Після лезгинки

16.12.2003
Після лезгинки

Суботній ланч за участю Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Олександра Мороза та грузинського гостя. (Фото РЕЙТЕР.)

      Позаяк запросила грузинського лідера «Наша Україна», і коло його зустрічей окреслене було винятково опозиційними ватажками (спільна прес-конференція з Віктором Ющенком, підписання угоди про співпрацю між «НУ» та «Єдиним національним рухом» Грузії, пізній суботній ланч з Тимошенко, Ющенком та Морозом), появу Саакашвілі наш загал сприйняв як «обмін революційним досвідом». Політична Україна ще зовсім недавно так палко обговорювала уроки Грузії для себе, так натхненно моделювала в уяві майбутню зміну влади за тбіліськими лекалами, що візит Михайла Саакашвілі й не міг би сприйнятися інакше, ніж як революційний месидж, як візит-натяк, візит-символ.

      У будь-якому разі Саакашвілі приємно вразив українців. Хоча б тим, що старанно намагався час від часу говорити українською мовою.

«Харизма — це не форма носа...»

      Це історія про одну щасливу любов. Любов фортуни до Михайла Саакашвілі. У країні, де зазвичай температура пристрастей значно перевищує температуру тіла і від того зміна влади — це кров, багато крові; обличчя, понівечені саперними лопатками, обстріляні з гранатомета стіни президентського бункера, затамована помста, яка обов'язково вибухне в майбуньому, — у такій країні, де складно бути не тільки президентом, а, мабуть, і Богом, Михайлові Саакашвілі вдалося прийти до влади стрімко і безкровно. І — значною мірою — несподівано. Власне, програмою-максимум грузинської опозиції на нинішній листопад була битва за парламент, а не за відставку Шеварднадзе, і, якби адмінресурс виявив трохи більше скромності на виборчих дільницях, а також зазираючи в урни з бюлетенями при підрахунку голосів, змагання за найвищу владу в Грузії перенеслися б на 2005-й — рік планових президентських виборів. Сам Михайло Саакашвілі в розмові з українськими журналістами в Києві визнав: «Коли тисячі вийшли на вулиці, натовп стояв навпроти натовпу... Шеварднадзе міг дати наказ на застосування зброї. Все було на межі фолу». Це не прорахунок — це везіння. Не тільки для Саакашвілі, а й для цілої нації. Утім у будь-якому разі — це перемога.

      Хтозна, чи своєю впевненістю грузинський герой допомагає фортуні, а чи фортуна, яка позначила його життя самими лише перемогами і злетами, наситила Саакашвілі цією впевненістю, точніше б сказати — самовпевненістю. Він вірить у свою харизму чи не більше, ніж грузини, які йшли за ним на мітинги. Адже, «що таке харизма? — тлумачить батоно Михаїл у студії 5-го каналу. — Це не форма носа чи пухкенькі щоки (а вони в мене пухкенькі). Це коли ти кажеш правду, в яку глибоко віриш сам». Він уже поводиться як незаперечний і безальтернативний лідер. «4 січня, коли я стану президентом...», — констатує він кількаразово на київській прес-конференції і в численних інтерв'ю, так, наче у світі не існує політичних забобонів, форс-мажорів і дражливих сполучників «але...»

      «За мене — 90 відсотків населення, а в Аджарії я популярніший за Абашидзе», — переконаний Саакашвілі. Він уже живе в державній резиденції, оточений сотнею охоронців, що йому, каже, не дуже подобається.

Революція не експортується

      Михайло Саакашвілі прилетів до Києва в п'ятницю ввечері — всього на два дні — з напівприватним, як він це назвав, візитом. Позаяк запросила грузинського лідера «Наша Україна» і коло його зустрічей окреслене було винятково опозиційними ватажками (спільна прес-конференція з Віктором Ющенком, підписання угоди про співпрацю між «НУ» та «Єдиним національним рухом» Грузії, пізній суботній ланч з Тимошенко, Ющенком та Морозом), появу Саакашвілі наш загал сприйняв як «обмін революційним досвідом». Як на мене, то, швидше, Саакашвілі міг почерпнути більшу користь у спілкуванні з Ющенком про побудову основ нової фінансової політики, аніж Ющенко у Саакашвілі, довідуючись про подробиці «трояндової революції». Втім політична Україна ще зовсім недавно так палко обговорювала уроки Грузії для себе, так натхненно моделювала в уяві майбуню зміну влади за тбіліськими лекалами, що візит Михайла Саакашвілі й не міг би сприйнятися інакше, ніж як революційний месидж, як візит-натяк, візит-символ. Сумнівно, що він, візит цей, по суті був таким. Але головне — що такою стала слава про нього.

      І дарма Саакашвілі, виконуючи підготовчі дипломатичні вправи для своєї майбутньої посади, повторював про шанобливе ставлення до Леоніда Кучми і запевняв: «Ми з будь-яким, підкреслюю, з будь-яким українським Президентом матиме найтепліші взаємини, бо це будуть взаємини між грузинським та українським народом». Леонід Данилович-то це почув, а невдоволена нинішньою владою українська громадськість подумала, що Саакашвілі лукавить. Хоча Саакашвілі не лукавив. Україна важлива для грузинів не тільки як сантимент, котрий, безсумнівно, є між нашими націями, Україна — це союзник Тбілісі у спілкуванні з Москвою, це транзитний коридор, це зброя і недороге продовольство.

      Дарма Саакашвілі відхрещувався перед журналістами, що він «не приїхав сюди експортувати революцію» і не має «готових рецептів, адже те, що можливе у Грузії, може не бути можливим в Україні». Здається, спраглий до змін український загал йому не повірив.

      «Не можна калькувати, — резонно зауважив Віктор Ющенко. — Рецепти виходу з глибокої політичної кризи, в якій зараз перебуває Україна, мусять бути винятково українськими». Так Віктор Андрійович сказав, вочевидь же, не тільки тому, що слабо уявляв, як даруватиме букет троянд поваленому Кучмі. «Проблема не в персонах, проблема — у політичному стані», — пояснив він, чому революційна ситуація 2001 року не вирішилася зміною влади, чому «Україна без Кучми» пройшла таким штибом, що Україна лишилася з Кучмою.

      Леонід Данилович якось дозволив собі літературно пожартувати: «Україна — не Росія». Віктор Андрійович у суботу пожартував інакше: «Україна — не Грузія». Хоч, на його думку, в українців теж останнім часом «сформувалися великі очікування», а «те, що відбувається на ринку політичних сил України, нагадує мені ренесанс 90-х: головний конфлікт у державі — не між владою та опозицією, а між громадою та владою». Беззаперечно, цього замало, аби життя видалося нестерпним усім політичним гравцям й усій громаді, як це вiдбулося в Грузії, де революція стала вибухом довго накопичуваної суміші критичних чинників, на зразок «коктейлю Молотова». Кількох важливих інгредієнтів у нас немає, тому Україна й не Грузія. Йдеться не тільки про неконсолідованість і неповороткість такої 50-мільйонної держави-«махіни», порівняно з якою 3-мільйонна Грузія — це, скажімо, як Київ, тільки розселений по горах, і лідером для таких масштабів може згодитися і, грубо кажучи, Олександр Омельченко, тільки запальний. Ідеться ще й про економічні підвалини невдоволення — адже Грузія є найбіднішою з пострадянських країн, убогість життя в ній, де пенсія — 6 доларів, важко уявити навіть нашим худим, зрадженим державою старикам. Йдеться також про нерозторопність і втому грузинської влади, що в української, на жаль, простежується не такою великою мірою. Йдеться також і про менталітет, і про цілковиту відмінність класового складу українського та грузинського суспільства, співставляючи які, висновок приходить миттєво: революції, як каже Саакашвілі, «з піснями, танцями, феєрверками» тут не буде, таке фестивальне «міміно» в нас нереальне. І, нарешті, у нас, на відміну від грузинів, ще немає приводу — він може з'явитися наступної осені. А може й не з'явитися, адже на Банковій теж ретельно вивчають «уроки Грузії», зважують, розмірковують, щоб теж мовити, але в іншому контексті: «Україна — не Грузія».

      Утім, підбадьорює Віктор Ющенко, «грузинські події містять низку прикладів поведінки для різних політичних учасників», нагадуючи, що Шеварднадзе «вчинив як істинний патріот, коли підписав указ про свою відставку».

Два Цезарі

      Михайлові Саакашвілі пасує та сорочка з урочистою білою полтавською вишивкою, яку подарував йому Віктор Ющенко. Та, думаю, до посмішки Михайла Саакашвілі пасуватиме все. Він ще не придбав дорогого костюма і розкішної краватки (принаймні не приїхав у такому на київські гостини), але він уже прекрасно, влучно посміхається — таку посмішку в наших краях прийнято називати західною. Словом, ця чарівлива посмішка, відкриті жести, спокійна впевненість монологу і водночас уміння по-молодечому запалитися, зарухатися, зажестикулювати, — це приваблює в президентові (нехай і в іще не обраному і неінавгурованому), це приємно відтіняє на тлі інших президентів, скажімо, маленьких, сутулих і рудих. Або — похмурих, літніх, неговірких, яким був Шеварднадзе.

      Михайлові Саакашвілі нині закидають, що й сам він значною мірою є учнем «старого лиса», як називають Едуарда Амвросійовича ще від його зоряної епохи міністра закордонних справ СРСР. Російська та українська преса нагадують сьогоднішньому батоно Михаїлу і його колишню діяльність у пропрезидентській парламентській більшості, і співпрацю в уряді, де Саакашвілі два роки був міністром юстиції і вважався «не першою, але й не останньою людиною» серед тодішніх симпатиків президента. «Синівських почуттів до Шеварднадзе у мене немає», — відрубує сьогодні Михайло Саакашвілі. «Синівські почуття в мене були до батька і мами. У мене ще й дідусь живий, — жартує він. — Я крутився на його (Шеварднадзе — Авт.) орбіті, але особливо близьких взаємин не було».

      Чи гуляв Михайло Саакашвілі десь на околицях саду Гетсиманського, визначити важко, але помітно, що згадка журналістів про Шеварднадзе є для нього дражливою. Скорше, це певні ревнощі «нового Цезаря» щодо «старого Цезаря». «Я йому казав, що він скінчить або як де Голль, або як Чаушеску... На де Голля він не тягнув, та принаймні й як Чаушеску не скінчив», — сказав Саакашвілі на прес-конференції. Переможців не судять. Але як бути з переможеними? Перед Михайлом Саакашвілі стоїть психологічно складне завдання: з одного боку, нова влада мусить продемонструвати європейську гуманність до поваленої, відповісти широким шляхетним жестом на ту добру волю, з якою старий президент поступився їй правом владарювати, відійшов у історію; з другого боку, складно боротися зі спадком минулого, не спаплюживши обличчя того минулого. Наприклад, треба знайти у собі надзвичайну політкоректність, аби оголосити кампанію боротьби з корупцією, яка тотально охопила всі, аж до найнижчих, щаблі влади у країні, і при цьому не запросити на судові процеси відставного президента в ролі обвинуваченого. Хоча природа імпульсів, які штовхають Саакашвілі то заявити про цілковиту недоторканність Шеварднадзе, то через тиждень пригрозити «розкуркуленням» і пошуком закордонних рахунків, може бути й зовсім іншою.

«Треба ставати державою»

      — Майбутнє Грузії викликає більше питань, і питань складніших, ніж красива революція, що проминула. Пане Саакашвілі, які економічні реформи ви найперше запровадите? Як відбуватиметься зміна державних чиновників, зокрема й середньої ланки, чи співпрацюватимете ви в доборі кадрів з чиновниками, які були при Шеварднадзе?

      — Звичайно, тотальних кадрових змін не буде: Грузія — країна маленька. Природно, ми йтимемо шляхом економічних реформ, адже Шеварднадзе залишив нам зруйновану країну, — сказав Саакашвілі в інтерв'ю «УМ» та газеті «Без цензури». — Ми розробляємо нині економічну стратегію, і хотіли б для цього запросити грузинів, які отримали на Заході освіту і досвід у сфері управління й економіки — це сотні, тисячі людей. Це по-перше. По-друге, плануємо адміністративну реформу: скоротимо апарат, впорядкуємо, відтак уряд стане більш гнучким, більш прагматичним. Найпершим кроком також буде встановлення контролю над усією територією країни. Я маю на увазі не стільки Абхазію, скільки кордон з Туреччиною, де треба встановити митний контроль, а також той регіон Аджарії, де Росія грає велику роль, постійно підбурює тамтешніх людей, створюючи проблеми.

      У цілому, Грузія проведе низку важливих економічних реформ: зменшимо податки, зробимо гнучкою податкову систему. І головне — боротися з корупцією. Учора (ця розмова відбувалася в суботу. — Авт.) заарештовано голову Федерації футболу Грузії, порушено кримінальну справу проти міністра енергетики, керівника Рахункової палати, проти цілої низки інших посадовців колишнього уряду. Та водночас є випадки, коли наші соратники з демократичної опозиції призначали на відповідальні посади своїх найближчих родичів. Я з цього приводу влаштував публічний розгляд, і ми змусили тих людей відразу залишити посади: хочу, щоб усі бачили, що ми прагнемо змінити систему, при якій можлива корупція. Йдеться не тільки про репресії і не стільки про репресії, а про те, щоб вдало підібрати систему під закон, який запрацює. Отож ми, приміром, скорочуватимемо кількість штатних одиниць з маленьким окладом і, відповідно, з незначними функціями, натомість в уряді чиновники з важливими функціями мусять отримувати достойну зарплату. Я зараз веду переговори з міжнародними організаціями з тим, щоб прямо виплачувати зарплатню міністрам, заступникам міністрів, членам парламенту. Таким чином можна уникнути корупції. Потім ми поновимо переговори (які Шеварднадзе з успіхом провалив рік тому) зі Світовим банком та МВФ, але вже на інших умовах.

      Так що планів багато, а досвід управління у нас є. Зараз ми маємо великий кредит довіри серед людей, і я не боюся навіть піти на деякі непопулярні реформи, аби вивести країну з кризи.

      — Недавно ви звернулися до держав та міжнародних організацій із закликом надати Грузії фінансову допомогу. Що ви вже отримали?

      — Ми отримали із Заходу кількадесят мільйонів доларів. Це конче необхідні гроші — аби платити пенсію, зарплатню армії, міліції тощо. Ми дуже цінуємо й те, що Україна зараз, у такій складній ситуації, виділила певну суму для негайної допомоги грузії (Верховна Рада тільки розглянула можливість виділення Грузії 1 млн. гривень безоплатної допомоги, голосування з цього питання ще не було — Авт.). Я особливо ціную те, що першу гуманітарну допомогу Грузії надав уряд Віктора Ющенка (безоплатно 50 тисяч тонн зерна у 2000 році. — Авт.). Але, природно, ми діятимемо так, аби якнайшвидше стабілізувати фінансову ситуацію й самим виходити з кризи.

      — Якими будуть ваші перші декрети на посту Президента?

      — Головні — про впорядкування держапарату та розвиток приватного сектору. Для мене зараз важливо віддалити уряд від приватного сектору. У Грузії немає можливості допомогти приватному бізнесу, треба бодай йому не заважати. Шеварднадзе створив таку систему, що приватний сектор був практично частиною держапарату, у цій сфері панував цілковитий безмір. Я, до речі, вчора зустрічався з групою бізнесменів, які працювали з Шеварднадзе і які мене підтримують, і чесно їм сказав: старими методами робити гроші буде неможливо. Треба ставати державою.

      — Ви вже визначилися з кадровим складом уряду?

      — Ми відразу узгодили позиції з партнерами по демократичному блоку, з якими йшли на вибори. Одна (Ніно Бурджанадзе. — Авт.) стала спікером, інший (Зураб Жванія. — Авт.) — держміністром, при конституційній реформі він буде прем'єр-міністром. Що стосується міністерських та «губернаторських» посад, у нас поки що цілковита згода. Ми усвідомили: тільки разом можна виходити з болота.

      — Як ви вирішили питання гарантій Едуардові Шеварднадзе?

      — А це само по собі вирішилося. Я його попереджав, що він скінчить, як Чаушеску. Оскільки (не завдяки його зусиллям, а в основному — всупереч їм), громадянська війна не почалася і кров не пролилася, хоча були окремі перестрілки, кілька чоловік було поранено, то тепер питання честі для нації — не чіпати президента, не проявляти насильства. Єдине — я порекомендував Шеварднадзе перед виборами виїхати з країни, щоб не створювати центр напруги. Він відмовився виїхати. Що ж, він вільна людина. Я не буду його насильно видворяти — це нижче моєї гідності. Ми повинні створити такий прецедент, аби люди не боялися йти з влади: це дуже важливо — щоб для них відхід від влади не став синонімом словам «розстріл» чи «в'язниця». Хоча люди вимагають, аби ми покарали Шеварднадзе, ми цього робити не будемо.

      — Чому ви гадаєте, що перед виборами присутність Шеварднадзе сприятиме створенню вогнища напруження?

      — Ну, це природно. Людина провела при владі 30 років. Він знайомий з усіма. Є люди, для яких іншого лідера не існує. Тому можливі десь страйки, десь перекриття доріг, десь саботаж. З часом, коли ми ставатимемо на ноги, Шеварднадзе перестане бути центром притяжіння.

  • Майдан біля Кремля

    Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>

  • Кремлівська «Зміна»

    Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>

  • Потрібні робочі руки

    На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>

  • З голоду не помрете, але паски затягуйте

    Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>