Література проти літературної мови

05.09.2006
Література проти літературної мови

      Навряд чи хтось із літературних оглядачів сумнівався, що серед найважливіших, найрезонансніших творів 15-річчя будуть названі «Рекреації» Юрія Андруховича та «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Це були дві останні потужні хвилі, які остаточно зірвали дамбу соцреалізму, що її грунтовно підважили в попередні роки неоавангардисти Цибулько, Ірванець, Позаяк та представники іронічної школи Діброва, Жолдак, Подерв'янський (за термінологією Тамари Гундорової, її книжка під № 28 у рейтингу). Тепер, із відстані літ, видно, що ці хвилі були синхронізовані: роман Андруховича утворив шокову ситуацію, а роман Забужко «легалізував» Андруховичеві новації, перебравши на себе несамовиту післяшокову реакцію.

 

Мова завіконня

      Журнальний варіант «Рекреацій» опубліковано січнем 1992-го, і ще до виходу книжки «Польових досліджень...» весь Андрухович («Московіада» та «Перверзія») з'явився на сторінках тiєї самої «Сучасності». Але окремими книжками випускати прозу Андруховича видавці вагалися цілих шість років: мовляв, чи можна ТАКЕ йменувати літературою? Коли ж вийшли Забужчині «Польові дослідження...», стало ясно: літературою може бути ще й НЕ ТАКЕ! І лише тоді «Рекреації» в Україні нарешті здобулися на книжкову палітурку, а з нею — на визнання у масового читача.

      Тепер уже «Рекреації» досліджено вздовж і впоперек. А на початках 1990-х розгублені вітчизняні критики спромоглися хіба пошматувати ніби спеціально для того акцентовану автором карнавальну поверхню твору. Перший смаково-гастрономічний рецензійний сплеск осадили серйозні студії діаспорних літературознавців — Юрія Шереха з Америки та Марка Павлишина з Австралії, — які побачили не лише традиційність романної естетики (Андрухович скористався, як трампліном, «Енеїдою» Котляревського), а й оприявнили спорідненість «Рекреацій» та відомих світових літературних артефактів.

      До книжки, котра фігурує нині на вершині нашого рейтингу, передмову написала польська дослідниця Оля Гнатюк; окрім іншого, вона завважила: «Андрухович показав, що в українській літературі можна вживати розмовну мову». Це тепер ми вільно оперуємо афоризмами новітньої німецької філософії на кшталт «Мова — це дім буття», а тоді ми ні тих філософів не знали, ані труду собі не давали замислитися над невідповідністю «солов'їної мови» української літератури і жорстокою екзистенцією нашого завіконня. Не наважувалися порівняти цю ситуацію з резерваційними законами, коли індіанець обов'язково має бути у пір'ї, з томагавком і висловлюватися коротко й метафорично, а герой українського твору, споглядаючи потворні «хрущоби», — мусив упокорено згадувати «садок вишневий коло хати». Андрухович перший насмілився писати про гетто мовою гетто, легалізувавши «гібридні голоси і свідомості» (Т. Гундорова).

Залежність від кохання

      Аж тут і вийшли Забужчині «Польові дослідження...». Й на їхньому тлі Андруховичеві все пробачили, списавши на парубоцькі забавки. Але подарувати авторці-жінці таку саму адекватну мову про те саме похмуре завіконня — «в цій країні з її кодексом примусового щастя» — зась! Що це за одна, котра замість співати, як «хрущі над вишнями гудуть», мов осатаніла, волає: «Якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) — із цією блядською залежністю, закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії»! Та не просто волає, а ще й будує собі плани особистого порятунку всупереч традиції «класичної національної безвиході»: «Що ж, так і сидіти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак діаспорні дідусі, коли клімакс стукне, — премію Антоновичів?.. Аби тільки виламатися, вирачкуватися з колії — з отої віковічної вкраїнської приреченості на небуття».

      Згадаймо, що це були часи затухання незалежної ейфорії. Кучма вже був при владі, і «свідоме українство» поволі поверталося до звичного мрійливого стану, як про це писав Юрій Винничук (в есеї, котрий пізніше увійшов до колективної збірки «Нерви ланцюга», № 20 нашого рейтингу): «Мойсейоманія поволі опанувала усе мисляче суспільство... Тобто воля мала сама по собі з'явитися перед козаком, вклонитися йому і, як золота рибка, поцікавитися, чого він бажає. Такою була потаємна мрія, яка, зокрема, містила у собі тиху надію на те, що наші воріженьки згинуть самі по собі, «як роса на сонці», і щойно тоді ми й запануєм — ех!». Після перших п'яти років незалежності українці раптом відчули себе окраденими і... дозволили приспати себе формулою «маємо те, що маємо». Як там у Винничука: «Пориватися нема чого, бунтувати тим більше, наше лайно й так б'є через край, і якщо стояти в ньому по горло нерухомо, то до писка воно не дістане. Будь-який рух піднімає небажану хвилю. А сморід лайна після тривалого і методичного вдихання поволі перетворився на ладан».

       Колись про те саме писав Чехов: «Окрестности Патриарших Прудов на вид тихи и мирны, но на самом деле жизнь в них — ад, и так ужасна, что даже не протестует». Забужчина ж героїня — «націонал-мазохістка... бідолашна сексуальна жертва національної ідеї» — запротестувала проти лайна-ладана; проти того, що «український вибір — це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває». Та ще й примовляла сама собі: «Жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе» — не хотіла старіти. Що ж дивного, коли реакція «критики» була немов передбачена тим таки Чеховим: «Все, чего не могут старики, запрещено или считается предосудительным... За новыми формами в литературе всегда следуют новые формы жизни, и потому они бывают так противны консервативному человеческому духу».

      Це тепер пишуть, що «постколоніальна проза Забужко близька сучасній постколоніальній прозі Тоні Морисон, Салмана Рушді, Джамейки Кінкейд» (які так само потерпали від «консервативного людського духу»); що «психоаналітична структура твору — це терапевтичне проговорення всієї травматичної історії стосунків чоловіка та жінки», а «сексуальність при цьому є способом відкриття «внутрішньої» людини» (усі цитати з Т. Гундорової). Але й нині дехто вважає, що вплив «Польових досліджень...» на сучасну літературу таки величезний, але це — негативний вплив: мовляв, молоді літератори побачили, що можна писати так «розхристано» й мати з того успіх. Ну, епігонів Забужко посеред сучасного літпроцесу побачити неважко, але навряд чи їхній успіх вимірюється роками — радше місяцями. Та й узагалі: тема кохання вічна, за неї береться чи не кожен, хто вважає себе письменником, — а скільки вартих уваги романів про кохання ми пам'ятаємо?

      «Польові дослідження...» пам'ятатимемо. Бо це не просто роман про кохання — це роман про кохання, як єдиний екзистенційний порятунок, бо «тільки любов боронить від страху». Любов як процес, яким неможливо керувати, але який так легко зруйнувати через необачність. І через страх. Зрештою, і тут немає аж такої літературної новизни — згадати, бодай, Камю. Але ж свого Камю в українській літературі ніколи не було, та й француза цього ми прочитали не аж так давно (і чи прочитали до ладу?) — а тут Забужко доходить висновку: «що є рабство, як не інфекованість страхом» — не через філософування, а через спостереження, як «горопашне тіло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи». І як інакше про це написати, коли потрапляєш у безчасся й настає «паскудна година, година хворих і сорокалітніх» (до речі, теж «табуйована» тема усієї попередньої української літератури)?

      За це її і бито. Авжеж, таке встругнути: бабські справи і — «Липинський, блін, Грушевський»! Бито за мовну адекватність стортурованим емоціям. За реформацію (вкупі з Андруховичем) української літературної мови.

      А вже за пару років зміцнілі в читацькому середовищі «Рекреації» та «Польові дослідження...» легітимізували театр абсурду Леся Подерв'янського. По виході книжки він із маргінального автора магнітофонних касет перетворився на респектабельного дослідника, котрий поставив неупереджений діагноз: ми живемо поруч і разом з іншими; їх багато і їх не подолати — треба зрозуміти, аби не докотитися до конфлікту культур (а ми ж таки докотилися — півтора роки тому). Далі ця вервечка реформаційних книжок потягла за собою цілу лінійку вже суто наукових досліджень Лесі Ставицької (її книжки фігурують в короткому списку номінації «Обрії»).

      Зрештою, невідомо, чи без «Рекреацій» та «Польових досліджень...» з'явилися б у нашій літературі «Бульварний роман» та «Щоденник страченої» Марії Матіос.

Історія без токсикозу

      Експерти рейтингу «Книжка року» визнали «Солодку Дарусю» кращим романом-2004. Далі твір Марії Матіос здобувся на Шевченківську премію. За середнього нині накладу дві тисячі примірників продано близько тридцяти тисяч копій цієї книжки.

       «Від історії, яку мені нав'язують, у мене достроково починається токсикоз», — зойкнув один із персонажів попередньої книжки М.Матіос. Зачувши той голос, авторка зробила два висновки: ніколи нікому нічого не нав'язуй та — «ніж говорити, що думаєш, краще у дримбу грати».

      Відтак романістка повністю усунулася від коментарів власного сюжету. Й тому анотувати його так само марно, як про те колись сказав Лев Толстой: про що «Війна і мир»? Для відповіді мені треба слово в слово переписати весь роман...

      Але сюжетне ядро, фабула досить проста: доля буковинського села за румунів та совітів — сказати б, сучасні варіації з теми «Білого птаха із чорною ознакою». Тут усе — майже один в один як у популярному тепер у Європі романі польки Токарчук «Правік та інші часи». І там, і там — це, як сказав би Павло Загребельний, історія «на відстані руки, ще ближче — на відстані його стривоженості». Тому-то тут і потрібен не симфонічний оркестр (за допомоги котрого писана більшість українських історичних романів, часто з токсикозним наслідком), а саме дримба, що віддає історію, як «шепоти вічності» (той же Загребельний).

      Дмитро Павличко назвав «Солодку Дарусю» «найзагадковішим, найпечальнішим і найправдивішим творінням з усієї сучасної української літератури». Гіпербола, звичайно, але не безпідставна. Роман виглядає на таку собі інверсію іншого вершинного твору сучасності — «Щоденного жезла» Євгена Пашковського (№ 23) — цей роман, до слова, теж шевченківський лауреат. «Біду не треба кликати. Біда давно навкруг нас. Лиш вона така, як смерть, — невидима», — і Марія Матіос, як фотограф, проявляє негативи буднів. У тому самому зізнається і Пашковський: це «погляд ізсередини вибуху... з нелінійного тлумачення часу... бо в радіації свої устави, вона безсмертніша від безсмертя, повільно байдужа, боготворить мутації, перетворення суті в колоїдний розчин».

      А далі — діаметрально різні авторські техніки. Для Пашковського люди в суті своїй однакові, різняться лише внутрішнім балансом добра і зла. Тому його персонажі чорно-біло діляться на праведників і тих, хто повинен схаменутися. Через те мусить «писати рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять». Він — у найкращому розумінні пророк-фанатик. Матіос же ближче до неголосного сократівського «спізнай себе сам», яке у ХХ столітті форматувалося в розуміння іншого. Кожний її персонаж — самодостатній, як атом окремішньої культури. Ці атоми можуть зчіплятися в молекули з протилежними знаками і тоді на межі протистояння виникає табуйований жах: «оті», «вони». І коли серед «цих» раптом трапляється персонаж «із людським обличчям», цей виняток насвітлює правило «іншости», мов блискавка (чого варта кінцівка повістi «Просили тато-мама» з книжки «Нація»!).

      У Пашковського всі конфлікти — це зіткнення доброго з поганим усередині однієї культури. У Матіос — зіткнення різних культур. Сучасний філософ Євген Бистрицький зробив би тут ремарку: «Конфлікти культур — це насильство, що не відає страху власної смертi: людина культури втрачає сенс життя разом із можливою загибеллю власного життєвого світу». І хоч ця дефініція пояснює чимало «алогічних» романних епізодів, таких розмислів у «Солодкій Дарусі», ясна річ, немає. Авторка свідомо зрікається зовнішніх ознак авторства — немає й натяку на запаморочливо-віртуозне фехтування словами в Пашковського. Тут узагалі, здається, немає жодного зайвого слова — лише ті, що потрібні для огранювання алмаза.

      Це — той самий «ефект дримби»: спрощення тексту до ілюзії суцільних розмов персонажів. «Ніякого іншого завдання, крім витворення відчуття присутності», — сказав би Тарас Прохасько. Це та сама техніка, що нею блискучо користає Богдан Жолдак, творячи «оповідання з мовного писаним», або Богуміл Грабал, примружено реплікуючи: «Коли людині зле на душі, тоді найуспішнішим ліком є банальні розмови про банальні події і речі».

      Банальне як шаблонно-звичне існування і як ліки від болю — речі різні. Такими вони стають тоді, як раптом усвідомлюєш, що здоровий глузд самочинно встановлює «норму відпуску» на одне людиножиття — лише «кавалки божевілля та цурпалки щастя» (з рецензії Т. Щербаченко). І банальною міркою того людиножиття стає процентне співвідношення поразок: «Якби кожен вигнав свою біду на царинку та добре роздивився, то бігом хапав би свою назад, бо в другого ще гірша». З цього усвідомлення екзистенційної неправедності банального й виникають, ніби самі по собі, запитання, що здатні поставити людину обличчям до виходу: «Марійо, а ви би могли отак, як Цвичок, їхати, куди автобус їде, чи колія біжить?».

      Утім більшість рецензентів писала лише про те, як геть ні на кого не схоже пані Матіос змалювала трагедію радянської окупації. І мало хто помітив, що «Солодка Даруся» — це ще й парафраз на класичну літературну «банальність»: усі щасливі сім'ї щасливі однаково... Ця тема, звичайно, присутня у більшості справжніх творів; ось і згадуваний вже Загребельний в останніх романах пише про «втрату гена любові», що веде до «факультативного сприйняття життя». Але досі, здається, не було в нашій літературі жіночого погляду на чоловіків, як на інших: «Їй самій іноді не вистачає терпіння, а вона від чоловіка хоче його?!».

      Пані Матіос лише побіжно торкає цей вічний акорд, зостаючись при початку путі: «Я витруїла із себе образу, але не забула, чого це мені коштувало». Та якщо пригадати її попередній (епізодичний, як наполягає в інтерв'ю) «Бульварний роман» з його «чорними лабіринтами нетерпеливого бажання» та іграми підсвідомостi («сюжет у романі виступає як один із найголовніших персонажів»); коли зважити також на тяжіння романістки зануритися у внутрішній космос, як його розуміє суголосний їй Тарас Прохасько («життя ніколи не буває замале, в будь-якій тривалості воно є повністю, недостатньо часу буває лише для того, щоб навчитися так відчути»), — то від усіх цих знаків можна було чекати надалі чи не психологічного трилера. І ми дочекалися «Щоденника страченої» (2005).

      Зрештою, чекати на якесь «продовження» «Солодкої Дарусі» й не випадало, бо фінал роману, здається, унеможливлює подальший мистецький рух (принаймні цього не вдалося навіть Ларсу фон Трієру в «Догвіллі»). Як справедливо завважив згадуваний Д.Павличко, «Солодка Даруся» — це не лише «страждання за гріх, який не був злочином, а тільки відрухом чесного духу», а й спокутування «незримого зв'язку між правдою і неправдою», покути за непротивлення «силам виродження» (Є. Пашковський). Останні слова роману — «А ми і не знаємо, за що...». Звідси вихід або в філософію, або в публіцистику.

      Подумалося: хто, як не ми, мусили б розуміти Чечню...

Костянтин РОДИК,
головний редактор журналу «Книжник-review».

 

Номінація «Красне письменство»
вітчизняна та світова сучасна проза, драматургія, поезія, есеїстика

      Оксана ЗАБУЖКО. Польові дослідження з українського сексу. — К.: Згода, 1996.

      Юрій АНДРУХОВИЧ. Рекреації. — К.: Час, 1997

      Лесь ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ. Герой нашого часу. — Л.: Кальварія, 2000

      Юрій АНДРУХОВИЧ. Московіада. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000

      Любко ДЕРЕШ. Культ. — Л.: Кальварія, 2002

      Тарас ПРОХАСЬКО. Непрості. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002

      Марія МАТІОС. Солодка Даруся. — Л.: Піраміда, 2004

8.    Ліна КОСТЕНКО. Берестечко. — К.: Український письменник, 1999

9.    Сергій ЖАДАН. Депеш Мод.  — Х.: Фоліо, 2004

10.   Василь КОЖЕЛЯНКО. Дефіляда в Москві. — Л.: Кальварія, 2000

11.   Юрій АНДРУХОВИЧ. Дванадцять обручів. — К.: Критика, 2003

12.   Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ. Вибрані твори у трьох томах. —  Тернопіль: Богдан, 2004

13.   Повернення деміургів. Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998

14.   Олесь УЛЬЯНЕНКО. Сталінка. — Л.: Кальварія, 2000

15.   Ігор РИМАРУК. Діва обида. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998

16.   Василь ГЕРАСИМ'ЮК. Осінні пси Карпат. — К.: Факт, 1999

17.   Василь ШКЛЯР. Ключ. — К.: АСТ-ПРЕС-ДІ-КСІ, 1999

18.   Оксана Забужко; Юрій Іздрик; Олег Лишега; Юрій Андрухович. Сер. «Інший формат». — Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2003

19.   Євгенія КОНОНЕНКО. Імітація. — Л.: Кальварія, 2001

20.   Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу. — Л.: Лексикон, 2003

21.   Пауло КОЭЛЬО. Алхимик. — К.: София, 1999

22.   Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. Юлія, або Запрошення до самовбивства. — Х.: Фоліо, 2001

23.   Євген ПАШКОВСЬКИЙ. Щоденний жезл. — К.: Генеза, 1999

24.   Леонід КОНОНОВИЧ. Мертва грамота; Кайдани для олігарха; Феміністка. — Л.: Кальварія, 2001-2003

25.   Юрій ВИННИЧУК. Житіє гаремноє. — Л.: Піраміда, 1996

26.   Андрей КУРКОВ. Пикник на льду. — Х.: Фолио, 2000

27.   Юрій ПОКАЛЬЧУК. Те, що на споді. — Л.: Кальварія, 1998

28.   Тамара ГУНДОРОВА. Післячорнобильська бібліотека.  Український літературний постмодерн. —  К.: Критика, 2005

29.   Богдан ЖОЛДАК. Бог буває. — К.: Факт, 1999

30.   Маpина и Сеpгей ДЯЧЕНКО. Привратник. — К.: Кpанг, 1994

 

* Оскільки культурну «вагу» книжок зіставити важко, сім книжок, які здобулися на найбільшу кількість голосів, розставлено за хронологією виходу в світ. Решту видань подано відповідно до результатів голосування.