Археологія злочину

09.11.2006
Археологія злочину

Копайте тут: на глибинi 1,5-2 м - кладовище замордованих. (УНІАН.)

      Уже довгий час доктор підводної археології і дослідник середньовічних мостів з університету Торуня Анджей Кола працює не зовсім у своєм напрямi. На прохання Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва Польщі він очолює експедицію польських археологів, котрі досліджують місця ганьби людства, тяжких злочинів «червоних» і «коричневих». «Археологія злочину» - так називається книжка пана Коли про розкопки таємних захоронень НКВС під Харковом. Кривавий слід «сталінських соколів» привів експедицію Коли 2001 року до Биківнянського лісу під Києвом. Биківня, як відкрилося зовсім недавно, - місце скорботи не тільки для українців, а й поляків, адже там розстріляно тисячi їхніх співвітчизників. Провівши на Биківні попередні виміри й розкопки п'ять років тому, професор Кола зі своїми колегами повернувся сюди цього літа, аби спільно з українськими археологами вивчати злочин, у буквальному сенсі - заритий у землю багато років тому.

Маршрут № 23. Без можливості повертатися

      Для Польщі Друга світова війна, як відомо, почалася з нападу німців 1 вересня 1939 року. А вже 17 вересня, виконуючи таємний додаток до пакту Молотова-Ріббентропа, на східні землі (власне, це Західна Україна, яка на той час входила до складу Польщі) вступила Радянська армія. У полон потрапили близько 250 тисяч польських вояків. Вони мали наказ не вступати в бій, тож просто здавалися цілими з'єднаннями. Солдатів та офіцерів розіслали по таборах. За рішенням Політбюро Компартії СРСР від 5 березня 1940 року, 15 тисяч польських офіцерів мали розстріляти. Цією самою постановою передбачалося ліквідувати також 11 тисяч офіцерів та державних чиновників - юристів, учителів, інженерів, - яких заарештували і тримали у в'язницях Західної України та Західної Білорусі. Врешті-решт розстріляли близько 7 тисяч, із них приблизно половину - в Україні. «Розстрільні місця» - Київ, Харків, Херсон. «Для цієї «операції» виділялися спеціальні поїзди, - розповідає професор Кола. - Найбільше польських полонених привезли до Києва, де їхній слід зникає. Це означає, що тут їх і знищили».

      Андрій Амонс, колишній військовий прокурор в Україні, який з 2001 року розслідував «биківнянську справу», дослідив, що розстріли у Києві проводили в Лук'янівській в'язниці, в обласному управлінні НКВС, яке розміщувалося по теперішній вулиці Пилипа Орлика і мало підземні «каземати», та у Жовтневому палаці. З усіх трьох катівень тіла звозили до Биківнянського лісу, в якому ще у 1937 році виділили чотири гектари для «спецпотреб НКВС». Невдовзі того виявилося мало - і «чекісти» прихопили ще гектар.

      Кривавий конвеєр працював без упину. За спогадами очевидців із навколишніх сіл, майже щодоби на таємний цвинтар прибували три-шість вантажівок. За оцінкою пана Амонса, в одній такій вантажівці вміщалося близько двадцяти тіл, тобто йдеться про 60-120 замордованих на добу. Раніше розстріляних доставляли до Биківнянського лісу маленьким трамвайчиком, маршрут № 23. Це ввійшло в лексикон київського НКВС і, кажуть, залишалося десятиліттями... Коли слідчий погрожував: «Ти підеш по 23-й статті!» - всі знали, що такої статті немає, є такий маршрут - в один кінець.

      Сталінська «юриспруденція» вигадала сотні приводів, аби позбавити людину життя. Польських офіцерів і цивільних розстрілювали не як військовополонених, а чомусь за статтею 54.13 - «Виступи проти робітничого руху».

      Встановлено, розповідає Андрій Амонс, що «сталінські соколи» стріляли з малокаліберних пістолетів. Куля застрягала в черепі, і крові виходило мало, але людина не помирала одразу: вбивча сила була невелика, тому доводилося стріляти два рази, три і навіть чотири. «Ми знаходили черепи, у яких було три-чотири кульових отвори», - констатує дослідник. Часто конаючих бідолах «чекісти» добивали прикладами гвинтівок.

      У вересні 1941 року, коли Червона армія намагалася оборонити Київ, НКВС мав іншу роботу. Всіх в'язнів, яких не встигли розстріляти у місті, енкаведисти пішки погнали просто до Биківні. За різними оцінками, у цій колоні було від восьмисот до трьох тисяч чоловік, у тому числі й військовополонених. Закопували абияк, неглибоко. Лесь Танюк, голова Всеукраїнського товариства «Меморіал», каже, що за півгодини потому троє енкаведистів розстріляли шістнадцятьох своїх «колег», котрі розстрілювали колону. Пізніше тих трьох викликали до Москви, де на них чекала та сама доля.

      Коли радянські війська залишали Київ, енкаведисти навіть вступили з ними в бій, бо мали наказ відстрілювати «дезертирів». Досі у стовбурах сосен Биківнянського лісу, з боку Києва, знаходять кулі. Лишаючи Київ, «чекісти» спалили всі документи, що стосувалися їхньої діяльності з червня до вересня 1941 року.

      Одразу ж зайнявши Київ, німці викликали хлопців з Биківні й наказали розкопати ще зовсім свіжі могили. Це була звичайна практика - нацистські окупаційні власті, щойно захопивши населений пункт, відкривали місцеву катівню НКВС, аби показати «звіряче обличчя комунізму». Звірства фашистів були ще попереду...

Археологи-любителі з КДБ

      Професор Кола, який займався також і розкопками захоронень у нацистських таборах смерті, порівнює: якщо в німецьких концтаборах цвинтарі були педантично поділені на більші й менші сектори, з «хідниками» між рядами поховань, то у Биківнянському захороненні - повний безлад. Енкаведисти, які виконували і перевиконували свої «п'ятирічки смерті», копали «братські» ями хаотично і безсистемно. В кожній ямі, розміром у середньому 2,5 на 2,5 метра і глибиною ледь більше двох метрів, лежить до 60 людей, часом у кілька «шарів», на різній глибині.

      Поляки віддавна добивалися дозволу провести в Биківні ексгумації, аби дізнатися, чи є в цих братських могилах сліди їхніх співвітчизників. Проте українська влада дала такий дозвiл лише... в 2001 роцi. І тут доречно згадати про інші «розкопки», проведені з огляду на «польське питання». Свого часу КДБ передбачав подібний запит, і щоб не ускладнювати стосунків з «братами» по Варшавському договору, у 1971-му, 1987-му та 1989-му роках провів розкопки «власними силами». 1971 року ексгумовані останки 6827 людей перепоховали у братській могилі, яка стоїть дотепер. От тільки тоді на ній було написано, що тут лежать жертви німецько-фашистських загарбників. Довести, що кати були іншої національності, і прибрати з могили брехливий напис вдалося лише 1989 року, в час горбачовської «гласності». Під час тих перших ексгумацій КДБ намагався замести всі сліди злочину своїх попередників: з могил вилучали і спалювали документи та особисті речі. Андрій Амонс стверджує, що тоді кадебісти таємно вивезли якусь частину останків, але скільки саме - ніхто не знає. Тому точну кількість жертв биківнянського злочину встановити вже неможливо. Зрештою, територію цвинтаря «зарівняли» бульдозерами.

      І до, і після кадебістських розкопок биківнянські могили потерпали від мародерів. Їх цікавили гаманці, годинники, золоті зуби й тому подібне. Тому вони викопували мерців до пояса, обшукували і так залишали - решта їх не цікавило.

Докопатися до правди

      Ми, студенти-історики, приходимо на розкопки як волонтери, аби повчитися. Адже, як одразу повідомив нам пан В'ячеслав Осипенко, директор заповідника «Биківнянські могили», поляки використовують найновіші археологічні методики. Нас одразу «прикомандировують» до пана Мечислава, літнього науковця, добряка, котрий, як майже вся польська команда з професором Колою включно, спеціалізується на середньовічній археології.

      Спеціальним триметровим буром ми робимо вузькі свердловини. Через кожні 10-20 сантиметрів бур набирає породи, ми виймаємо його, а пан Мечислав уважно оглядає вміст. Під жалюгідним 10-сантиметровим шаром чорнозему вглиб іде суцільний пісок. Якщо пісок, що набрався у бур, світлий і однорідний - значить, він первісний, його не торкалася рука людини. Проте частіше пісок «брудний», перемішаний із землею, мовою археологів - «порушений», а отже, перекопаний. Тож ми буримо далі.

      Ребра, кістки рук та ніг чіпляють за бур вже на глибині півметра: даються взнаки попередні розкопки, а надто - робота бульдозера. Та захоронення лежать зазвичай на півтора метра глибше, їх упізнаємо за дрібними кістками та рештками одягу, що потрапляють у бур. Діставшись дна поховання, ми засипаємо свердловину і встановлюємо на цьому місці кілок із хрестиком і номером могили. Такі проби робимо щодва метри. У такий спосіб польські спеціалісти цього року закінчили «промацувати» всі п'ять гектарів колишнього «спецоб'єкта» НКВС і склали його мапу, так би мовити, і вшир, і вглиб.

      Викоп і ексгумація забирають більше часу, тому число розкопів відстає від кількості знайдених могил. Обережно, шар за шаром, треба знімати грунт, аби добути останки розстріляних та речі і не пошкодити їх.

      «Цілих» могил мало - здебільшого суміш піску і кісток. Одна щелепа, стегнова кістка або череп - одна людина: зараз порахувати можна лише так. Окремо складаємо особисті речі розстріляних: гребінці, окуляри, портмоне, запонки, медальйони, пряжки, зубні щітки тощо. Кожну з цих речей чистять і ретельно досліджують: чи не збереглося на ній імені власника. Найдрібніші подряпини годинами розглядаємо через лупу, сподіваючись відчитати у них хоч що-небудь. Подекуди знаходимо документи - в дуже кепському стані. Поляки впізнають своїх за військовими гудзиками з орлами, за армійськими чобітьми та пряжками від військового каптура довоєнного зразка. Усі знахідки чистять, фотографують і сортують. На цьому, власне, польові дослідження закінчуються.

      Цього літа методом буріння польсько-українська експедиція знайшла 192 захоронення, але їх може бути й більше, адже одна свердловина може вказувати на кілька могил на різних рівнях. За два сезони провели 62 викопи, у трьох з яких натрапили не на могили, а на захоронення речей: в одному були самі тільки польські речі, а в інших двох - українські. Знайшли також залишки паркану і дороги, що обрамляли табір, та дерев'яні стовпи - залишки будинку, де чергували вартові. Так поступово польські та українські дослідники виробили власну «картографію злочину», тим більше що всі мапи й документи, які стосувалися Биківнянського табору, НКВС свідомо понищило.

      «Наразі маємо 19 очевидно польських захоронень, де ми знайшли понад півтори тисячі польських предметів: військові гудзики, монети, медальйони та все, що ті нещасні люди мали з собою, - розповідає Анджей Кола. - На жаль, під час ексгумації 1971 року документи та речі, що могли якось свідчити про особу, кадебісти забрали і спалили. Але дещо вціліло. Цього року, наприклад, ми знайшли зубну щітку, на якій було нашкрябано прізвище особи, яка сиділа у в'язниці у Львові і була перевезена до Києва. Маємо й кілька документів, які намагатимемося прочитати: наприкiнцi цьогорічної експедиції, наприклад, знайшли документ, де вказано, що людина сиділа у в'язниці в Ковелі, але прізвище її неможливо прочитати».

      Професор Кола каже, що жертви сталінського режиму, поховані в Биківнянському лісі, незалежно від національності й громадянства, тут і залишаться. По закінченні розкопок їх перепоховають по-людськи на території меморіального комплексу «Биківнянські могили». Особисті речі після експертизи передадуть до українських музеїв, а частина речей, які належали польським жертвам, потрапить до музеїв Польщі.

Вади пам'яті

      Одного дня, коли експедиція бурила лісовий грунт, на «Биківнянські могили» привезли кількасот дітей зі столиці та з довколишніх сіл. Як з'ясувалося - то був День туриста. Діти ходили великими гамірними юрбами, заглядали до ям і шурфів, дивуючись: що роблять тут, у гущавині лісу, ці дивні люди з лопатами? Підійшли до нас, якраз коли ми діставали кістки й складали їх скраю... Перше питання: «Що, знайшли скарб?!» Та коли ми показали свій «скарб» і переповіли коротко, що тут колись сталося, дітиська одразу споважніли, почали осмикувати інших, аби ті не галасували. Врешті-решт прийшла вчителька й, зиркнувши на нас з недовірою, забрала своїх підопічних.

      Ні діти, ні, очевидно, їхні вчителі не знали добре про Биківню. Спитайте будь-кого у Києві, що сталося в Бабинім Яру - і кожен скаже: там розстріляли євреїв. І це завдяки самим євреям про цю трагедію знають далеко за межами України. Хоча, власне, не тільки євреї були розстріляні в Бабиному Яру. Відколи поляки дізналися, що в Биківнянському лісі лежать їхні співвітчизники, ця тема не сходить зі шпальт польських газет. На соснах, поруч з синьо-жовтими стрічками, з'явилися червоно-білі. Польські байкери навіть влаштували сюди мотопохід пам'яті. Биківнянські могили мають закарбуватися і в свідомості кожного українця: не лише тому, що тут полягло близько тридцяти тисяч людей, а й через те, що значною мірою це був цвіт нації: інтелігенція, провідники, офіцери. І, по можливості, тут хоча б раз має побувати кожен із нас.

 

 

  • Новорічний «підрахуй»:

    Різдвяні свята для мешканців Польщі є періодом підбиття підсумків, і попри певну схильність до нарікання, більшість наших співрозмовників відзначають те, що «Батьківщина таки розвивається». Поляки почуваються цілком незле. Зрештою, як і їхні «нові» побратими з Європейського Союзу. «Молода Європа» стрімко нарощує розвиткові темпи, котрі й не снилися Росії в усіх її «єепнутих» мареннях. >>

  • У Варшаву на ярмарок...

    На відкритті цьогорічного Варшавського книжкового ярмарку, 50-го за рахунком, міністр культури Польщі Вольдемар Домбровський оголосив країну-почесного гостя наступного, 51-го, ярмарку. «Україна» прозвучало несподівано — причому як для нас, так, здається, і для дирекції ярмарку. Рано чи пізно міжнародний книжковий дебют України у статусі почесного гостя мав статися — планувалося, що це буде у Франкфурті в 2007-му. >>

  • Ісус Христос суперстар і майже король

    Проголосити Ісуса Христа королем Польщі запропонували незадовго перед Різдвом сорок шість депутатів Сейму. Ідея звучить принаймні екзотично, чи не так? Але не для поляків. У Польщі цю пропозицію сприйняли серйозно, і вона викликала неабияку дискусію. Чи не головний аргумент прихильників «коронування Христа»: якщо Діва Марія вважається королевою Польщі, то чому б Ісуса не назвати королем? >>

  • ДЕВОНічний газ,

    «...А це могла б бути блискуча, на мій погляд, фірма, — з жалем у голосі каже торговий радник-посланник посольства Польщі в Україні Анна Сковронська-Лучинська. — Це був би цікавий приклад співробітництва Польщі та України. До того ж у стратегічній для наших країн паливно-енергетичній сфері. А все так гальмується і гальмується, гальмується і гальмується...»
    На прикладі «Девону» — саме про це українсько-польське підприємство розповідає пані Сковронська-Лучинська — яскраво проявляється інвестиційний клімат України. У нас чимало клопочуться про залучення іноземних інвесторів. Поле для діяльності капіталовкладника — неозоре. Але в Україні інвестора також чекає неринкова конкуренція, недосконале законодавство, а подекуди ще й тиск iз боку можновладцiв. Якщо це стосується інвестора, який збирається вкладати гроші в паливну сферу, то йому слід пам'ятати також і про газову залежність України від Росії. Ця залежність змушує державу чимдуж «закручувати гайки» на власному газовому ринку. >>

  • Януш Куртика, президент польського Інституту національної пам'яті:

    Польський інститут національної пам'яті (ІНП) досі лишається недосягненним взірцем для України. У нас створено формальну інституцію з подібним лейблом, але з порожнім змістом — є директор, Ігор Юхновський, але звикло бракує найважливішого — фахівців та грошей, немає навіть відповідного приміщення. Знову українська гора породила мишу. А боротьба між групами просовєтських і націоналістичних істориків за важелі впливу виглядає кумедною порівняно з опором «старих» структур, спрямованих винятково на відмивання бюджетних «цвинтарних» коштів.
    Польща вже кілька років тому передала всі архіви комуністичних спецслужб до ІНП та ухвалила закон, який дозволяє безперешкодно оприлюднювати інформацію на всіх державних чиновників, якщо вони «стукали» «по молодості». Ось уже рік, як ІНП має нового президента — Януша Куртику, котрий заповзявся реформувати цю структуру і прискорити процеси оприлюднення «секретів», нагромаджених комуністичними спецслужбами. Януш Куртика в інтерв'ю «УМ» роз'яснив особливості нової ситуації у цiй царинi. >>

  • Жінка — мрія, жінка — символ, жінка — самотність

    ...Два роки тому фасад типового панельного будинку на проспекті Вернадського, 125 у Москві прикрасила меморіальна дошка. Зображення на ній добре впізнавані: на тлі вбраної ялинки, гітари і пляшки шампанського — актори Барбара Брильська та Андрій Мягков, виконавці головних ролей у культовому радянському фільмі «Іронія долі, або З легкою парою». Картина ця вийшла ще в 1978 році, але майже три десятиліття лишається незмінним атрибутом новорічної телепрограми. Її головних героїв за результатами соцопитувань на теренах сучасного СНД визнано найромантичнішою кінопарою століття. Але мало хто знає, що мрія мільйонів чоловіків колишнього СРСР, польська актриса Барбара Брильська, ставши для них символом витонченості, мудрості та лагідності, в особистому житті пережила чимало трагедій, опосередковано пов'язаних і з улюбленою нами «Іронією долі...» >>