«Загублений світ» Юрія Омельчука

      Коли ви дістанетеся до «української Венеції» — містечка Вилкового, що в південно-західному куточку Одещини, то всі ваші пізнавальні бажання пересилить одне нетерпіння: одразу ж, без перепочинку, кинутися в обійми блакитно-зеленого заповідного Дунаю — і всотувати очима невимовну красу, на дотик серця відчути звабу Божого раю.

      І обов'язково пройтися екологічною стежкою «Лебединка», щоб із дерев'яної сторожки побачити, як раюють на воді білі гордовитi лебеді. І неодмінно сфотографуватися біля металевого овалу, поставленого сторчма, що означає: це і є Нульовий кілометр Дунаю. І, звичайно ж, ступити на Нову землю — піщану косу, яку щороку намиває могутній Дунай, і одержати затим з рук директора Дунайського біосферного заповідника Олександра Волошкевича диплом, який печаткою засвідчує, що ви відвідали «Наймолодшу сушу Європи».

      Чи є більші принади в заповідній дельті Дунаю? Не поспішайте з відповіддю — є. Коли ви при під'їзді до Вилкового  з села Приморське звернете праворуч на дорогу, що веде до села Ліски, то вийдете на берег Соломонового рукава, що півколом омиває острів Єрмаків, опоясаний з іншого боку вже Кілійським гирлом.

      Острів Єрмаків входить у межі Дунайського заповідника на правах антропогенно-буферної зони, тобто такої території, де дозволяється господарська діяльність. Шлях до нього один — тільки такий: човном напереріз Соломонового рукава. Так і зробимо. Переді мною у човні на веслах єгер кордону Юрій Омельчук. Кремезень, немов зшитий однією ниткою-жилою, налитий силою і радісним світосприйняттям.

      Кожен читав «Загублений світ» Конан-Дойля, бачив його красу й таємниці на кіноекрані. Я хочу подарувати читачеві «загублений світ» Юрія Омельчука — загадковий острів Єрмаків. На карті заповідника острів своїми обрисами схожий на половинку квасолини платою догори. Береги його — мов борти Ноєвого ковчега, а середина нижча рівня води в Дунаї майже на метр. Обвалований по краях острів просів і тепер нагадує велетенську чашу.

      Це зробило острів вразливим для дунайської води. Кілька років тому лисиця прорила в дамбі під маслиною нору — і відкрила через отвір шлях весняній воді з Кілійського гирла. Промоїна швидко розрослася до трьох метрів — острів міг би стати величезним мілководним озером. Юрій кинувся на порятунок острова від затоплення — і первісну красу його було збережено.

      Ми вистрибуємо з човна на мулистий берег і по осокових купинах добираємося до прируслового лісу. Дива починаються з першого кроку. З-під переплетіння гілок єгер піднімає вимитий до білизни дощами кінський череп, кладе його на пень очницями в напрямку нашого маршруту. «На острові живуть дикі коні, — починає на ходу розповідь. — Важкі зими, буває, помітно проріджують табун, особливо шкода молодих жеребчиків...» За окрайкою прируслових верб нас охоплюють — душевно й фізично — розлогий простір і сліпуче сонячне проміння.

      Перед очима заковоротилося зеленоквітне буяння: червоний верболіз, батоги хмелю на кущах, дербеник, аморфа, фіолетові голівки реп'яхів, лишайники, молочаї, зарості лободи, собачки, і духмяним, аж до запаморочення, килимом колихалась під вітерцем солончакова айстра. Острів Єрмаків достатньо великий, аби на ньому щовесни відтворювався неповторний рослинний світ. Плодюча скиба острова простяглася на 10 кілометрів від нижнього до верхнього шпиля і на 4 кілометри розкинулася в ширину. Основну площу в 2 тисячі гектарів облюбував густий, як стіна, і високий, як бамбук, очерет.

      Сонце пригоріло, і Юрій показав приклад: скинув плямистий бушлат й розкрилив його на кущі. На мій питальний погляд посміхнувся: «Ми на острові одні, заберемо, коли повертатимемося до човна». Ми тут одні... На острові немає, як у «загубленому світі» Конан-Дойля, динозаврів і птеродактилів. Але дикі люди є — жорстокі браконьєри.

      Ми пересікаємо острів навскоси — у напрямку миску, який дивиться на затон Базарчук. Із квітучого різнотрав'я поступово входили — спочатку по коліно, далі по пояс, ще далі по плечі — в очеретяні зарості, і я, новачок-першопроходець, не здогадуюся, які випробування на нас чекають... Зеленаві очерети густішають, стрімко тягнуться вгору — і через якусь сотню кроків перед нами виростає суцільна рухлива стіна чотириметрової висоти. Спочатку намагаємося полегшити собі шлях, ступаючи ледь помітною стежкою, прокладеною виводком диких свиней. Та скоро губимо й цю рятівну ниточку — і Юрій мисливським ножем рубає переплутаний міцним, як дріт, в'юнком очерет і так прорізає вузенький, в одне плече, тонель — власне для мене. А я, зізнаюся, починаю через кожний десяток кроків припадати на коліно, озираюсь, але розумію: назад дороги немає. Час від часу Юрій обертається до мене, підбадьорює посмішкою. Таким я його й сфотографував — у густій очеретяній рамці.

      Нарешті перед нами, окрім хмарки над головою, вигулькнули ще й кучеряві верхівки верб — і ми буквально прориваємося через чагарникові зарості на зелену смугу миска із зарослим комишем озерцем. На цій місцині, до якої можна доплисти на катері із затону Базарчук, Юрій Омельчук мріє відтворити, звичайно, у меншому масштабі Задунайську Січ — ту славну Січ, яку козаки після виходу із Запоріжжя в 1775 році, спричиненого цинічною розправою Катерини ІІ над українською козацькою республікою, звели в турецькій дельті Дунаю, на його притоці Дунавці, нині на території Румунії. Він твердо вірить, що своєю наденергією прокладе на острів Єрмаків «європейський туристичний маршрут».

      Єгерство Омельчука на острові Єрмаків — це ціла життєва історія. Коли повертаємося, забравши бушлати, до замкненого на вербовий пень човна прирусловою лісовою смугою, іти за сягнистим Юрком стає легше — і я запам'ятовую скоромовку його життя. Родом він з Олевського Кута на Житомирщині, а професію опанував у технічному училищі на Харківському турбінному заводі. Коли прийшов час армії, то у військкоматі настояв на своєму — тільки в прикордонники. На заставу прийшов зі своїм навченим, хай ще по-любительськи, собакою...

      Юрій спіткнувся на півслові, зупинився коло свіжого зрізу. «Скільки навкруг сушняку, а він, злодійко, живу деревину покалічив, омертвив. А ліс цей стоїть на моєму серці...» Розповідь мого провідника продовжувалася: добровольцем визвався до Афганістану — вже з добре вишколеним собакою знешкоджував міни на дорогах і перед нашими позиціями.

      Раптом пригинається, піднімає з землі й обнюхує сірий кружалець: так і є — недавно стріляний пиж. «На острові живуть привільно і дикий кабан, і косуля, і єнот, і лисиця, — а далі чую немов скрушний рядок із його зошита спостережень: «Був навіть борсук, але рука браконьєра восени 2001 року безжалісно викреслила цю червонокнижну звіринку зі списку мешканців острова».

      Облюбували острів і пернаті, особливо перелітні птахи: білолобі гуси, качки. Живим символом став орлан-білохвост, який поселяється тільки в найчистіших, найтаємничіших місцях. І це наводить на думку, що острів Єрмаків з його первісною природою, як український природний феномен, заслуговує на більш суворішу заповіданість — на віднесення його до зони регульованого заповідного режиму. Сподіваюся, що через якийсь час ми прочитаємо рядок про таке рішення в майбутньому указі Президента.

      ...Тим часом розповіддю на ходу ниточка життя прикордонника тягнеться далі — у наш час. З Хорогу, біля афганського кордону, проводжали всім загоном iз подарунком на пам'ять — кмітливим цуценям. Батькам на Житомирщину пішов вдячний лист від командира. Повернувся Юрко в свою бригаду на Харківському турбінному. Одразу ж  написав листа в Ізмаїл, де на прикордонній заставі починав службу. Одержав відповідь від свого командира майора Бліндірова: «Приїжджай». Дівчині Людмилі, з якою познайомився в робітничому клубі, тільки й сказав: «Будемо одружуватися, бо мені гуляти ніколи...»

      Гуляти колишньому прикордоннику Юрію Омельчуку таки ніколи. Після демобілізації ось уже шостий рік на заповідному кордоні Єрмаків, або, як його називають у Лісках, на кордоні 30-го, цим числом Юрій відгукувався при перекличці на заставі.

      Гуляти ніколи... Із сонцем прокинеться, плесне в лице холодною водою, на човен за весла — і на oстрів. Тут його світ, дім і душа. Він летить ледь помітною стежкою, вітає кожну пташку й квітку, і не побоюсь високих слів, мов Тичинів Сковорода: «...на землю упаде, цілує квіти, трави гладить...» А то як вкопаний зупиниться, коли побачить у ліжці загибле поросятко-сьоголітка або підбите косуленя. Не може втримати сльозу...

      Але очі стають сухими, м'язи коливаються сталлю, коли віч-на-віч зустрічається з браконьєрами. Таких рішучих зустрічей у нього на цілу книгу. Із злодіями із рушницею в руках, з безжалісними електровудочниками, з сокирниками в заповідному лісі.

      І ніхто із затримуваних покидьків не виходив переможцем у зустрічах із прикордонником Омельчуком — ні в кулачному бою, ні в тягучих судах, ні в нашій поблажливій міліції. І знайте наперед, ніхто й ніколи не візьме гору над єгерем Юрієм Омельчуком, бо він стоїть за Правду, за Природу, за Життя... І не палитимуть більше злодійкувато в передноворічні дні з буксира «Анатолій Стец» з автоматичних рушниць по білосніжних довірливих лебедях.

      Не зламати Юрія Омельчука ніякою підлістю, навіть заподіяним нічним підпалом хати, яку він тепер наново зводить по цеглині поруч із згарищем. Запам'ятайте, ніхто й ніколи!...

      Колись у шкільні роки я дещо недовірливо дивувався поетичному порівнянню Миколи Тихонова:

      «Гвозди бы делать из этих людей 

      В мире бы не было крепче гвоздей».

      Тепер я знаю: ці рядки поет присвятив моєму сучаснику — єгерю Юрію Омельчуку. Тепер я впевнений: поки є «лісник Юрко» (так називають його по селах) і такі, як він, українська природа житиме — дуби шумітимуть, солов'ї співатимуть, косулі красуватимуться, риба гратиме в ріці.

Від редакції

      В опублікованій в «Україні молодій» 22 жовтня 2003 року статті Володимира Стадниченка «Лебедина пісня Дунаю» йшлося про рішення Міністерства транспорту України прокласти судоплавний хід Дунай — Чорне море через абсолютно заповідну зону, а саме по гирлу Бистрому, знехтувавши альтернативними варіантами прокладання справді потрібного Україні каналу — без порушення чинного природоохоронного законодавства. Пролобійоване транспортниками розпорядження Кабінету Міністрів своїм другим пунктом уже, здавалося б, оголошувало початок будівельного штурму: «Дозволити державному підприємству «Дельта лоцман» виконати першочергові будівельно-монтажні роботи зі створення експериментально-експлуатаційного прорізу на базі гирла Бистре до затвердження проектно-кошторисної документації.

      Та Указ Президента України «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 10 серпня 2003 року «Про стан виконання Указу Президента України від 10 серпня 1998 року № 861 «Про створення Дунайського біосферного заповідника» та перспективи будівництва судноплавного шляху Дунай — Чорне море», український Закон і екологічна громадськість зупинили поспішливе рішення Кабміну. Як повідомив редакцію заступник директора Дунайського біосферного заповідника Василь Федоренко, розпорядженням Кабінету Міністрів за № 643-р від 27 жовтня 2003 року процитований вище 2 пункт попереднього розпорядження Кабінету відмінено.

      Правда, закон і голос української громади — все-таки непереможна сила.