Тож як дати раду Раді, тобто перебудувати її роботу таким чином, щоб і ліцензії видавалися, і мовники не скаржилися, і сама Нацрада більше не потрапляла у число найскандальнiших ньюсмейкерів? Як жартує заступник голови Нацради Віталій Шевченко, лише у двох випадках абсолютно всі без винятку знають, що слід робити: коли йдеться про футбол та чиюсь недолугу гру, а також коли йдеться про роботу Нацради. В цих ситуаціях охочих давати поради та вказувати на помилки буде хоч греблю гати, говорить Шевченко. І це при тому, що далеко не кожний здатен запропонувати справді щось корисне та гідне наслідування. Тим часом автори нового законопроекту про Національну раду (грунтовно переробленого порівняно з тим текстом, що виносився на перше читання) вклали у своє дітище кілька вартих уваги моментів, запровадження яких слід вважати і доцільним, і прогресивним. На них «УМ» зупиниться детальніше.
Чий підпис, того й рука — владика
По-перше, у новому законопроекті врегульовано той момент, що стосується порядку оформлення протоколів засідання Нацради. На погляд непосвяченої у подібні тонкощі людини, законодавчо виписувати такі моменти означає, мабуть, сприяти процвітанню бюрократії і більше нічого. Однак варто лише згадати, який «тромб» (говорячи мовою Віталія Шевченка) виник усього лише пару місяців тому, коли Національна рада виявилася неспроможною розібратися з результатами виборів свого відповідального секретаря («УМ» тоді детально висвітлила цей інцидент), чий підпис на протоколах засідання Нацради, за чинним законодавством, є обов'язковим. На той момент спрацював такий ланцюжок: немає відповідального секретаря — немає й його підпису, немає підпису — немає й протоколу, немає протоколу — рішення не вважається прийнятим тощо.
За проектом, винесеним його розробниками на друге читання, цей гордіїв вузол розрубається легко. «На засіданні Національної ради ведеться протокол, який оформлюється у встановленому порядку та підписується головою Національної ради (або іншою особою, яка головувала на засіданні) та відповідальним секретарем (або членом Нацради, який виконує його обов'язки) не пізніше чотирьох днів після проведення засідання. У випадку неможливості або відмови голови та (або) відповідального секретаря підписати протокол, протокол засідання може бути підписаний не менше ніж п'ятьма членами Національної ради, які брали участь у засіданні». Це — з пункту 8-го ст. 24 законопроекту про Нацраду. (До речі, тільки-но позавчора було зірвано чергове засідання Нацради через відмову одного з її членів — Віктора Лешика — підписувати протоколи конкурсних рішень.)
Таким чином, наявність чи відсутність відповідального секретаря на засіданнях Нацради, його добрий чи поганий настрій, бажання чи небажання підписувати складений протокол у випадку прийняття законопроекту перешкодою для роботи Нацради більше не слугуватиме. Крім цього, у новому законі закладено й інші зміни на краще. Так, приміром, коментує Віталій Шевченко, «у діючому на сьогоднішній день законі є норма про те, що рішення набувають сили тоді, коли протокол засідання підписується у ході засідання та ще й усіма членами Нацради, які брали участь у голосуванні. Фактично це здійснити неможливо — уявіть собі засідання, яке йде з ранку і до пізнього вечора, так що протягом нього підготувати протокол, поки засідання ще триває, просто неможливо. Тому ніхто, власне, не звертав уваги на цю норму...» За новим проектом, норм, на які не звертають увагу або які слугують винятково «для краси» абощо, вже не буде. На складання протоколу апарату Нацради відводиться цілком прийнятний термін — три дні. А не пізніше, ніж на четвертий день протокол підписують уповноваженi на це особи. «Що ж стосується того, аби рішення Нацради було підписано усіма присутніми на засіданні особами (це норма діючого закону. — Авт.), то хтось із тих, хто голосував проти, може просто заявити, що він не хоче підписувати протокол, навіть не пояснюючи причин, і рішення тоді не відбувається», — говорить Віталій Шевченко. Слід зазначити, що подібні колізії так само випадали на долю Нацради — в цьому співрозмовник «УМ» не теоретизує, а говорить, спираючись на минулий невеселий досвід. Саме тому розробники нового закону заклали в нього норму про можливість затвердження протоколу п'ятьма членами Нацради — простою більшістю голосів.
Голова та її «шиї»
Від паперово-протокольних моментів у роботі Нацради саме час перейти, як говорилося у часи горбачовської перебудови, до «людського фактору». І, згадуючи людські ресурси цієї структури, знову ж таки, неможливо обійти увагою численні непорозуміння, що виникали довкола певних персоналій із нацрадівської вісімки. Не маючи ані бажання, ані необхідності вкотре загрузати у болотах чвар, що супроводжують, скажімо, особу Бориса Івановича Холода — голову Нацради (призначеного Президентом та нелюбимого парламентом, принаймні частиною парламенту, яка марно намагалася відправити його у відставку, висловлюючи свою недовіру), — зазначимо лише наступне. Точніше, не зазначимо, а процитуємо Віталія Шевченка: Нацрада — орган колегіальний. Він задумувався саме як колегіальний орган, а не як монополія президентської креатури, а отже, саме таким, максимально близьким до задуму, він і має бути.
Хоча те, що завжди привабливо виглядає на папері, фактично перебуває дуже далеко від реального життя. Так вийшло і з Нацрадою, голову якого ми не будемо вкотре йменувати «узурпатором» абощо, а краще скористаємося більш толерантним висловом Шевченка, який зазначив, що в його структурі неодноразово «предметом суперечок були додаткові права посадовців». Відтак — бій «додатковим», позастатутним себто, правам можновладців. Хай говорить винятково буква закону, де чітко зазначено, що має робити голова Нацради. Охочих знати, про що конкретно йдеться, ми адресуємо до ст. 9 законопроекту, в якій перераховуються всі права та обов'язки керівника Нацради.
Зазначимо лише, що деяких можливостей у голови Нацради поменшало. Порівняно з текстом закону, винесеним на перше читання, у документі відсутні пункти про те, що голова Нацради «видає накази та розпорядження, які не суперечать рішенням Національної ради», «представляє Україну в міжнародних організаціях з питань, які стосуються телебачення і радіомовлення», «бере участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, Державної комісії з питань зв'язку та радіочастот і Ради регіонів з питань, які стосуються телебачення і радіомовлення»... Останнє положення замінено на «має право брати участь з правом дорадчого голосу...».
Щоправда, пункт третій цієї ж статті у тексті закону, підготовленого до другого читання, позбавлений такого важливого моменту, як те, що голова Нацради достроково припиняє свої повноваження «за умови висловлення йому недовіри Верховною Радою України чи Президентом». Мабуть, автори змін до законопроекту діяли під впливом уже наявного досвіду, коли недовіра Верховної Ради не справляла на чинного голову Бориса Холода належного враження і аж ніяк не спонукала його до написання заяви про відставку.
Прилеглою до статті про статус голови Нацради є, відповідно, стаття, що регламентує діяльність його заступників та відповідального секретаря. Посада останнього привертає окрему увагу, особливо з огляду на ті новації, які запропоновані авторами законопроекту. Бо якщо в першій його редакції йшлося винятково про те, що відповідальний секретар (разом із заступниками голови) обирається «з числа членів Національної ради шляхом таємного голосування», то друга редакція закону вже закладає наступний важливий принцип паритету між двома гілками влади. «Не допускається обрання відповідальним секретарем члена Національної ради, призначеного суб'єктом, що призначив члена Національної ради, який обіймає посаду голови Національної ради».
«Людською» мовою це означає те, що якщо голова Нацради обраний за квотою Президента, то відповідальний секретар призначається від парламентської четвірки. І навпаки. Спочатку був задум, щоб подібна черговість стосувалася посади голови: сьогодні голова — «наш» (парламентський чи президентський, потрібне підкреслити!), а завтра — він «ваш»... Однак законодавчо подібна норма ніде закріплена не була. Тепер же новий законопроект включив принцип черговості до своїх сторінок, пропонуючи щоразу «витягати» голову Нацради та її відповідального секретаря з різних «колод».
Про політичний гнів та гніт
Є, нарешті, іще один момент, дотичний до нового закону про Нацраду, на якому необхідно зупинитися. У законопроекті, який слухатиметься в режимі другого читання у Верховній Раді, відсутній механізм ротації кадрів. Сьома стаття закону в його першій редакції, яка носить назву «Ротація членів Національної ради», повністю виключена з остаточного варіанта документа. Це — великий плюс закону в цілому, вважає Віталій Шевченко, який, до речі, виступає категорично проти самого принципу формування Нацради («чотири плюс чотири» — по четверо членів від парламенту та Президента), але радіє хоча б найменшому зрушенню.
За нинішніх умов, вважає Шевченко, фактично всі його колеги (як ті, що були делеговані Банковою, так і ті, кого призначив парламент) опиняються на службі у влади, адже те, чим є на даний момент парламентська більшість, усім відомо. Отож, який сенс несе у собі ротація парламентської четвірки, тобто її перманентне оновлення? Нічим іншим, крім поступового відбирання в опозиції її «багнетів» (і так не чисельних!) у Нацраді, ротація не є.
І навіть це ще не все. Як виявляється, під гнітом можливої ротації члени Нацради деградують морально чи принаймні близькі до цього (якщо трохи пом'якшити попередній вислів). Це чи приблизно таке випливає зі слів Віталія Шевченка, який говорить наступне: «Багато хто з членів Нацради перебуває зараз у такому стані, що він не хотів би чийогось політичного гніву тощо. І цей момент щорічної ротації багатьох приструнює. Мало хто поводить себе молодцювато. І як тільки підходить осінній звіт Нацради, то на цей момент якось усе так саме собою виходить, що гострі питання прибираються...» Аби чаша ця (щорічний звіт плюс ротація) благополучно оминула принишклих і не надто «молодцюватих» членів Нацради. Що ж, якщо закон про Нацраду пройде через парламент, цей страх для нацрадівців залишиться позаду. Можливо, на зміну йому прийдуть інші страхи. А можливо, з новим законом Національна рада з питань телебачення і радіомовлення нарешті запрацює. Вже, здається, час...
