Наївно. Супер

      Ще одна новинка у львівській кузні музичних кадрів. «Як? Ти не чула про Василя Васильціва?» — запитували тусовщики Західної України. — «Тут справжній фурор на  його концертах!». «Розшукую відео та МР3 «гуру» в інтернеті, скиньте посилання», — благали користувачі «живого журналу». Закликали українських пошановувачів трешу нарешті шикуватися стрункими лавами. Присвячували ВВ (любовна абревіатура без жодного натяку) години своїх розмов та обмінів враженнями. Невтаємничених просвiтили: «Після другої пісні починаєш отримувати задоволення, а під кінець концерту тримаєшся руками за голову, намацуючи уламки мозку. В цьому, як на мене, і полягає феномен Василя Васильціва», — написав користувач ЖЖ та поціновувач творчості «митця» Отар Довженко.

      Василь Васильців оригінальніший за будь-який треш, що досі виникав в Україні. Досконалий «штьоб» «Братів Гадюкіних» вабив своєю грамотністю-блюзовістю; ми не вірили у «прибацаність» Левка Дурка чи Костя Гнатенка, бо розуміли що то лише пошук форми, а в житті вони звичайні люди. Ми і досі плюємось-премось від кічовості Вєрки Сердючкі. А ВВ — такий є, трешовий і «нєпрашибаємий», не хизується і не кривляється, він — чотири в одному: автор слів, музики, аранжування і відтворення. Мозкодробильна слава Васильціва почалася з пісні «Дякую, Руслано!», яку якийсь добродій виставив в інтернет. Писклявий голос під «іоніку», ламаючи будь-які гармонії, навіть найгидкіший мінімалізм попу, навіть якщо в етимології від «ПОПлавський», надривно і розхристано вигукував «ДЯ-кую Русла-но... ти Україну відкрила Європі». Виростили!

      «Я визначив для себе цей напрям як український «наів-треш» чи «наів-панк», — розповідає відомий у музичних колах оглядач Юрій Карашівський. — Слабкість і сила пісень ВВ — у їхній незграбності. Це неможливо подавати як повноцінний музичний твір, бо він жахає набором звуків і водночас приваблює всіх любителів поглумитись над чимось недолугим. Як наслідок — широкий резонанс явища під назвою ВВ».

      «Мені не подобається слово «треш», — тихо говорить «УМ» Василь Васильців. Здоровенні блакитні очі. Скромні рухи. Львівський хлопчина — побачиш у маршрутці, наступиш на ногу. Сидить — ну парадокс тобі. Вбирає у себе критику і негатив, якимось чином це все перетравлює і видає на-гора суцільний позитив. «Його пісні не можуть не викликати посмішку на обличчі, байдуже, якого вона відтінку — глумлива чи поблажлива, — зауважує Карашівський. — Інколи складається враження, що це співає блаженний, а тому — що ти з нього візьмеш? Але блаженний не бере в руки лівосторонній «бас», не підключає це все до «комбо» і не підігрує собі на «iоніці».

      ВВ дивним чином узагалі не звертає увагу на зауваження з боку, маючи на кожне з них уже сталі аргументи. «Зазвичай критикують лише заради критики, — говорить Василь. — Критикувати може будь-хто, навіть отака-от (витягує руку на метр від підлоги. — Авт.) дитина. Найважливіше те, що людей цікавлять мої пісні. Цього достатньо. А якщо щось треба виправити — елементарно: несете фахівцям — і все. В чому полягає ідея виступів? Щоб люди плескали, співали пісні і дуріли. На моїх концертах це є. А з якої причини вони співають і беруть автографи — не важливо. От ти говориш, що я себе вважаю зіркою, а на «М1», де я був на ранковому ефірі, — нічого їм не казав — у титрах написали «Василь Васильців, мегазірка». Батько мені передзвонив і сказав: «От і час моїм очам бути великими»...

      «Довго ми не могли повірити — як так, він не розуміє, що з нього сміються? — роз'яснює Довженко. — Виявилося: він усе розуміє, але вважає, що навіть таким чином викликати в людей радість і усмішку — це класно. За це я його найбільше поважаю, бо в іншої людини спрацював би соціальний рефлекс сорому».

      «Вась Вась» — студент уже четвертого курсу Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича — більше за все не хоче бути «ксероксом», а затребуваність меломанами виникає, на його думку, можливо, тому, «що в телевізорі нічого схожого немає. От існують незрозуміло ким вигадані правила гармонії: наприклад, після домінанти має бути тоніка. Я вже багато разів казав, що не намагаюся під когось косити. Навіщо тоді писати пісні, якщо ти не можеш в них висловити свою думку. Якщо я вважаю, що в цьому місці має бути саме так, то чому це треба змінювати. От я напишу пісню і відчуваю, що з нічого щось зробив, зреалізував якусь свою ідею. Бо зазвичай усі ідеї тримаєш у собі й нікуди їх не пускаєш, і вони в тобі варяться, а тут відпустив — і стало класно», — каже ВВ.

      Цю ж думку поділяє і Юрій Карашівський: «Це унікальний жанр у музиці, що виник на межі непереборного бажання людини творити, бути Деміургом, щирої віри у власні сили (яку підкріплюють як батьки, так і псевдофанати) та елементарного невміння подивитись на свою творчість критично, зважити її естетичну та культурну цінність. Я злякався самого себе, коли, прокрутивши нон-стопом пісні ВВ, йшов потім містом і півдня наспівував, навіть імітуючи його надривні інтонації. А це, безперечно, ознака хітовості. Або моєї власної деградації, що сталася від розуміння того, що українська музика (попса, рокса) нарешті увійшла в цивільне русло, розвивається, навіть потрапляє в ефіри, і нічого вже в ній одіозного немає. А тут — такий надрив, така гама нестандартних і незрозумілих емоцій!»

      Натомість, на думку Отара Довженка, нічого дивного тут немає: «Ця музика вимагає відповідного рівня почуття гумору, а отже, і загальної культури споживачів. 95% людей, які фанатіють від Василя, — це розвинені люди. А люди, скажімо так, прості не «просікають тему», як правило. Тому можна сказати, що ця музика затребувана в певному досить вузькому середовищі. Наскільки я знаю, найпопулярнішим ВВ є серед музикантів (наприклад, львівські рок-групи мають план зробити триб'ют, а «Естетик Ед'юкейшен» написали про нього пісню)».

      Як би це парадоксально не звучало, ця (а також «Бітлз») — улюблені групи Василя. Ті, хто стоїть на позиціях естетичного виховання, і справді подзвонили ВВ: «Попросили мене написати про них пісню і запропонували співпрацювати. Коли приїжджав у Київ, з ними познайомився, нормальні такі, Юра Хусточка дав мені послухати пісню про мене і запитав, чи можуть вони її виконувати». О, свята простота!

      На своїй візитці Василь написав: «Пишу пісні з 14 серпня 2001 року» — «?» — «Це було приблизно тоді, — згадує він. — Я співав спочатку пісні «Бітлз», «Океану Ельзи». А на день народження моєї сестри в гості прийшли подруги, почули, як я співаю, і запитали, чого не пробую сам писати тексти. І наступного дня народилася перша пісня, яка називається «Миті життя». Коли я вперше почув її запис на диктофонi, подумав, що він погано записує. Потім зрозумів, що я погано співав. Але зараз я вже більше семи років займаюся з учителями співом і покращую ситуацію. Співав, наприклад, у хорі духовної пісні «Соляніма» — тоді я ще навіть не міг припустити, що можу це робити. В хорі була диригент Емілія Тихова, яка часто повторювала, що співати може будь-хто. Так і почав. Вступив у музичну школу, навчився грати на гітарі. Але там творчістю мені теж ніхто не пропонував займатися, переважно ми виконували чиїсь твори... А ще я заочно вчуся на маркетолога. Навіщо? Щоб якимось чином просувати свою творчість. Я ще навіть у «простій» школі, крім музики, проявляв ентузіазм до підприємництва. Перше, з чого я почав: у шкільному туалеті не було кранів, а на уроках праці ми що робили? Сиділи. Переписували правила. Я за той час випиляв десяток краників лобзиком з фанери і продавав їх по тридцять копійок. Потім викликали до директора... А ще я продавав поп-корн, який сам вирощував, можна сказати, я і фермерством займався. Моя торгова марка називалася «Черепашка ЛТД» (бо в мене тоді в акваріумі плавала черепашка), я розробив дизайн етикетки, смажив кукурудзу і вигадував різні акції. Наприклад, треба було зібрати «долари» з жартівливими малюнками, за що переможець отримував дві гривні».

      Найсмішнішим Василь вважає «хибну думку» про стьоб у його піснях: так, наче слів не читали! «От є слова: «Коли ти втікаєш зі своєї країни з словами на устах: «Може там не так?». Мені не зрозуміло, з чого тут можна сміятися? Але підсвідомо слухачі все одно запам'ятають слова, що не треба тікати зі своєї країни. Там є приспів: «А яблука падають, і дзвонами б'ють у наші серця». Він — із життя. Коли я перший раз був на Львівському телебаченні, у передачі «Така справа» був репортаж із села, де в моєї родини є земля. Мій батько — в минулому інженер — винайшов прес і спеціальну подрібнювальну машину, завдяки чому можна виготовляти 200 літрів соку в день. І от переважно по селах яблука гниють, а з них можна робити сік, який потім продається по п'ять гривень».

      Хоча Василь — феноменальний в Україні, за кордоном у нього є колеги. «Мені розповідав діджей однієї зі столичних радіостацій. На жаль, я зараз не згадаю імена, але досить багато такого роду щирої і дурнуватої музики розповсюджується за кордоном. Часом із цього виходять і культи на зразок ВВ. Яскравий приклад — співачка Вінг, про яку зняли серію мультсеріалу South Park», — згадує Отар. Кальчер, бляха!