Dj Паша — радість наша

02.03.2007
Dj Паша — радість наша

      Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному  «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина  двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих  акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд.

 

«Через кілька років проблем, як наповнити ефір якісною українською музикою, не виникатиме ні в кого»

      — У зв'язку з новою посадою з ефіру не зникли?

      — Ну «Пашину двадцятку» як вів, так і веду. Їй уже скільки? Майже 10 років. Це найстарша програма в ефірі нашої радіостанції і взагалі в українському FM-діапазоні. Як вдалося втриматися? Думаю, завдяки чіткій збалансованій лінії, стабільності. Слідкували за розвитком міжнародного ринку і намагалися випереджати на півкроку конкурентів. Наприклад, західний підхід спричинив і випуск компактів «Пашина двадцятка. Бест оф». Більше того, ми навіть із «Євростаром» випускали касети такого плану. Такі збірки найкращих пісень із хіт-параду виходили кожні два-три місяці, і пригадую, наприкінці 90-х були бестселерами в мережі магазинів «Євростар». А коли ми тільки починали «Пашину двадцятку», це були просто 20 пісень, розставлені на певні позиції. Потім у міжнародній практиці хіт-парадів звичайні треки почали доповнюватися рубриками, новинами чи сенсаціями, додалися спеціальні типи розіграшів — це все зумовили потреби ринку. Якщо б зараз виходила програма зразка 98-го, її б уже точно зняли з ефіру.

      — Який відсоток у ефірі «Гала-радіо» української музики?

      — Згідно із законом, який вступив у дію з 1 лютого цього року, рівно 50 відсотків. А більше і не треба. 50 — це вже і так багато. У деяких країнах і 30 передбачено законом, і вже ця цифра є завищеною. До речі, хочу зробити комплімент українському шоу-бізнесу: зараз у нас з'явилося досить якісного продукту, що можна робити повноцінний хіт-парад із 20 композицій. Саме тому влітку ми і започаткували українську версію «Пашиної 20-ки». Тобто ще три-чотири роки тому ситуація була значно гіршою. Зараз, коли ми формуємо плей-листи, знайти якісно записані давніші хіти вітчизняних виконавців, не так уже і важко. Якби ми робили це кілька років тому, саунд-продакшн був би дуже різним, а ці перепади між якісним записом і таким собі в ефір ставити не можна... Думаю, через кілька років проблем із якісними п'ятдесятьма відсотками в ефірі не виникатиме ні в кого.

      — Чому, на вашу думку, українські радіостанції нагадують клони, не забезпечуючи і половини існуючого попиту?

      — Тому що досі радіо не стало бізнесом в Україні. Подивіться, більшість наших радіостанцій входить до великих холдингів, власникам яких зазвичай радіо як бізнес не потрібне. Але насправді в нас немає не тільки нішевих радіостанцій із вузькою спеціалізацією, а й, якщо зробити аналіз ринку, ще деяких популярних і форматних, які б приносили реальні прибутки.

«Вчора якийсь дивак у яму для Рікі Мартіна впав...»

      — Кореспонденти радіо побували на багатьох подіях світового масштабу — від висвітлення олімпіад до концертів «Ролінг Стоунз» чи карнавалу в Ріо-де-Жанейро. Здається, ви — рекордсмен цих подорожей....

      — Справді, у мене зараз уже ціла колекція різноманітних бейджиків із подій з усього світу. Був не тільки кореспондентом радіо, а й учасником оргкомітету цих проектів. Перша велика подорож була на Олімпіаду в Атланту в 96-му році. Ми тоді одні з перших організували такий масштабний проект, підключивши до нього спонсорів. У 2000 роцi  була ще одна Олімпіада у Сіднеї, за нею — Афіни і Турин. Двічі їздив до Лос-Анджелеса на вручення музичних нагород «Греммі». До речі, там я познайомився з зіркою блюзу B. B. King-ом, і він розповів, що колись грав разом із українськими музикантами у Мемфісі. Просто почув їх у якомусь клубі й, захопившись майстерністю, вийшов на сцену, де разом влаштували джазовий міні-сейшн. За його словами, хоч це і було 10 років тому, їхню вправність він пам'ятає і досі. А іншого разу (усміхається. — Авт.), це було у 2000 році, я прийшов на репетицію церемонії вручення «Греммі», де саме грали Backstreet Boys. Взагалі-то я ніколи не вирізнявся особливою любов'ю до цього бойз-бенду, але побачивши, як вони працюють наживо, вирішив під загальний шумок підійти на сцену і познайомитися. А там монтували такий підйомник для Рікі Мартіна. Під час виконання своєї першої пісні «Марія» він мав з'являтися, повільно виїжджаючи з-під сцени. І от я опиняюся на сцені, щоб познайомитися з Backstreet Boys, режисер у цей момент каже, що репетиція закінчена, і музиканти хто куди, розходяться у всі сторони. Я розумію, що мені теж уже треба зі сцени зникати, при цьому таки заговоривши до когось із учасників гурту, я так ліворуч-праворуч, і... в цю яму. Потім вони мене витягали звідти, так і познайомився... Ще б сантиметрів 15 в інший бік, отримав би серйозну травму, але, на щастя, обійшлося. Тільки наступного дня зустрів знайомого журналіста з Лос-Анджелеса, і він каже: «Слухай, зараз прикол розкажу. Тут вчора якийсь дивак у яму для Рікі Мартіна впав...» (сміється. — Авт.)

      — Безперечно вручення «Греммі» — подія світового масштабу. Що вас тоді вразило?

      — Одразу звертаєш увагу на організацію — це просто щось неймовірне. Я був шокований, коли спостерігав, як викладаються музиканти на одних тільки репетиціях, як вони слухають кожне слово режисера, забуваючи, що їх звати Стінг чи Мадонна. Пригадую, як Мадонна дві з половиною години на репетиції відпрацьовувала пісню Music. Це було видовищне шоу: спочатку співачці треба було залізти на лімузин, з нього з'їхати на колінах, стрибнути на підлогу, при цьому вже починаючи співати. Словом, тільки з цією частиною вона працювала десь хвилин 30, треба було потрапити в якусь частку секунди. Чи, наприклад, Стінг виконав пісню, дуже добре, все, а режисер каже: «О'кей, але за часом це мало бути три хвилини, а у вас було три і десять секунд, треба ще раз». Чіткості треба було дотримуватися і у рухах: 15 сантиметрів вліво чи вправо, і це уже не те освітлення...

      — Пісенний конкурс «Євробачення» в Києві, сценарій для якого ви писали, до цього рівня дотягував?

      — Безперечно. Шведи взагалі дуже організована нація. Ми зустрічалися з ними тоді в Києві щодня і, як і вони, після співпраці залишилися задоволеними. Коли Сванте Стокселіус зустрів мене в Афінах, емоційно обняв так зі словами: «Як я скучаю за українським конкурсом, як у вас все було гарно організовано». Греки, мабуть, розслабилися після Олімпіади, яка відбувалася в тому ж комплексі, що й «Євробачення». Чи це може просто лінощі, як от наприклад, у тексті ведучого Сакіса Руваса завдяки чудовим командам Майкрософт Ворд «скопіювати» і «вставити» просто цілими шматками траплявся мій минулорічний «київський текст» — я ж пам'ятаю, що писав.

«Від фіналу і півфіналу «Євробачення» ми з Машею Єфросиніною вирішили отримати задоволення»

      — Дехто вважає, що ведучих в Україні взагалі немає — жодної зірки на зразок російських Малахова чи Цекало. Тому вести українські шоу запрошують більшою мірою їх. Що робити українським ведучим?

      — Ну, я б не сказав, що у Росії їх аж так багато. Ну, Малахов, Цекало, ну Пельш, можливо, Ургант. Тобто, для такого розвинутого ринку як російський, це не так уже й багато.

      — В Україні і того менше — Юрій Горбунов, можливо, Максим Неліпа. Але коли треба було знайти ведучого «Євробачення», то вибирали між DJ Пашею і DJ Пашею...

      — Ну, там був особливий момент, що, окрім досвіду ведення таких масштабних акцій, треба було в прямому ефірі розмовляти кількома іноземними. Тобто, хтось розмовляв англійською, і вів великі концерти, а не мав досвіду роботи у прямому ефірі. А ви знаєте, як це: от на репетиціях всі ці виконавці виступали без збоїв, як по маслу, а тільки пряма трансляція — все, 250 мільйонів зараз на мене дивиться... На цих бідних учасників вже тільки дивитися було страшно. Так мандраж оцей і в нас був, звичайно.

      — Перед початком фіналу «Євробачення» я потрапила за лаштунки у Палаці спорту. Довкола вас із Машею від адреналіну навіть повітря було наелектризоване, ви тримали її за обидві руки  і дивлячись в очі, у чомусь переконували. Що ви говорили їй тоді?

      — Я їй тоді казав: «Машо, всього лише три години, і все скінчиться...»  Ми вирішили перевести цей мандраж в емоцію і отримати від тих двох вечорів задоволення. А по-іншому і не можна було: готувалися дуже довго, були проблеми, хтось чомусь тривалий час не сприймав кандидатуру Єфросиніної у ролі ведучої, а я ще й зi сценарієм працював... Сванте Стокселіус, до речі, зрадів, коли дізнався, що ми будемо вести, сказав, що за цей пункт програми вже не хвилюється. І організацію всього, що стосувалося ведучих, взяла на себе Маша, підібрала нам одяг. У мене і на фінал, і на півфінал були костюми від Пола Зельєрі, а Маша одягла у півфіналі два плаття від Вікторії Гресь, а два у фіналі — від Сергія Єрмакова.

      — Цього року в Гельсінкі збираєтесь?

      — Не впевнений. Зрештою, було б непогано — це стало б такою гарною традицією, адже я ще з 2003 року, коли Україна вперше брала участь у «Євробаченні», певним чином був дотичним до конкурсу. Того року коментував із Риги та допомагав із вибором пісні Олександру Пономарьову. У 2004-му оголошував результати українського голосування. У 2006-му теж коментував і написав слова конкурсної пісні Show me your love Тіни Кароль.

      — Минулі роки ви брали участь і в національному відборі, наприклад, під час прямого ефіру у НТКУ разом із багатьма іншими відсилали СМС-ки на користь Ані Лорак, минулого року — за Тіну Кароль. Чи є у вас фаворити з-поміж цьогорічних 8-ми претендентів, і чи будете голосувати під час прямого ефіру?

      — Як на мене, серед цьогорічних учасників є дві непогані кандидатури: Вєрка Сердючка і Віталій Козловський. У випадку з ним — залежно від пісні, тому що для аудиторії цього конкурсу кандидати з гарненьким обличчям є потенційними (iнтерв’ю записували до вiдмови Козловського вiд участi у вiдборi на «Євробачення—2007». — Авт.). А Сердючка теж хороша кандидатура, адже для неї музика — це передусім шоу, себто формат «Євробачення». Ви ж подивіться: ще у Києві загальний рівень пісень був помітно кращим за афінський, а тепер цей конкурс навіть важко назвати пісенним. І виграє тут якась комбінаторність. Може, буде сонячний день, і всім захочеться шоу, а може, травень видасться дощовим, у людей буде меланхолійний настрій, і вони надаватимуть перевагу баладам. До речі, не варто забувати про чи не найважливіший фактор — промоцію учасника країни. Якщо проаналізувати результати афінського конкурсу, то перші шість позицій мали промо-тури в багатьох країнах. А на сьомому була вже наша Тіна, яка з турами просто не встигла.

      Тобто голосувати планую, але спочатку подивлюсь на виступи всіх українських учасників.

      — Досвід ведучого «Євробачення» був найцікавішим у професійному житті, а в особистому найяскравішими моментами ви називаєте одруження та народження дитини...

      — Так, але  якщо  я — людина публічна, то моя сім'я — ні. Дружина ніде не працює, а допомагає мені та виховує доньку. Як її звати? Хіба це важливо?

  • Михайло Слабошпицький: З мільйонерами спілкуватися нескладно

    — Пане Михайле, українські меценати дають гроші на благочинність і, на відміну від спонсорів, не вимагають сатисфакції у вигляді піару. Для наших людей це якось не характерно, тож серед членів Ліги українських меценатів є «тубільні» українці, чи у вас лише представники діаспори?
    — Звісно, є. Наприклад, президент Ліги Володимир Загорій — генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця». Його на цю посаду рекомендував засновник Ліги Петро Яцик, який вважав, що президент цієї організації повинен бути з України. У нас є й колективні члени: нафтопровід «Дружба», фундація ім. Івана Багряного. Тривалий час членом Ліги була кондитерська фірма «Світоч». Але після того, як її продали фірмі «Нестле», вона автоматично вибула. «Оболонь» часто з нами співпрацює, але «шлюб» ми офіційно ще не оформили. >>

  • Лірник і казкар

    «Мамо, а мене лірник Сашко по голівці погладив!» Моя дитина була просто в захваті від того, що побачила «в живу» автора казок, які вона любить слухати перед сном. Диски з українськими казками — про веселого Шевця і Смерть, про чумаків, козаків-характерників — у нашій та багатьох інших сім'ях слухають усі: і дорослі, й діти. І справа не лише у тому, що казки цікаві, оповідач майстерний, і музичний супровід підібрано блискуче. Насправді казки лірника Сашка — це ледь не єдина достойна альтернатива сонму російськомовної аудіопродукції для дітей, яка заполонила наші музичні магазини.
    24 січня лірник Сашко (в «миру» Олександр Власенко) святкував свій день народження. На питання, скільки ж йому років, він відповів:
    — А ви напишіть так: «Двадцять», — збрехав Сашко і почервонів». То ми так і пишемо. А заодно вітаємо найкращого і, на жаль, єдиного сучасного українського казкаря. А читачам пропонуємо інтерв'ю, записане з паном Олександром у «Могилянці» після Вечора повстанської пісні. >>

  • Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій... Крім України

    Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
    Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії. >>

  • Ірен Роздобудько: Я не нав'язую читачам свої мелодрами

    Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
    Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала. >>

  • Ігор Осташ: Додавайте в яблука корицю

    Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя... >>

  • Олег Скрипка: Тепер «помаранчеві» й «сині» цілуються і разом їздять у Монте-Карло, а ми виглядаємо, як дурні

    Олег Скрипка завжди був багатогранною й дуже цікавою особистістю. Окрім співу, гри на баяні та трубі у «Воплі Відоплясова» — культовому рок-гурті з 20-лiтньою історією, він продюсує молодих фольк-виконавців, створює успішні фестивальні проекти, серед яких — «Країна мрій» і «Рок-січ», робить різноманітні музичні аранжування, веде радіопрограму, грає в театрі (Петро у виставі «Наталка Полтавка»), знімається у телевізійних мюзиклах, озвучує мультики, організовує вечорниці... До всіх регалій два роки тому Олег здобув ще й неофіційний статус громадянина-героя за активну участь у передвиборчих подіях та Помаранчевій революції (хоча після того відмовився від звання заслуженого артиста України, що йому намагалася присвоїти влада, за яку він боровся). Олегові заяви, оцінки, в тому числі щодо політичної ситуації, — часто гострі, проте правдиві. Зі Скрипкою завжди цікаво спілкуватися на будь-які теми. Цього разу ми обрали для розмови таки політику, зважаючи на останні політичні події в країні. Думки Олега Скрипки з цього приводу — в ексклюзивному інтерв'ю «УМ». >>