Птиці в метро

20.06.2006
Птиці в метро

      «Скажи чесно, ти дочитав до кінця?» - недовірливо, але з потаємною надією запитала мене при зустрічі Юлія Ємець-Доброносова. І я чесно відповів, що дочитав, здогадуючись: багато хто зі знайомих роман покинув наполовині.

      Щоправда, долав його довго й повільно, то гублячи нитку фабули, що ледь вгадується за монологом головної героїні і примушує вряди-годи оглядатись на десять-двадцять сторінок назад, то гублячи саму героїню, адже її слова подекуди не відрізнити від мовлення інших персонажів (та й то не ясно, чи воно існує направду, чи тільки в уяві оповідачки). Вкрай суб'єктивований текст, бідний на дію і переповнений дещо хаотичними рефлексіями персонажів. Пересічний читач зазвичай у таких книжках не дотягує навіть до середини, і його можна зрозуміти.

      І все ж перший роман Юлії Ємець-Доброносової з дивною назвою «Hymeryka@step.ua» («Піраміда», 2006) увагу підготовленого читача втримує насамперед інтелектуальною напруженістю письма, і його осягнути нелегко. Суб'єктивність авторського бачення світу зумовлює і суб'єктивність критеріїв для оцінки подій, які можуть ніким більше не поділятись, і тому приховані смисли фраз часто доводиться відчитувати інтуїтивно - так, як сприймають поетичні образи.

      Сюжет твору простий: головна героїня винаймає помешкання в комунальній квартирі спільно з новою знайомою Славкою, котра просить її «вбити пам'ять», бо вона їй «не потрібна». Водночас минуле Славки залишається неясним (лише на останніх сторінках роману вона нарешті розкаже про себе). Молоді жінки спостерігають за життям комуналки, де одна за одною вмирають старі мешканки і звільняють кімнати, зав'язують стосунки з новою квартиранткою Ліною та її хворим сином, зустрічаються зі знайомими - ото й увесь нехитрий розвиток дії. Про все це, навпереміш зі спогадами та роздумами, читач дізнається з нескінченного потоку листів, надісланих електронною поштою до Італії, куди поїхав на заробітки приятель (чи коханець?) головної героїні.

      Усі персонажі впродовж оповіді залишаються вкрай самотніми, важко шукаючи шлях до інших - і водночас до самих себе, а також розуміння інших - і самих себе (слова Славки «я не знаю, чого я хотіла» може повторити про себе й решта героїв). Але, здається, остаточно їх так і не знаходять. Замість відчуття спільності доль персонажам залишається тільки зовнішня фізична схожість, про яку вони кажуть і геть відсторонено: «Усі люди можуть запросто когось нагадувати. Хай що там буде - з індивідуальними особливостями. Колись ми всі мали одну кров і схожі кістки. А тепер натрапляємо одне на одного і дивуємося цій антропоморфній подібності».

      А тому у взаєминах вони поводяться, за словами оповідачки, «як дурні риби в акваріумі». Або (ще більш вражаюча картина на початку роману) як птиці, що випадково залетіли на станцію метро і розгублено носяться під склепінням, наосліп шукаючи виходу.

      Важко назвати в нашій сучасній літературі ще хоч би один твір, у якому б настільки гостро було виражено відчуття відчуження людини у байдужій до неї дійсності. Дуже симптоматично, оскільки нове бачення пропонує представниця нової генерації прозаїків, що отримала від старших саме такий світ. Осмислюючи власну нереалізованість, дійові особи Hymeryk'и сумно визнають: «Ми всі могли бути героями». І трохи далі пробивається непереконливий, несміливий, але все ж таки оптимізм: «Ми будемо героями. Навіть якщо ніхто нас про це не питатиме».