Напередодні 31 грудня, безумовно, вартувало б підбити підсумки (щодо правової ситуації в країні) за весь рік. Це завдання є і простим, і нелегким водночас. Нелегким, бо занадто великий пласт інформації довелося б підняти та репрезентувати на сторінках газети. Простим — тому що досягнень у правовій царині, вартих згадки (а значить, і схвалення) — обмаль. Власне, навіть не обмаль, а просто-таки нуль. Для того, щоб уявити собі цей нуль, достатньо подумки «пройтися» по усіх резонансних справах, актуальних на сьогоднішній день, де слідство не просунулося ні на йоту, попри всі гучні виступи та спокусливі обіцянки. І це лише малесенька верхівка айсберга, бо наївним було б думати, що на тлі закляклої у абсурдно-суперечливих заявах справі Гонгадзе успішно розслідується справа, скажімо, громадянина N, який отримує належну йому правову допомогу в повному обсязі. Ні, невдачі та збої нашої правової та правоохоронної систем очевидні як у «малому», так і у «великому». І тут не треба себе обманювати.
Рік, що минає, можна розглядати не лише під кутом зору «плюсів» чи «п'ятірок», виставлених вітчизняному слідству та правосуддю за успіхи на професійній ниві, а й під знаком кадрових змін у відповідних органах. Останніх не бракувало — «сезон» було відкрито перепризначенням Уповноваженого з прав людини. Попри деякi зауваження до роботи Карпачової (останні, щоправда, здебільшого лунали в пресі, а не в сесійній залі, де й вирішувалася доля Ніни Іванівни), чинна захисниця народних прав здобула свою другу каденцію.
«Карпачова II» почала iз заснування нової посади — представника українського омбудсмана з питань свободи слова та засобів масової інформації. Конкурс на заміщення крісла медійного референта Карпачової триває й досі (термін висування кандидатур добігає кінця 28 грудня), але чи додавання ще однієї посади до апарату Уповноваженого докорінно змінить щось на краще? Так, з'явиться людина, яка ретельно конспектуватиме усі «утиски преси», що «є наслідком помітного погіршення за останні роки ситуації зі станом свободи слова та засобів масової інформації» (так охарактеризоване наше сьогодення на одному з останніх «круглих столів», проведеному за участю Карпачової, голови НСЖУ Ігоря Лубченка, парламентського «друга» медійників Миколи Томенка тощо), але... Але постає законне запитання — а що далі?
А далі ОБСЄ і Рада Європи в черговий раз висловлюватимуть стурбованість черговою смертю (тавтологія тут не лише припустима, а й корисна!) українського журналіста. Як це відбувається вже зараз у зв'язку із загибеллю Володимира Караченцева, головного редактора регіональної газети «Кур'єр», що помер 14 грудня 2003 року в Мелітополі. Помер «при підозрілих обставинах», як про це зазначив уповноважений ОБСЄ зі свободи преси Флеймут Дуве. Чомусь ОБСЄ та їхній, «нерідний» нам уповноважений, як завжди, краще поінформовані про те, що «у минулому Караченцеву погрожували після написання статей про корупцію серед обласних посадовців і бізнесменів», — говориться в прес-релізі ОБСЄ... Далі також триватиме відчуття, що всі навкруги одночасно думають уголос і ніхто нікого не чує — Україна не чує Європу, Україна не чує сама себе, ми всі поступово втрачаємо здатність щось розуміти. І щось змінювати...
Що ще на нас чекає? В контексті міркувань про нових посадовців — нові ж (їхнього авторства) «сенсації». Цього буде доволі. Шкода, що «цьогорічний» міністр МВС Микола Білоконь нічого до пуття не обіцяв зробити у справі Гонгадзе або Александрова — подібну прерогативу МВС традиційно залишає Генпрокуратурі. (Зате, зауважимо в дужках, Білоконь фактично заявив про свій намір політизувати міліцію, аби та не стояла осторонь потенційних зазіхань на державний лад. Це було одне з перших «одкровень» новопризначеного Білоконя, яке підіймає у пам'яті вже іншу, не «журналістську», групу справ — «справу 9 березня», чий касаційний розгляд у Верховному Суді так і не почався, справу «комсомольців-терористів», яких наразі судять невідомо за що і невідомо з якою метою... Хто взагалі здатен виміряти глибину теперішнього політичного безглуздя і роздивитися серед його мулу хоч якийсь натяк на смисл?).
Але повертаючись до призначень на державні посади та до уявних зрушень, які мали б (мусили б!) відбутися в Україні внаслідок цих призначень... Найпромовистішим у своїй «інавгураційній» промові з-поміж колег-високопосадовців за цей рік став новий Генеральний прокурор Геннадій Васильєв. «УМ» вже писала про першу проведену ним прес-конференцію, яку краще за все було б залишити зовсім без коментарів. Йдучи шляхом свого попередника Піскуна, Васильєв пообіцяв одну з відомих «журналістських» справ незабаром передати до суду (Піскун, щоправда, торочив про розкриття вбивства Гонгадзе протягом шести місяців, Васильєв же обрав приводом для майбутніх оплесків справу Александрова — бо саме в ній, мовляв, встановлена ціла дюжина причетних до злочину осіб)...
Проте біда наших посадовців навіть не в тому, що вони ні на що не здатні. Біда їхня і не в тому, що вони цього фактично не приховують. Біда в тому, що вони постійно чіпляють струни, яких ліпше не торкатися взагалі. Васильєв же пообіцяв серед іншого зустрітися з матір'ю Георгія Гонгадзе пані Лесею та обговорити з нею питання ще однієї вірогідної експертизи «таращанського тіла». «На мій погляд, немає необхідності в новій експертизі, однак, якщо вона буде наполягати, немає питань. Це ж мати», — заявив Васильєв. Тепер, коли вчергове постане питання (а народиться воно, скажімо, у Страсбурзі), чому пробуксовує слідство у справі Гонгадзе — а її мусують вже мало не п'ятирічку — ГП із повним почуттям відповідальності кивне в бік Лесі Гонгадзе. «Це ж мати...» Якій заманулося, себто, робити енну експертизу... Хотілося б, щоб авторка цих рядків дуже помилялася. Хотілося б дива — бодай раз у житті, під Новий рік... Але чудес у нас нема. Є Генпрокуратура, МВС, СБУ... І зовсім трішки надії на краще — все-таки йде свято...
