Загадка архіву

06.10.2006
Загадка архіву

Львівський обласний архів — як і більшість, у соборах чи старих особняках.

      7 вересня Кабмін звільнив доктора історичних наук Геннадія Боряка з посади голови Держкомархіву і призначив його першим заступником нового керівника архівної галузі — комуністки Ольги Гінзбург. Ольга Петрівна здобула освіту в Конотопському індустріально-педагогічному технікумі та в сумській філії Харківського політехнічного інституту — заочно. Пройшла трудовий шлях від робітниці до секретаря парткому й заступника директора Конотопського арматурного заводу. Двічі була депутатом Верховної Ради, фракція комуністів (брала участь у засіданнях Комітету з питань промислової політики). Завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Ігор Гирич висловив думку архівістів з цього приводу: зміни в керівництві галуззю — це повернення у старі часи, коли архівами керували нефахівці. Президент України назвав нове призначення «абсурдним» і таким, що «не робить компліменту владі».

      Утім місяць минув, а грім не грянув. Архівні будівлі ще на місці. І, як завжди, простий люд не знає, що чиниться за їхніми стінами. Передусім — Львівського історичного архіву, з якого, за підрахунками українських архівістів, останніми роками украдено раритетів на 6 мільйонів євро. Зі збереженням архівів у нас було сутужно у всі часи. Проте зараз, як остерігається дехто, «діапазон можливостей» розширюється — від «зникнення» документів, які «порочать честь і совість комуністів» (тобто про штучний голод 1933-го та інші злочини червоного терору, сталінські й брежнєвські концтабори, використання рабської праці «радянських громадян» у «великій зоні»), до «стирання» свідчень про злочини номенклатури у 1991—2006 роках. А також жертовні вогнища з «адреналінних» тек сексотів. Не кажучи вже про «руку хірурга» російських спецслужб, занурену в мозок нашої національної пам'яті.

      «Я не бачу нічого катастрофічного у призначенні Ольги Гінзбург. Гадаю, що це призначення — абсолютно у стилі нашого сучасного управління», — каже кандидат історичних наук, викладач кафедри історії Києво-Могилянської академії, член Комітету захисту архівів Тетяна Люта, яка 17 років пропрацювала у державній архівній системі. Пані Тетяна стверджує, що за радянського часу з архівів не крали у таких кількостях: «Так, доступу до багатьох фондів не було, але фонд Грушевського був на відкритому зберіганні. Просто ніхто про нього не запитував, бо про Грушевського заборонялося говорити». Хоча після ленінського декрету про централізацію архівів зібрання документів поперемішували, не раз перевозили з місця на місце. Тільки за багато років ентузіастам-архівістам вдалося ідентифікувати й описати частину «дожовтневого» надбання. Багато що втрачено назавжди через свідоме знищення або ж невігластво. Скажімо, шанці для оборони Києва від німців обкладали архівними консисторськими книгами.

      Невігластво триває. Шмат землі архівного комітету (де мала розташовуватися споруда, що забезпечувала б архів кондиціонуванням) кілька років тому продали під Солом'янський базар. Неподалік близько 15 років зяє кістяком проти неба недобудований архівний «хмарочос». «Наші архіви мають бути з приміщенням, — каже Тетяна Люта. — Десь треба зберігати те все надбання, яке у нас є. Але це абсурд — вибудувати архів у найвищій точці Києва. Всі у світі ховають архівне надбання в захищених місцях — під землею, у скелях. Зрештою, у Протасовому Яру можна було б побудувати. Цей проект не мав жодного громадського обговорення».

      Досі «не знайшли» винних у дивній пожежі в Кам'янець-Подільському архіві. Обласні і районні архіви в аварійному стані. До речі, відразу після проголошення незалежності в багатьох областях документи історичних архівів були перенесені в партійні сховища і таким чином врятовані. Бо партархіви виявилися добре обладнаними.

      Ще одна дивна проблема сьогодення: продаж генеалогічної інформації з українських архівів до мормонського центру в американському штаті Юта. За угодою з Держкомархівом. «Де обговорення і публікація договорів з мормонами? — риторично запитує пані Тетяна. — Це, зрештою, державне надбання, і народ має знати, де і за якими умовами воно використовується. Трапляється, що тепер обласні архівні установи скеровують дослідників, які звертаються до них по родовідну інформацію, в Юту. Щоб отримати фотокопію українського документа, потрібно купувати її у мормонів. Добре, якби таким чином мормони фінансували нашу архівну систему. Бо в Польщі ще в «соціалістичний» період завдяки таким угодам здійснили переобладнання архівів». Судячи з убогості архівних будівель і платні фахівців, мормонські гроші йдуть кудись «не туди». До того ж, у державі досі не складено національного реєстру архівної спадщини (вона ще й не описана повністю), не оприлюднено переліку документів, які були вкрадені, вивезені за кордон. Діаспора не поспішає передавати свої архіви в Україну. Якщо в системі архівів крадуть, невже варто переводити сюди архіви Винниченка, Петлюри? Щоб якось побачити їх на «чорному ринку»?

      Про міру «відкритості» архівів в Україні більше за нове «комуністичне» призначення свідчить Закон про архівну систему (1993 р.), де вказано, що п'ять відомств отримують право на довічне зберігання своїх архівних документів. Відповідно, без вільного до них доступу. «Такого не було навіть за Сталіна, — каже Тетяна Люта. — Усі відомства після 25—70 років зберігання передавали все на державне зберігання». «Привілейовані» відомства такі: Міністерство закордонних справ, Міністерство юстиції, Міністерство внутрішніх справ, Прокуратура і СБУ. Уже в «новій» післяпомаранчевій Україні Держкомархів, що до цього підпорядковувався безпосередньо Кабінету Міністрів і називався «спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи», підпорядкували Міністерству юстиції. А невдовзі «перекинули» його в Мінкультури, відповідно, через нього надходить фінансування. Місцеві архіви — на місцевому бюджеті. Однак цієї — системної — помилки, на відміну від призначення «нового керівника зі старої команди», ніхто і не помітив.

 

З ПЕРШИХ ВУСТ

      Ольга Гінзбург пообіцяла дати інтерв’ю «Україні молодій» найближчим часом. А поки що просила спитати всіх тих, хто звинувачує її у непрофесійності: де були раніше усі її «прокурори»? Адже тільки на сьогодні вона, за її словами, замовила сорокатонну вантажівку для вивезення сміття з території Держкомархіву. І так триває вже три тижні, говорить Гінзбург. «Для чого мене заздалегідь так принижувати? Я тільки-но почала працювати. Навіть іще не почала, бо досі займаюся господарчими проблемами, розгрібаю завали, які мені дістались у спадок... Хоч би хто-небудь з людей, які коментують моє призначення, прийшов до мене та подививсь, яке я прийняла господарство...»