Надрічанські «могікани»

25.03.2006
Надрічанські «могікани»

(Євгена ТАНДУРИ.)

      Ви коли-небудь бачили, як помирає село? Не середньостатистичне, про яке кричать тепер усі політики, а реальне, де ще вчора народжувалися діти, гриміли весілля і проводжали в армію новобранців. Село, де дзвеніла пісня, як тільки скресне крига на ріці, де народжувалися найкрасивіші в окрузі дівчата і куди на човнах допливали кавалери із сусідніх сіл помилуватися їхньою вродою і співом. Заріка, що манила і кликала на вечорниці хлопців, тепер спочиває у тиші, від якої стає моторошно і аж дзвенить у вухах. У сніговому полоні березня спить довколишній ліс, заснув і Стохід, злившись із горизонтом своєю білою безкінечністю. І тільки присипані снігом кладки через його головне русло нагадують, що цей куточок ще не геть відрізаний від світу. Ще трохи — і пригріє сонечко, розіллється ріка, заповнивши усі свої сто ходів. І якщо не підмиє велика вода кладок, то артерія життя, що пов'язує Заріку із Боровним, де розташована сільрада, почне діяти. А поки що санний шлях через річку — єдина дорога, що пов'язує Надрічне із тим берегом. Запрягши своїх коників у сани, їдуть надрічанські дідусі на базар. Дружини не відважуються складати їм товариство — санна подорож через ріку вже не для них — холодно...

 

      А ми попросили секретаря Боровненської сільської ради Віру Йосипівну Марценюк, яка вже 29 років тут секретарює, доставити нас туди, де спить у сніговому полоні Заріка. Наші «Жигулі» довелося залишити «на приколі», а на терміновий виклик до ганку сільради під'їжджає гривасте таксі. Чоловік Віри Йосипівни, Данило, фурман справний. Його коник несе нас галопом через Стохід, сніг летить з-під копит, і здається, що ця снігова пустеля не закінчиться ніколи. Під'їжджаємо нарешті до лісу, але жодної хати ще не видно. Їдемо далі, аж поки з-за сосен не визирнули в далечині перші будинки. Один iз них геть загубився у лісовій хащі, інші розсипалися купкою, тримаючись один від одного неподалік. Вулицею це можна назвати умовно, як і селом, власне, теж. Залишилося «живих» 11 хат, у яких ще живуть люди. Та зимувати відважилися тут не всі. Кілька самотніх бабусь перебралися до родини і дітей у сусідні села. А найвідважніші ще одну зиму, та ще й таку сувору, перезимували у своїх домівках. Благо, за дровами не треба мандрувати далеко: вийшов за поріг — і вже тобі дрова. Під'їжджаємо ближче, однак поки що жодних ознак життя. Ані півень ніде не кукурікне, ні собака не загавкає, навіть диму із димарів не видно. Зупиняємося біля першої невеличкої хатинки, і від серця відлягає — пес біля буди справно несе свою службу, і зграйка курей біля хліва теж. Господарів застаємо у хаті за заняттям, яке знайоме мені із самого дитинства — Василь і Параска Кадири тереблять стручки квасолі.

      — Що, пироги будуть? — питає Віра Йосипівна, привітавшись.

      — Аякже, у піст без пирогів ніяк.

      До речі пироги з квасолею та картоплею на камінь-каширському Поліссі — страва фірмова. Василю Павловичу та Парасці Пивонівні, вважай, пощастило — вони доживають старості у парі. Вже більш як півстоліття разом, діти й онуки відгуляли їм золоте весілля.

      — Ой було тут! Музики, співи, танці, — згадують золоті ювіляри. — Дітей у нас п'ятеро, онуків чотирнадцять, уже правнуки є. Як поз'їжджаються всі влітку, повнісінька хата.

      — І де ви їх усіх розквартировуєте? — запитую, бо хатина ще післявоєнної забудови, з однією кімнатою-світлицею та кухнею.

      — На підлозі місця вистачає. Кину матраци, ковдри — і сплять.

      Тримають старенькі ще добру господарку, хоч дідові Василеві вже вісімдесятий рік іде.

      — Маю десять курок і три качки, корова, телиця, кобила, як вовк, двоє свиней, — сміється він. — Є до чого дітям їздити. Допомагають, усі разом приїжджають. По телефону зговоряться, в один день приїдуть, посадять чи скосять, за день усе зроблять, їсти наберуть — і поїхали. А нам того всього скільки тре? Всьо дітям. Нам тої пенсії хватає, ще їм копійку даємо. Ми з жінкою пощитали, що на свої пенсії можемо купити 12 мішків муки, а скілько її тре на дві душі? Добре тепер жити стало, є за що і випити, і з'їсти. Тілько мало время...

      — А він у мене ще корзини плете й заробляє майже стільки, як пенсія, — додає баба Параска. — Нам сюда кожну п'ятницю магазин приїжджає. Бізнесмен привозить макарони, муку. Бо свого магазину вже давно немає в селі.

      Свою Параску Василь знайшов у сусідній Житнівці. Довго, видно, шукав, бо одружився вже не дуже молодим. Та й нареченій було майже двадцять шість.

      — Казали, що у вас, у Заріці, такі гарні дівчата були, що хлопці з усіх сіл сюди парубкувати добиралися. А ви аж у Житнівці свою долю знайшли. Як то так сталося? — запитую у діда Василя.

      — Молоді були, то й шукали. Нюх тоді у мене був, — жартує він.

      — Я теж перебирала довго. А потім пішла, хто брав. Дождалася його. Він самий лучший, бо й досі зі мною. А других вже немає, повмирали...

      Побалакавши з Кадирами, сільська секретарка вирішує скликати всіх мешканців села в одну хату «на вечорниці». День уже котився до заходу, отож обійти всіх снігових заручників навряд чи встигли б. Кого привезли на конику, бо ноги болять, хто сам прийшов до хати Параски Заєць. Тут і відбувся «великий збір» останніх надрічанських «могікан». Наймолодшого мешканця, сина господині хати — Миколи, вдома не було, пішов якраз у сусіднє село. Отож збори вийшли ледве не «женсовєтом», та невдовзі до Зайчихи підтягнулося троє дядьків. Здавалося, що десяток цих далеко вже не молодих людей не бачилися хтозна-скільки.

      — І що, ви не збираєтесь вечорами на вечорниці? — не йняла я віри. — Що ж ви робите довгими зимовими вечорами?

      Телевізор дивляться. Хто Катю (серіал «Не родись красивой»), хто Аньку («Дякую тобі за все»), а чоловіки про Мухтара люблять. Поки всі серіали передивляться — вже й спати пора. Як були колись молодими — вишивали рушники, ткали на верстатах, пряли, і зима була недовга, бо завжди за роботою. А тепер тільки телевізор і рятує. Наші співрозмовники — у курсі всіх політичних подій та таємниць українського «мадридського двору».

      — Ви що, не чули, що Мельниченко в Україну вернувся? — дивувалися старики. — А де ви чули, ви ж у дорозі цілий день. І що то воно буде? Сорок п'ять партій — і всі до себе тягнуть. Треба, щоб Юлька з Ющенком знову разом були, тоді все буде гаразд. Добре-таки нам Ющенко зробив! Коли ми таку пенсію мали? У колхозі по три, п'ять рублів за місяць получали. На трудодень 10 копійок давали. Мила того нещасного і то не мали за що купити. Дев'ять душ у хаті — і сорок сотих города. Як хочеш, так і живи. А тепер бери тої землі, скільки подужаєш. Та нема вже кому брати. Земля лісом позаростала. Там, де березина росте, колись землі були родючі. Хороше наше село було... У каждій хаті по п'ятеро, восьмеро діток, і в школу тут бігали. Вже літ двадцять із гаком, як пусткою вона стоїть. А наших у Кузнецовську тепер — цілий посьолок.

      Місто рівненських атомників зіслужило недобру службу не лише для невеличкого Надрічного, а й для багатьох поліських сіл, бо молодь звідси стала масово виїжджати саме туди. Кажуть, спочатку навіть були плани затопити ці заплави Стоходу, де стоїть Надрічне, під штучне водосховище для охолодження реактора АЕС. Але чи то обрахували економічну недоцільність, чи пошкодували предковічного лісу, бо його багато гектарів пішло б під воду, але цьому куточку первозданної краси ще судилося вижити. Щоб тихо помирати тепер своєю природною смертю. За всіма законами логіки Надрічне, яке й досі є селом, а не хутором, повинно було відноситися до сільради найближчого по суші села Набруска. Але останнє вже належить до Маневицького району, а Надрічне до Камінь-Каширського. У Набруску надрічанські пенсіонери їздять у медпункт, за їхнім викликом мчить до них фельдшер iз Набруски Михайло Римарчук. Коли треба його допомога — знайдуть його і по мобільному. Міша, як кажуть вони, наш, місцевий, от і не відмовляє своїм людям ніколи. Переживають вони тепер дуже, бо їхній фельдшер на сільського голову балотується. Як стане головувати, залишаться вони вже без допомоги.

      — Та чого ви переживаєте? Наші фельдшери з села будуть приходити, як треба, — заспокоює пенсіонерів Віра Марценюк.

      — Ми там нікому не треба. Ніхто не прийде до нас, — вперто стоять вони на своєму.

      — Як треба буде, прийдуть. Ви ж ніколи їх не кликали, а звикли у Набруску — і все.

      — Ви не бачили влітку, що тут робиться. З Бреста, з Луцька, з Кузнецовська приїжджають діти, їхні друзі, як на курорт. Тут тобі і рибалка, і гриби з ягодами. Але й комарів як ніде — низина, вогнища біля кожної хати ввечері горять.

      — Я в Кривому Розі на весіллі була. То як приїхала додому — ніби в рай потрапила, — згадує наймолодша із жіночок Марія Коваль. — Після города тут надихатися воздухом не можна. Я в Помаранчеву революцію там гриби сухі продавала. Там мене тільки ющенковкою обзивали місцеві, а я їх — януковцями.

      — Може, треба, щоб тепер жінки нарешті взяли державне кермо в руки, якщо чоловіки не можуть керувати?

      — Е, вже жінки без нас і насіяли, і наорали, — запротестувала чоловіча половина наших посиденьок.

      Як не намагалася перевести тему із політики на приємні спогади про молодість, про дівування і парубкування, бабусі й дідусі вперто поверталися до політичних прогнозів і розкладів. Оце так суспільство заполітизували, якщо навіть у поліській глибинці старикам немає про що поговорити, крім виборів!

      — А чого це ви все про любов нас питаєте? — з недовірою перепитує дід Кадира.

      — Бо від політики всі втомилися вже. Хай би почули люди про вашу молодість, щось для душі цікаве...

      — Це він зараз герой. А хлопцем був, до дівчат навіть не підходив, боявся, — присадили діда Василя жіночки.

      А далі пішли у хід жарти, підколки, спогади. І ніби не було тих літ за плечима. Заіскрилися очі в бабусь, розправили плечі діди, піджартовуючи, як колись, над дівчатами...

      — А тебе сажею не мазали? Мене не раз вимажуть, щоб не заглядав, — згадував старий Кадира.

      — Куди?

      — У сіни, де парубки з дівками танцювали. Пацанів туди не пускали. Як заглянеш — зловлять, сажею вимажуть і виженуть.

      — А крепкі танці були. Діда Івана із скрипкою покличуть і до ранку самого — бух, бух, бух, бух. Цілу ніч чобітьми по підлозі човгаємо. І не втомимося, — це вже Микита Коваль. — То зимою у сінях. А літом попід соснами танцювали і співали. Ночі такі короткі були, не те що тепер.

      — З телевізором недовгі.

      — А не можна кіно у піст дивитися, бо там гидкії слова кажуть.

      — А ти сам що говориш?

      — Мої хорищі, ніж їхні.

      І знову на сміх беруть діда Василя. Ще питаю, чи не бояться самотні жіночки у хаті самі зимувати. Сусідів як таких немає. Ліс, річка і більше нікого довкола.

      — Я вже шістнадцять год живу сама. І хата он там скраю, біля лісу, нема нікого рядом, — Єфросинія Пивоварчук, теж надрічанська невістка, промовляє ці слова із неприхованим сумом. — А куди дінешся? Їм добре, вони по двоє...

      Трьом подружнім сільським парам і справді пощастило доживати віку разом. Таке щастя, на жаль, випало не всім. А до дітей їхати жити — вони горді. Поки ноги носять — будуть тут: «До дітей щоб іти, треба глухими й німими бути, бо ніяк не догодиш».

      — Чого їм боятися? Ганна Сергієва як казала: «Хіба він, як прийде, то її що, в торбу забере?» — знову жартує дід Василь.

      На прощання вирішили зафіксувати надрічанських «могікан» на колективне фото. П'ять років тому, коли я вперше побувала у цих краях, тут ще було 19 хат і жило 23 чоловіки. Нині ж в 11 будинках набереться душ тринадцять. Бабці мостяться на лавах під хатою, дід Василь і тут підсміюється: «Я вже стану з Антоніною. У неї зубів нема і в мене нема». На фоні старої хати вони посміхаються в об'єктив, і на їхні старечі обличчя лягає тінь не лише від сутінків, що насуваються невблаганно. Тінь минулого і невідворотність майбутнього. Все минуле — ось на цьому п'ятачку суші. А майбутнє...

      Та прощаємося ми з цією купкою мужніх людей на оптимістичній ноті. Вони розуміють, що старість — це те, від чого немає порятунку, де б не жив. Дякують щиро, що не забули про них, провідали, один день веселіше пролетів. І розбрелися заметами по своїх хатинках топити на ніч грубки, дивитися Катю і політичні теледебати. Життя триває...

      А ми повертаємося майже у сутінках через Стохід у Боровне. Санна дорога вже набралася води — весна заявляє свої права. І знову оживе Заріка, заворушиться. Поприїжджають до стареньких батьків діти, онуки. Тільки ніколи вже не заспіває як колись...

  • Бізнес–диво у решеті

    Мабуть, розташованій у далеких Карпатах бойківській Липовиці більше пасувало б називатися Решетилівкою. Навіть за правом історичного старшинства, бо в архівних документах це прикарпатське село згадується на півстоліття раніше, ніж райцентр на Лівобережжі України. Та й за спеціалізацією полтавська Решетилівка відома передусім ткацтвом, а Липовиця, де нині мешкає 1635 осіб, завдяки давній прихильності до сит–решіт може претендувати на неофіційний статус світової столиці з цього виду народних ремесел. >>

  • Мальовничий привид «відстріляного» Задесення

    Цих сіл і хуторів у межиріччі Десни і Дніпра вже давно немає на карті Чернігівщини. Одні навіки поховані на дні Київського водосховища. Другі потрапили під переселення, коли розчищали територію під полігон військово­навчального центру «Десна». >>

  • Райський куточок з обкраденим статусом

    Почувши, куди збирається кореспондент «УМ», мої співрозмовники з райцентру Рожнятів — одного з найстаріших міст Бойківщини, спершу захоплено підбадьорювали: «Там чудова природа і дуже добрі люди», а потім невпевнено додавали: «Але ж як ви туди потрапите — п’ять кілометрів розбитої дороги хіба що всюдиходом чи фірою можна подолати».

    Як з’ясувалося згодом, рожнятівці нічого не перебільшили. Хоча саме завдяки бездоріжжю, яке хуторяни сприймають як щось невід’ємне від свого буття, збереглася патріархальна привабливість Ловаг (назва нібито походить від ловця, що колись оселився тут у лісових нетрях). Невеличке поселення з двома десятками розлогих обійсть та півсотнею мешканців — таки схоже на земний райський куточок. Окрім мальовничих ландшафтів і виняткової доброзичливості ловагівчан, про що я вже знав заздалегідь, здивував якийсь особливий аромат тутешнього повітря. «Воно в нас таке, — підтвердив при зустрічі 80–річний Іван Вацко, автор листа до редакції, — що коли цвіте ялиця, то й ми, хуторяни, не можемо його сі налигати (напитися — Авт.)». >>

  • Неповне злиття

    Степ тут — Донецький, проте Луганськ майже з усіх боків оточують лісові насадження. Здебільшого рукотворні, але є й цілком природні хащі, в яких не соромно було б знімати натурні сцени з побуту російської Баби-Яги або вітчизняної волинської Мавки. Це в межиріччі Сіверського Дінця та Лугані, точніше, в тому місці, де перший приймає каламутні води останньої... >>

  • Пилорамний рай

    Цікавих і непересічних сіл на Волині багато. Власне, кожне село, як і кожна людина, цікаве по-своєму. А ось унікальних — на пальцях можна порахувати. Потрапивши у Стобихівку, я й не підозрювала, що їду в село... мільйонерів. >>

  • А у них очі — наче волошки в житі...

    ...За чверть століття журналістської праці чого тільки не доводилося шукати у відрядженнях. Легше сказати, про кого чи про що не писалося: від доярок до народних артистів, від сільських знахарок до докторів наук, від циркачів-ілюзіоністів до знаменитих історичних постатей і т. д. Здавалося, вже нічим не можна подивувати журналістську уяву, але... Під час одного з відряджень, не пам'ятаю, хто сказав, що є на Волині село, де в усіх його мешканців — блакитні очі! І ось редакційний «жигулик» впевнено долає дорогу-бруківку, загублену серед маневицьких лісів. Напевне, мало хто їздить цією «дорогою життя», бо машини і здоров'я шкода. Їдемо від Колок до Годомич, і скільки око сягає — стоять посохлі бур'яни на нерозораних площах. Якби була осінь, може б, і не так впадали вони в око, а на тлі весняної свіжої зелені здаються якимось анахронізмом. Нарешті «танкодром» закінчується, і ми виїжджаємо на нормальну асфальтівку. Ще за кілька кілометрів між заплавами Стиру і знаходимо село блакитних очей... >>