужими внуками! І чому думки та почуття рідної прабабусі багатьох із нас цікавлять менше, ніж страждання  телевізійної «няньки Віки»? Ви знаєте відповідь на цi запитання? Я, на жаль, ні... 

 

МІСЦЕВА ТОПОНІМІКА

Копи лови на Волзі!

      Є декілька версій щодо походження назви села. Але копилівцям найбільше подобається така. Одного разу йшов сильний дощ, і складене в копиці сіно попливло. Селяни, рятуючи панське добро, кричали: «Копи лови». Відтоді село начебто й почали називати Копиловом.

      А ще в Копилові дуже цікаві назви кутків — Ганджиманівка, Ворочок, Моріжок, Оболонь, Волга. Копилівська Оболонь, як і київська, виникла на місці болота. Що ж до Волги, то так називається вулиця, яка все приростала новими хатами і врешті стала дуже довгою і звивистою — як річка Волга.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>