Аскольд i Дiр. Картинка з «Повiстi минулих лiт».
З іменем князя Аскольда сучасні історики пов'язують період бурхливого збирання слов'янських племен довкола Києва. Ця політика врешті привела ці племена до об'єднання у Київську державу в наступному, десятому, столітті. Хоча в літописах Аскольд і Дір майже завжди діють разом, багато дослідників не вважають їх співправителями. Можливо, вони були братами з великою різницею у віці. Значна частина дослідників вважає, що Аскольд княжив у 40—60-х роках, а Дір був його наступником і княжив до початку 80-х років ІХ століття. Інші вчені вважають Аскольда нащадком Діра, і саме зі смертю першого пов'язують зміну правлячої династії у Києві.
Як би там не було, але Аскольда вважають першим київським князем-християнином. І віруючі, які полюбляють читати стародавні книжки, хотіли б, щоб Церква його канонізувала як святого. Вони твердять, що за 130 років до князя Володимира Аскольд уже приніс християнство до столиці Русі.
«Повість минулих літ» та багато інших київських хронік ІХ—ХІІ століть відтворюють події тисячолітньої давнини, спираючись на оповідки, легенди, різноманітні фольклорні джерела. Отож історія однієї і тієї ж держави, одних і тих же подій ІХ століття, описана в різних джерелах різними авторами, іноді змальовується зовсім по-різному. Тому багатьох цілком реальних історичних персон ми сприймаємо радше як літературних героїв. Нестор Літописець, описуючи, «откуда єсть-пошла земля руська...», розповідає, що князь Рюрик, запрошений слов'янами правити «по ряду, по праву», з 862 року княжив у Новгороді, а після смерті своїх молодших братів Сінеуса та Трувора (за два роки «по призванії») залишився єдиним iз трьох князів-варягів на теренах Київської держави. Він обійняв усю владу і «роздав города» у володарювання своїм наближеним.
Київських князів Аскольда (Осколда) і Діра літописець змальовує як варягів, не родичів князя Рюрика, а лише його «боярів» — дружинників. Вони «відпросилися» у нього в похід на Царгород (Константинополь) і побіжно оволоділи Полянською землею і Києвом. Нестор сповіщає: «Ідучи вниз по Дніпру, побачили вони на горі невелике поселення і спитали: «Чий це городок?» Жителі відповідали їм: «Були три брати: Кий, Щек та Хорив. Ось вони й побудували це місто, та опісля «ізгіблі», а ми платимо данину хозарам». За Нестором, Аскольд і Дір у мирний спосіб посіли владу в Києві, зібрали варягів і почали «володіти» полянами. Історичні свідчення стверджують, що початок князювання Аскольда припадає на 864 рік. Саме з цього часу владу в Києві здобула «русь» — так звалося плем'я Рюрика, власне — варяги.
Чи справді Аскольд і Дір були з варягів? Більшість істориків, перегорнувши ще й інші літописні свідоцтва, матеріали східних та західних історичних хронік, дійшли висновку, що версія про варязьке походження Аскольда і Діра не є достовірною. За найсвіжішими версіями, цих київських князів ІХ століття, найвірогідніше, можна вважати останніми представниками місцевої київської династії, нащадками засновника міста — Кия.
Особливо розписані у хронологічній літературі події 860 року. Тоді дружина князя Аскольда, скориставшись скрутними обставинами, в яких опинилася Візантія, напала на Константинополь. Київські літописи і візантійські джерела відтворюють детальну картину цих подій і навіть називають точну дату облоги візантійської столиці — 18 червня 860 року. Рано-вранці 200 кораблів флоту русичів увірвалися до бухти Золотий Ріг, і їхній десант разом із пішою раттю оточив Константинополь. Через тиждень облоги було досягнуто мирної угоди. Аскольд відкликав своє військо і, одержавши величезну контрибуцію, повернувся до Києва. Однак «Повість минулих літ» розповідає також, що «...у 866 році пішли Аскольд і Дір на греків, при царі Михаїлі. Цар в той час пішов був війною на аравитян (арабів), але, отримавши звістку, що русь іде на Царгород, повернувся. Між тим Аскольд і Дір з двомастами кораблів увійшли у Босфор Фракійський (Константинопольську протоку), спустошили береги Пропонтіди (Мармурового моря), посікли безліч християн і обложили місто. Цар з патріархом Фотієм усю ніч молилися в церкві Влахернській і потім, винісши ризу Богородиці, занурили її у воду. До того часу море було тихим; та раптом здiйнялася буря i хвилі розбили руські кораблі. Небагато з Аскольдових воїв врятувались від такої біди і повернулись у свою землю». При цьому Нестор зазначає, що безперечною користю від цього жахіття стало те, що самі Аскольд і Дір, охоплені страхом, увірували в Христа.
Серед інших скупих свідчень про цих князів, є записи ченців у Никонівському літописі під 864 роком про загибель сина Аскольда «від булгар», під 865 роком — про похід Аскольда і Діра на полочан, «яким вони багато зла сотворили», під 867 роком — про повернення їх з-під Царгорода із залишками дружини і про побиття ними печенігів. Там же говориться про хрещення київських русів разом з їхніми князями. Ця подія сталася, за Никонівським літописом, близько 874 року і підтверджується візантійськими хроніками.
Найвірогідніше, що внаслідок активних «контактів» Русі й Візантії у 860-ті роки ці держави уклали мирний договір, за яким Візантія зобов'язувалась сплачувати Русі щорічну данину, а Русь — надавати військову допомогу візантійцям. Тішачись договором, князь Аскольд знайшов вихід своїй бурхливій енергії у герцях на Сході. Одним із союзницьких зобов'язань перед Візантією був похід слов'янських дружин на Збезгун в Ісфагані (іранська провінція Арабського халіфату на південному березі Каспійського моря).
Одне з найважливіших повідомлень візантійських джерел, що припадає на 70-ті роки ІХ століття — хрещення Аскольда та його найближчого оточення. Ця подія мала величезне значення у подальшому розвитку Руської землі. Відтоді літописи заговорили про її культурні й політичні зв'язки з європейськими державами. Факт хрещення Аскольда надихнув деяких істориків висловити припущення про введення християнства на Русі не в часи князівства Володимира у 988 році, а понад сто років раніше — за князя Аскольда. Чи є підстави для такої гіпотези, мають засвідчити подальші історичні дослідження. Загалом же відомості про приватні навернення жителів iз теренів сучасної України до християнства припадають ще на IV століття!
Давньоруські джерела свідчать: ганебно повернувшись із рештками флоту до Києва 867 року, на народному віче Аскольд вів з єпископом, присланим із Візантії, розмову про віру — свою, поганську та християнську. Єпископ посилався на Євангеліє, говорив про земне життя Ісуса та вчинені ним чудеса. Русичі, слухаючи проповідника, сказали: «Якщо і ми не побачимо чогось подібного до того, що сталося з трьома отроками, які врятувалися у печі вогненій, ми не хочемо вірити». Вони просили, щоб Євангеліє кинули у вогонь і обіцяли навернутися до християнського Бога, якщо воно залишиться неушкодженим. Православний священнослужитель не вагався і, закликавши: «Господи! Прослав ім'я Твоє перед сим народом», поклав книгу в полум'я. Євангеліє не згоріло. Побачивши це, князі та багато язичників, вражені дивом, прийняли хрещення. Після опису цих подій ім'я київського князя майже на двадцять років зникає з поля зору руських літописців.
Під 882 роком у «Повісті минулих літ» розповідається, як Київ захопили варяги, які «прикинулися» мирними купцями, про вбивство Аскольда і Діра і початок князювання Олега (Ольгерда) — того самого, знайомого нам iз дитинства з пушкінської «Пісні про віщого Олега», того, який сказав про місто над Дніпром: «Це буде мати руським городам». Нестор Літописець пише: «Між тим помер Рюрик (879 рік. — Авт.), він передав князювання Олегу, старшому серед своїх родичів, доручивши йому також і сина свого Ігоря, котрий був ще дитя... Прийшовши під гори Київські і бачучи, що Аскольд і Дір княжать, Олег приховав частину воїв своїх у човнах, інших залишив позаду, а сам прийшов, несучи малюка Ігоря на руках: «Ми купці; йдемо у Грецію від Олега та Ігоря». Аскольд і Дір прийшли. Тоді вої повискакували з човнів, і Олег сказав київським князям: «Ви не князі, не княжого роду, але я княжого роду, а ось син Рюриків». За цим Аскольда і Діра вбили, понесли на гору і поховали там».
Аскольда і Діра ховали, очевидно, за християнським обрядом. Пізніше на місці могили Аскольда (на горі Угорській) побудували церкву святого Миколи (можливо, таким було християнське ім'я Аскольда, дане йому при хрещенні). Нині у цьому мальовничому куточку на дніпровських схилах є церква-ротонда, зведена у 1810 році. А Дірове поховання, як відзначив літописець, було за церквою св. Ірини (нинi — район вул. Володимирської, неподалiк будiвлi СБУ). У 1930-х роках ту церкву зруйнували комуністи.
Інші історичні хроніки (не лише слов'янські) по-своєму прочитують руську історію. Несподівані відомості, що потребують якнайретельнішої уваги, сповіщає «Джагфар Таріхи» — єдине зведення давньобулгарських історичних хронік (що містить відомості про події від VII до XVII століть), що дійшло до нас. Ця збірка стверджує, що Джир (він же Джир-Ас), тобто Дір (чи Дмір) після 858 року був сардаром (воєначальником) місцевого ополчення в Башту. Такою була офіційна булгарська назва міста Києва, заснованого, за булгарською версією, у 620 році за наказом хозарського кагана Кубрата його родичем Шамбатом.
За версією «Джагфар Таріхи», Джир (певне, місцевий уродженець) отримав титул руського бека і правив під наглядом хозарського намісника Ас-Халіба (тобто — Аскольда), місцевого кагана — правителя у хозарській адміністративній системі. Місто ж Башту виплачувало Хозарії данину і допомагало військами. За цим та багатьма іншими давніми літописами, знайомі нам руські князі, булгарські царі, монгольські хани іноді виявляються зовсім не русичами і не татарами, і не монголами, принаймні у звичному розумінні. Про «призвання варягів» тут, звісно ж, — ні слова. Таку точку зору, безперечно, не оминають увагою прискіпливі історики. Волзько-Камська Булгарія була у X—XIV століттях значною суперницею Русі, і врешті до 1241 року підкорилася монголо-татарам. У другій половині XIII століття утворились Болгарське та Жукотинське князівства, які у 90-х роках XIV століття були остаточно розгромлені Тамерланом.
У давньоруських джерелах немає єдиної думки ні про походження Аскольда і Діра, ні про їхню роль у державі. Булгарські ж літописи пропонують нам історію складних взаємин не лише Джир-Аса (Діра) та Ас-Халіба (Аскольда) а й їхніх предків та нащадків. Так, у них згадується батько Джир-Аса — Будим (Вадим), якого каган Айдар призначив тарханом (управителем) підкореного Балина (саме так нібито звалася Північно-Східна Русь, Київська земля). У давньобулгарських хроніках фігура Аскольда перегукується з руськими джерелами: за однією з версій, він — прямий нащадок Кия, руський каган, який сидів у Києві разом з Діром і водив русів на місто Рум (Константинополь).
Відомі сьогодні історикам подробиці родинних зв'язків руських князів, царів Волзько-Камської Булгарїї та Дунайської Болгарії (утвореної наприкінці VII століття Аспарухом), правителів Хозарії та Угорщини, татаро-монгольських ханів спонукають дослідників пильніше і скептичніше придивлятися до хронологічних пам'яток, які досі вважалися «канонічними» і неспростовними.
Булгарський варіант історії перших руських князів виглядає доволі логічним. Втім існує також версія, що Олег — це норвежець Одд Орвар. Згідно з нею, хозарський каган запросив варязьку дружину Олега до себе на службу, пообіцяв варягам розділ Східної Європи і підтримку за знищення «Руського каганата». Тож у 882 році Олег і вирушив з Новгорода на південь до Києва і вбив Аскольда і Діра. Не менш цікаві згадки булгарських хронік про наступних князів. Так Угир (Ігор), ставши володарем Башту (Києва), одружився з Ульджай (Ольгою), і вона народила йому сина Бариса (Святослава), який став батьком Булімера (Володимира-Хрестителя). Звичайно ж, не оминула увага давньобулгарських хроністів ім'я Ар-Аслапа (Ярослава). Згадуються і події подальших років — створення Москви хозарськими намісниками. Про археологічні й етнологічні підтвердження такої версії поки що не йдеться. Утім ще раз переконуємося, що історія для нас — не застиглий монумент, а вічно живий і несподіваний організм.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
