Олег Медведєв у студії «Громадського радіо» з гостею передачі — cпiвачкою Русланою Лижичко.
Щоп'ятниці на «Громадському радіо» (на хвилі «Радіо Рокс» — 103,6 FM) виходить авторська програма Олега Медведєва «Дерусифікація» — «програма про тих, хто всупереч ринковій стихії, яка диктує пріоритетний попит на російськомовний продукт, співає україномовні пісні, пише та видає україномовні книжки та мас-медіа». Народжений на російськомовній Луганщині, Медведєв тринадцять років прожив у Москві — навчався, працював у мас-медіа та політико-технологічних структурах. Переїхавши до Києва лише 2001 року, заходився вчити українців... української мови. Наша розмова — про особливості його радіомісії.
— Олеже, «дерусифікація» та «українізація» — поняття, за великим рахунком, тотожні. Чому програма називається «Дерусифікація»?
— Це принципово різні поняття. Українізувати ми могли б, скажімо, Орловщину чи Ярославщину. Україну ж можемо лише дерусифікувати. Це значить — здійснити процес, зворотний багатовіковій русифікації, повернутися до коріння. Бо попри те, що російська мова ніби не є для України іноземною, попри те, що наш внесок у її розвиток такий, що маємо право вважати її також своєю — автохтонною, тут є все ж таки українська. Поїдьте в будь-яке село, хоч на Закарпатті, хоч на Донеччині — ви в тому переконаєтесь. А мова села — це і є наша природна мова.
— У який же спосіб ви пропонуєте «повертатись до української» зараз, в умовах, коли мільйони співвітчизників є стійко російськомовними? Ваше бачення мовної політики?
— Що має лежати в основі мовної політики — безперечно, дискусійне питання. Є радикали: ані звуку неукраїнською. Це несерйозно.
Інші вважають, що політику має визначати національний склад населення. Українці, як відомо, складають 76%, а росіяни — 17. Є пропозиція, по-моєму, вона найпоширеніша — будувати політику, виходячи з уявлення про рідну мову. Тут пропорція така: 67,5% рідною вважають українську, 29,6% — російську. Нарешті треті апелюють до повсякденної мовної практики. А це поняття багатогранне: усне мовлення чи письмова робота, спілкування на роботі чи вдома. Найвільніше людина почувається вдома: не тисне середовище, не треба підлаштовуватися під начальство. Отже, за цим критерієм українофони (ті, хто розмовляє українською) і русофони (носії російської) складають приблизно по 50% населення. На мою думку, саме ця пропорція і має визначати мовну політику. Це така своєрідна програма-мінімум, з якою легше знаходити порозуміння з русофонами. До того ж вона бездоганна з точки зору дотримання прав людини.
Але і в такому випадку виникає цілком справедливе питання: де моя половина? Де половина моїх книжок, книжковий ринок є російськомовним за накладами на 70%, за кількістю назв — на 90%. І щойно підтриманий парламентською більшістю бюджет позбавив вітчизняне книговидання пільг, які мали б йому допомогти стати конкурентоздатним щодо російського книговидання.
Де моя половина газет, якщо в природі існує лише одна загальнонаціональна щоденна газета українською мовою — «Україна молода» Михайла Дорошенка?
Де моя половина журналів, якщо є лише один україномовний журнал-тижневик «ПіК» — спасибі Зиновію Кулику. На динамічному ринку товстих глянцевих журналів україномовний продукт також узагалі відсутній, за винятком «Єви».
Де моя половина телебачення? Для того, щоб у нас з'явилося власне виробництво серіалів, уряд мав би відірвати Україну від російського телеринку й створити власний ринок із власним попитом, який диктуватиме пропозицію! А поки ми на халяву підсилюємо й так ємний російський ринок 48-мільйонною українською аудиторією, у нас ніколи не буде власного кіновиробництва. Отже, справа не тільки в обсягах реклами, а ще й у відсутності власної гуманітарної політики... Нам головне, аби в Кремлі не дратувались.
Якщо можна погодитися, що в Донецьку чи Харкові зросійщений у масі своїй глядач як справжній «інтернаціоналіст» просто бойкотуватиме україномовне кіно, то в Києві аудиторія, беззаперечно, сприйняла б україномовний кінопрокат. Але всі сучасні кінотеатри «долбіюють» лише російськомовні фільми. У невеликій Литві задля маленького ринку кінопрокат здійснюється литовською мовою. Чому в Києві кінотеатри відроджуються російськомовними? Як бачимо, нашої половини немає й тут.
Як її немає на радіо. FM-діапазон демонструє просто вороже ставлення до української мови. Як розповіла мені Юлія Міщенко, лідер львівсько-луганської групи «Таліта Кум», буває й таке, що на деяких радіостанціях україномовні виконавці є просто під забороною. Лиху, правда, зараджують гроші, але якщо навіть Таїсія Повалій має платити за ротацію, то що вже говорити про інших? Можливо, за ротацію дійсно треба брати гроші, бо шоу-бізнес справді вимагає інвестицій. Але чому тоді росіяни мають безкоштовні ефіри?
FM-діапазон — це зона найбільшого «бєспрєдєлу» щодо української мови, україномовних виконавців. Практично всі FM-раідостанції грубо й цинічно порушують обумовлений ліцензіями режим мовлення. Радіоменеджери твердять, ніби немає україномовного продукту. Брешуть. Він є. Так, його поки що недостатньо. Але лише попит народжує пропозицію. Якби з радіостанцій питали про дотримання мовного режиму, то вони б бігали за виконавцями, а не навпаки, коли україномовні таланти оббивають пороги, а їм проціджують крізь зуби: «Нє фармат». І лише гроші форматують. Так яким способом Холод понавидавав ліцензії так, що по всій Україні україномовна пісня — «нє фармат»?!
Словом, наразі немає жодної сфери державного чи публічного життя, у якій не відбувалося б дискримінації україномовної частини! Це вже такий загальний підсумок.
— А от чиновники кажуть, що вже 72% дітей здобувають середню освіту українською мовою...
— А ви беріть до уваги, що україномовна за звітністю школа насправді такою ще не є, бо, ледве відірвавшись від підручника, учителі та учні переходять на російську. Особливо формальний характер україномовна освіта має у Східній та Південній Україні.
До того ж у перебігу резонансних скандалів із закриттям україномовних шкіл у Донецьку та Дніпропетровську виявилося, що україномовний статус школи не означає її реальну україномовність.
— Як ви ставитеся до статті 6 нового закону про рекламу, згідно з якою, реклама має поширюватися винятково українською мовою?
— По-моєму, стільки атак свого часу зазнала лише стаття 6 Конституції СРСР. Думаю, Степан Гавриш, на чию пропозицію було прийнято 6-ту статтю, переборщив з вимогою перекладати на українську назви товарних знаків, чим дещо дискредитував саму статтю та зробив її вразливою до критики. В іншому — стаття прогресивна.
Рекламна спільнота марно закатала таку істерику. Пророкували, ніби через перехід на українську мову на рекламному ринку трапиться катастрофа. Однак реклами менше не стало.
Друковані ЗМІ у нас відсотків на 70-80 за тиражами є російськомовними. Повинно ж щось нагадувати їхнім читачам, що тут Україна, й що «Україна не Росія». Хай люди потроху привчаються і до української.
Тому скасування ст.6, яке, на жаль, є дуже ймовірним, було б кроком назад. Якби вирішення питання залежало лише від мене, я б мовний режим реклами залишив саме таким, яким його визначено в ст. 6 (крім товарних знаків, зрозуміло), — принаймні для центральних ЗМІ. Виняток варто було б зробити для Криму та кількох регіонів Сходу.
Хіба це нормально, що у сфері бізнесу українська мова не існує взагалі? А у сфері послуг? Ситуація, у якій офіціант не може підтримати розмову українською, навіть для київських ресторацій є стандартною, але трапляються навіть і такі, які не здатні сприйняти замовлення, якщо воно вимовляється українською. Юрко Покальчук, приміром, розповідав, що він доплачує офіціантам за обслуговування українською.
— За якими критеріями ви обираєте гостей програми?
— Гості — це виконавці, які співають або винятково, або здебільшого українською, хоча, віддаючи перевагу російській, збирали б набагато чисельнішу аудиторію. Це газетярі, які попри комерційний ризик уперто роблять україномовні мас-медіа тоді, коли попит існує здебільшого на газети «по-руському». Це письменники, які пишуть українською, знаючи, як важко буде видати таку книжку та продати її в умовах нерівноправної конкуренції, і видавці, які цей продукт видають. Вразили патріотизм та свідомість Василя Шкляра, який забороняє перекладати свої твори російською, тобто свідомо йде на втрачену вигоду. Чи така ж сама політика Івана Малковича, який перпендикулярно державній політиці підтримки російської книги 11 років видає не просто українську, а винятково україномовну книжку. А за те, що він п'ятий том «Гаррі Поттера» українською видав раніше, ніж росіяни російською, йому взагалі слід дати державну премію.
Кожний із гостей у своєму напрямі діяльності зробив багато корисного і для відродження мови, і для її популяризації та підвищення престижу. Скрипка та Вакарчук, наприклад, для популяризації мови зробили значно більше, ніж весь державний апарат.
— Яких результатів очікуєте від «Дерусифікації»?
— У переважно російськомовному Києві — а саме кияни є аудиторією програми — відчувається, і це підтверджено соціологічними дослідженнями, високий ступінь готовності до дерусифікації. Як каже Оксана Забужко, у Києві при всій його російськомовності «чуттєвість є українською. Тут ландшафт, усе середовище є українським, тільки озвучене воно ламаною російською, для цього ландшафту неорганічною».
— Якщо все так просто, то чому не спостерігається масового переходу киян на українську?
— Свою роль відіграють інерція та звичка. Насправді, я це по собі знаю, дуже важко впоратися з тиском мовного середовища: ти до нього українською, воно до тебе російською, ти знову українською, а воно російською. В результаті відчуваєш, неначе тебе чавить якоюсь глибою. Дуже складно долати цей психологічний бар'єр. Є одиниці людей, які витримують таку облогу.
— Так що б мала зробити влада?
— Влада, як сказав весною на парламентських слуханнях, здається, Іван Чиж, боїться кострубатих кроків. Оце цим вони виправдовують свою бездіяльність у реальній підтримці української мови. Демагогії та словоблуддя — скільки завгодно, аж занадто, і воно дратує переконаних русофонів, яким здається, що тут українізація аж кипить. Але ж конкретних кроків на підтримку української мови немає — а це вже дратує українофонів.
Насправді влада організувала режим найбільшого сприяння подальшій русифікації України. Русифікація, само собою, виявилася інерційним процесом. ЇЇ маховик розкрутився о-го-го — особливо за часів Щербицького. Потрібні неабиякі зусилля, щоб його зупинити. Але ніхто цим не займається...
Це і безглуздя, і велика історична несправедливість — дозволити ринку вирішувати долю української мови. Вона через зрозумілі обставини не може вільно конкурувати з російською. Українофони мають повне право на т.зв. позитивну мовну дискримінацію. 300-річні гоніння на нашу мову і багатовікова русифікація дають нам право на компенсаційний пакет, у тому числі й на пільгові економічні умови для україномовного інформаційного та шоу-бізнесового продукту.
Потрібен також грамотний піар української мови. Народ має бачити, що еліта говорить українською — і не тільки перед телекамерами. Варто сотні найвпливовіших сімей перейти на українську, як цей процес стане незворотним.
Якою мовою говорять зірки, теж важливо. Звичайно, заслуги Андрія Шевченка перед Україною не применшуються тим, що він говорить винятково російською, але він міг би рекламувати українську мову так, як пиво «Рогань». От коли треба було в 1999 році, Григорій Суркіс попросив Андрія рекламувати Кучму. А чому б не попросити його для підвищення престижу української мови серед молоді говорити іноді і нею? А Олександр Олександрович Омельченко хіба не міг би залучити до піару української мови братів Кличків?
Дуже просто вирішується проблема наповнення радіоефіру україномовним продуктом. Гості програми ставлять запитання про доцільність закону, який, ба, надав протекцію українському шоу-бізнесу. Так, закон потрібний. Але ситуація може суттєво змінитися внаслідок однієї-однісінької розмови Кучми з Віктором Пінчуком, який контролює щонайменше третину київського FM-діапазону (дані «Столичних новостей»). З іншого боку, треба віддати належне каналу M1: там усе більше української музики.
А чи важко Кірпі дати вказівку, щоб у поїздах «Укрзалізниці» крутили не попсу сусідньої держави, а українську музику?
— А як бути з російською мовою? Неважко здогадатися, що ви проти надання їй статусу другої державної?
— Російська мова домінує в усіх сферах суспільного життя, й потреби підвищувати її статус немає. У неї, на відміну від української, міцні та непохитні позиції.
Як показав досвід Білорусі, надання державного статусу російській мові означає повне витіснення білоруської мови. Остаточний вирок, коли хочете. Подібна ситуація і в Криму, де офіційний статус російської розглядається як повна свобода від української.
Україна завжди буде двомовною країною. Але нам іще треба пройти великий шлях, щоб і досі юридично ніби захищена, але фактично й досі упосліджена українська мова набрала поширення, адекватного поширенню російської. Поки що україномовна половина населення є дискримінованою, бо держава позбавляє її повноцінного мовного середовища.
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
